Розділ 6 — Зламаний щит (Регі)

    Наступного дня дорогою до найближчого селища, я все ще намагався триматися від орків на відстані. Я просто йшов позаду них. Ліра трималася між Гроком і Броком, а я тягнувся слідом, за кілька кроків позаду.

    Нічого поганого не ставалося. І це, чесно кажучи, бісило.

    Я чекав від них звірячого рику, брудного жарту, косого погляду. Чого завгодно, що повернуло б світ на звичний шлях.

    А отримував інше. Брок базікав без угаву: то про погоду, то про погані дороги, то про те, як я тримаю щит, «ніби хочу сховатися в ньому з головою». Грок говорив мало, здебільшого просто уважно вів нас дорогою й видивлявся, чи не чекає попереду засідка.

    І найбільше мене збивала з пантелику Ліра.

    З ними вона була легкою. Підколювала Брока, сварила Грока, коли той знову забував про свої рани, сміялася так, ніби не було ні крові, ні спалених домівок, ні людей, які вбивають одне одного за колір шкіри й форму вух.

    А Грок дивився на неї дивно. Не як чоловік на жінку. А як старший брат на малу сестру, яка вічно лізе на рожен. Ніби й нагримати на неї хочеться, і водночас закрити її собою.

    Надвечір моє терпіння остаточно луснуло.

    Ми сиділи біля багаття край дрібної річечки, і я прямо запитав Ліру:

    – Як ти взагалі опинилася з ними?

    Вона покрутила в пальцях суху гілочку й знизала плечима.

    – Довга історія.

    – Ніч довга, – сказав Брок. – Розкажи йому. А то він досі думає, що ми тебе силоміць тягнемо.

    Ліра всміхнулася. Усмішка швидко згасла. Вона опустила погляд на гілочку й заговорила тихіше:

    – Приблизно місяць тому мене покликали в одне село: після набігів і хвороби там бракувало живих рук. Думала затриматися на пару днів, а лишилася майже на місяць.

    Вона на секунду замовкла й провела нігтем по сухій корі.

    – А потім уночі прийшли озброєні люди. Вони йшли не по зерно і не по гроші – по мене. Ніби вже знали, кого брати.

    Брок згасив усмішку. Грок так само сидів і дивився у вогонь.

    – Куди мене везуть, не казали, – закінчила Ліра. – Тільки сперечалися про ціну і про те, кому мене продадуть далі.

    – Сильна цілителька завжди коштує багато, – сказав Брок.

    Ліра смикнула плечем. Пальці в неї все ще ледь тремтіли.

    – Ці двоє натрапили на них випадково, – продовжила вона, кивнувши на орків. – Вони могли пройти повз, але не пройшли. Їх було із десяток, не менше: луки, списи, ножі. Грок тоді зловив у себе стільки заліза, що я думала, він не доживе до ранку. Довелося лікувати просто в багнюці, під возом.

    Брок хмикнув:

    – Вона не кричала. Вона так шипіла, поки латала його, що помирати поруч із нею стало страшніше, ніж жити.

    Ліра тицьнула його ліктем у бік.

    – Брехун.

    – Нічого не брешу. Слово в слово.

    Грок тільки кивнув:

    – Було.

    Ліра похитала головою й подивилася на мене.

    – З того часу все й почалося. Спочатку думали розійтися на першому перехресті. Не вийшло. У них після тієї бійки були рани і майже порожні мішки, а в мене – ні домівки, ні рідні, до яких можна повернутися. От і лишилися разом.

    – І просто мандруєте? – спитав я.

    Брок знизав плечима.

    – Заходимо в поселення, беремося за будь-яку роботу. Ліра лікує – хворих, поранених, худобу, якщо зовсім мало платять. Ми з Гроком прикриваємо.

    Він криво усміхнувся.

    – Місцеві до неї звикають швидко – поки хвороба не підступила, дивляться криво, а як припече, відразу добрі. Напівельфійка, мовляв, що з неї взяти. – Він знизав плечем. – На нас і зовсім косяться з порога. Дітей відводять, за ножі хапаються, іноді просто ворота зачиняють. Ліра зазвичай заходить першою, без нас. Потім уже ми. Довго ніде не затримуємося.

    Він помовчав і додав уже тихіше:

    – А лікує вона кого завгодно, без розбору. Нападуть на нас – вона потім за тими ж нападниками повзає, якщо хтось іще живий.

    Я подивився на Ліру.

    – Навіть ворогів?

    – Поранений – уже не ворог, – сказала вона коротко. – Просто людина, якій боляче.

    Я замовк. Заперечувати не хотілося, але й погодитися було важко.

    – А ви самі? – спитав я. – Просто найманці?

    Брок знизав плечима й простяг ноги до вогню.

    – Називай як хочеш. Суть одна: є робота – беремося. Нема роботи – шукаємо. Охорона, супровід, розібратися з кимось. За що платять, те й робимо.

    Він помовчав і додав уже без усмішки:

    – Орки на найманій службі – це не так, як ти думаєш. Нас беруть тому, що ми дешевші за доброго лицаря і страшніші за поганого. Платять удвічі менше, ніж людині з тими самими руками. Зате ворота не завжди зачиняють перед носом – якщо робота є, значить, ми потрібні.

    Грок дивився у вогонь і промовив без інтонації:

    – Краще, ніж нічого.

    Я подивився на нього.

    – І вам вистачає?

    – На їжу вистачає, – відповів Брок. – На нічліг під дахом – інколи. На повагу – ні. Але це вже інша розмова.

    Вогонь потріскував. Десь у гіллі над головою вовтузився нічний звір.

    – І куди йдете?

    Брок почухав за вухом і трохи пожвавішав.

    – На південь. Я чув, що біля південних міст Альянсу – там орків не гонять. Їм узагалі байдуже, хто ти: головне, щоб платив і не шумів без діла. Кажуть, частина наших давно осіла біля їхніх міст. Торгують, служать найманцями, живуть собі. По-нормальному.

    Грок нічого не сказав, тільки дивився у вогонь. Але з того, як він тримав плечі, було ясно – слухає.

    – А Крагмар?

    Цю назву я чув. Батько один раз згадував її – мовляв, є такі землі на півночі, де орки й інші нелюди тримаються разом, своя орда, своє життя. Говорив без особливого тепла, але й без страху. Просто як факт.

    Брок скривився, ніби відкусив щось кисле.