Розділ 7 — Два загони (Кіт)

    Мів опритомнів через кілька днів після того, як ми дотягли його до Дейна. Але на ноги став тільки через тиждень. Цього ранку він уперше зміг нормально триматися без опори. Щоправда, вниз він усе одно не спустився. Лишився в себе, нагорі.

    Я вирішив піднятися до нього сам. Під моїми чобітьми сходи скрипіли так, ніби не вірили, що Мів уже знову на ногах. Поки йшов, думав тільки про одне: аби в наступній серйозній бійці його не добили. Старі рани в нього ще не затяглися, а нових він може вже не витримати.

    Двері були напіввідчинені. Я заглянув усередину раніше, ніж увійшов. Пахло маззю й старими пов’язками. На столі біля стіни стояв кухоль – порожній, судячи з усього, уже давно.

    Мів стояв біля вікна, спершись долонею на підвіконня. Блідий, злий на власне тіло, але вже знову в кольчузі. Ремінь затягнутий туго; меч у піхвах бовтався біля стегна, щит лежав коло ліжка. Під кольчугою Усе та сама синя сорочка, а під нею місцями проступали бинти, які ніби не давали його тілу розсипатися на дрібні шматки.

    Я кивнув йому, наче нічого особливого не сталося. Усередині стало легше. Показувати це я не став.

    – Живий? – спитав я, радше для того, щоб порушити тишу.

    – Майже, – відрубав він.

    Ми сіли в його кімнаті: він – на край ліжка, я – на рипучий стілець біля стіни. Зі щілини вікна тягнуло сирістю й димом, знизу долинав гул трактира.

    – Давно ти до мене не заходив, – тихо сказав Мів.

    Він не дивився на мене. Говорив у бік вікна, ніби не чекав відповіді.

    – Поки ти лежав, – сказав я, – гроші за вовків скінчилися.

    Мів тільки хмикнув. Він і так це розумів. Нагорода пішла швидко: лікування, їжа, ліжко, пов’язки, ще лікування.

    Одного разу я просто зазирнув у гаманець і побачив там дно. Тоді Джон зібрав нас унизу й сказав, що розходитися не будемо.

    – Поодинці ви тільки здохнете в різних канавах, – сказав він тоді. – А разом хоча б зможете вибрати, в якій саме.

    Ейрон подивився на нього так, ніби вже пошкодував, що взагалі прокинувся того ранку. Я сказав, що, може, якраз поодинці буде дешевше. Джон відповів, що дешеве виживання зазвичай гірше за дорогу смерть.

    Після цього сперечатися вже ніхто не став. Він уміє говорити так, ніби заперечувати йому невигідно навіть тоді, коли ти певен, що маєш рацію. І справа була не тільки в грошах. Джон і раніше поводився так, ніби ми вже його загін.

    – І чим ви годувалися? – спитав Мів.

    – Чим доведеться.

    Я знизав плечима.

    – Я ходив на полювання. За гроші, за м’ясо, іноді просто за вечерю й місце біля вогню. Стріляв зайця, птицю, один раз узяв кабана для місцевого м’ясника. Добре вже те, що не довелося знову мати справу з вовками.

    Мів коротко кивнув.

    – А Ейрон тинявся площею і заробляв своїм вогнем. Десь фокуси для ґав, десь горно розпалити ковалю, десь піч у трактирі розжарити, а одного разу він узагалі допомагав гасити сарай на околиці. Звичайна, буденна піромантія за скромні гроші.

    Я на секунду всміхнувся, згадавши це.

    – Бачив його там одного разу. Стоїть серед дітлашні, крутить між пальців вогники, ніби це вулична забава, а полум’я в нього при цьому слухається краще, ніж деякі люди власних рук.

    Мів перевів погляд на двері, ніби майже чекав, що Ейрон зараз увійде і це почує.

    – А Джон зникав зранку і з’являвся надвечір із грошима. Іноді з монетою, іноді з їжею, іноді з таким обличчям, що краще було не питати, звідки саме він усе це взяв.

    Мів примружився:

    – Чим саме заробляв?

    – Гадки не маю. Скільки його знаю, він іще до нашого знайомства займався контрабандою. І після, судячи з усього, теж. Поки ми служили разом, час від часу крутив якісь свої справи – я намагався не питати. Джон завжди знаходить спосіб роздобути гроші.

    Я говорив це спокійно, але насправді мене дратувало, як легко в нього виходило. Я міг цілими днями мокнути в кущах заради зайця й кількох мідяків, а Джон повертався надвечір із гаманцем і усмішкою, ніби світ сам платив йому за нахабство. Хотілося вважати це нечесним. Це було простіше, ніж визнати, що я просто так не вмію.

    Мів кивнув, ніби це багато що пояснювало.

    Я подивився на його бік, де під сорочкою й кольчугою ще жила біль.

    – З місцевою знахаркою хоч подружився? – спитав я.

    Він скривився.

    – З «місцевою знахаркою»? Це бабка років п’ятдесяти, яка мене щодня називала нікчемним мішком із кістками. І ще сказала: якщо я знову в неї з’явлюся, вона особисто мене вб’є.

    – Не пощастило, – сказав я. – Якби ти зліг бодай на пару днів пізніше, міг би потрапити до іншої. У місті тільки про неї й гомонять: молода, гарна й дуже сильна цілителька. Я її не бачив, але чуток вистачає.

    Мів пирхнув:

    – Пізно. Мені дісталася бабка.

    – Бабка зате тебе витягла.

    – Тут не посперечаєшся.

    Я постукав пальцем по столу.

    – Є ще новина. Погана.

    Він одразу підняв погляд.

    – Яка?

    – Джон продав твою кобилу.

    Тиша між нами стала щільнішою. Мів відвів очі у вікно. Кобила була не бойова і з нами пробула недовго. Але коли таке продають, здається, ніби продають не коня, а пам’ять.

    – Треба було вижити, – сказав я.

    І тут же відчув, як гидко це прозвучало. Ніби я заздалегідь вибрав бік Джона, бо так зручніше. Бо якщо визнати, що кобилу можна було не продавати, доведеться визнати й інше: я теж не запропонував нічого кращого.

    Він помовчав секунду. Пальці повільно стиснули край ковдри й розтиснулися.

    Я впіймав його очі – на якусь мить, перш ніж він знову відвернувся до вікна. Там промайнуло щось тихе. Не злість і не докір. Просто втома і примирення.

    – Розумію. – Він кивнув, не дивлячись на мене.

    – Увечері спускайся вниз, – сказав я. – Джон знайшов щось цікаве.