Розділ 8 — Тріснуте Ікло (Мів)

    До полудня я почав ненавидіти кожен крок. Сподіваюся, збоку цього не було видно. Я йшов на чолі колони поруч із Джоном, тримав щит як завжди, не горбився і намагався не кривитися на кожному нерівному камені. Але тіло пам’ятало все.

    Стару рану з мосту через Ерран. Нову - від вовків. Плече досі прострілювало, якщо я надто різко підіймав ліву руку. Бік нудив глухо й уперто, ніби всередині хтось залишив тупий ніж і забув витягти.

    Останні дні я раз у раз непритомнів. Ненадовго. Іноді просто посеред розмови в очах темніло, і далі переді мною вже були тільки гарне блакитне небо з білими хмарами різної форми, що пливли ним, холодна ганчірка на лобі або чиєсь невдоволене бурчання над вухом.

    Я так і не зрозумів, чи пробовкався про це Ейрон Лірі, чи й без того по мені все було видно. Швидше друге. Я, схоже, не так уже й добре приховував слабкість, як мені здавалося. І вчора надвечір Ліра поклала долоню мені на бік, потім на плече, і її магія швидко пройшла під шкіру теплою хвилею. Після цього стало легше. Не добре. Але легше.

    Бабка-знахарка в Дейні свою справу знала. Бурчала, називала мене мішком із кістками, кілька разів погрожувала викинути з кімнати, якщо я ще раз спробую встати раніше, ніж треба, але зібрала мене докупи непогано. Цього вистачало, щоб іти.

    Дорога тяглася на північ між сухими пагорбами й рідкими кривими деревцями. Пил липнув до чобіт, скрипів на зубах. Час від часу з возів долинав запах оливи, сирої тканини, кінського поту й заліза. Робітники каравану Марека йшли похмуро. Після минулої бійні на тракті в них ніби вийняли зайві слова й кинули в ту саму яму, де лежали їхні мерці.

    Кіт тримався праворуч від каравану, трохи осторонь, як і було домовлено вночі. Він і зазвичай не вражав привітністю, але сьогодні був особливо роздратований. Обличчя кам’яне. Очі весь час у кущах, на схилах, на дорозі попереду. Я знав цю манеру. Він ставав таким, коли всередині в нього все збиралося в один вузький, колючий клубок.

    Зранку я спробував спитати, як рука. Не з жалю навіть, радше тому, що після мосту, вовків і всієї цієї спільної крові здавалося, ніби між нами почало з’являтися хоч щось схоже на нормальне спілкування.

    – На місці, – сказав Кіт, навіть не глянувши на мене.

    – Я просто спитав.

    – А я просто погано спав. Не лізь.

    Сказав неголосно, без справжньої злості, але все одно так, ніби грюкнув дверима просто перед носом. Я вдав, що не зачепило. Вийшло, мабуть, погано.

    Поруч зі мною Джон без упину теревенив із Мареком. Я подивився на нього й подумав про кобилу.

    Я так і не спитав у нього прямо, просто не став. Кіт сказав: треба було вижити. Це правда. Гроші скінчилися, я лежав, рішення треба було ухвалювати без мене. Я це розумів. Але Джон міг хоча б спитати.

    Хоча, якщо по-чесному, кобилка вже була стара. Алан її беріг, ніколи в бій не брав, і правильно робив. Для походу вона теж підходила дедалі гірше. Може, й добре, що пішла в чиїсь спокійні руки, а не здохла на тракті.

    Сподіваюся, їй там добре.

    Той самий Джон тяг мене на собі крізь ліс, коли в мене вже не лишилося сил. Я це пам’ятав, хоч і смутно. І тому тримав язик за зубами.

    Тиха образа все одно нікуди не зникла. Але йти поруч і мовчати було ще гірше.

    Джон і Марек знайшли спільну мову лячно швидко. Спочатку я слухав упіввуха. Потім упіймав себе на тому, що вже розбираю кожну третю фразу. Обоє кілька разів згадали Срібний Конклав так, ніби говорили не про далекі землі, а про сусіднє подвір’я. З окремих слів складалося й решта.

    На минулих справах Марек добряче прогорів.

    Втратив людей.

    Платив за похорон.

    Платив сім’ям.

    Платив за ремонт возів.

    Платив, судячи з тону, так багато, що тепер у нього від кожного зайвого скрипу колеса смикалося око.

    Ще я встиг зрозуміти, що теперішній вантаж призначений для Ардени і що на кордоні неспокійно. Більше мені й не треба було. Щойно поруч починають говорити про добрий прибуток, чужі землі й тривожний кордон, краще тримати очі відкритими вдвічі ширше.

    Позаду возів Ейрон крокував поруч із Лірою. Оце дивувало мене найбільше.

    За весь час нашого знайомства я не чув від нього стільки слів поспіль. Зазвичай кожну фразу доводилося витягати кліщами, а тут він щось розповідав сам. Не квапливо, не з жаром, але говорив. Ліра відповідала спокійно, іноді сперечалася; я навіть помітив, що він почав усміхатися, а не тільки ходити з похмурим обличчям. По тому, як Ейрон не відвертався, було ясно: йому справді цікаво.

    Я впіймав себе на тому, що радий за нього. Хоч якесь зближення між двома загонами.

    А потім у голову прийшла інша думка, значно гірша: мені стало заздрісно. Не Лірі, не Ейрону навіть, а самій легкості, з якою в них з’явилася розмова, в яку я не міг увійти. Джон поруч зі мною вже перекидався з Мареком цінами, ризиками й чужими боргами так, ніби вони разом водили каравани останні десять років. Брок то йшов уперед, то обертався до Грока, і їм вистачало одного погляду, одного короткого хмикання, щоб зрозуміти одне одного. Кіт ішов праворуч, ніби й близько, а водночас і ні, відгороджений своїм недосипом, болем і поганим настроєм. А я йшов на чолі колони, такий собі корисний щит на ногах, і раптом дуже ясно відчув: довкола всі вже знаходять когось свого, тільки я все ще йду сам. Дурість. Але від цього не легше.

    Про що саме Ейрон і Ліра говорили, я до ладу й не розумів. Чи то про магію, чи то про книги. Намагався вникнути кілька разів і вирішив лишити цю справу. У батьковому замку чарівників не було. Першого мага я побачив тільки коли до замку приїхала делегація Алянсу Я тоді ще прислуговував на бенкетах. Високий ельф, світле волосся, червоні очі, синя мантія із золотом і щось блискуче на руках та шиї. Увесь такий, ніби його спеціально зробили для того, щоб на нього дивилися.