Розділ 5 — Перший удар (Регі)

    Я йшов на південь, бо на півночі для мене вже нічого не лишилося, хоча на півдні мене теж ніхто не чекав і, якщо чесно, я взагалі не знав, куди й навіщо йду; просто коли за спиною горить дім, людина спочатку біжить, а вже потім намагається вигадати, як назвати цю втечу – дорогою, вибором, долею чи ще якимось словом, від якого не так соромно.

    Раніше я був сином вартового і хлопцем із лопатою в руках, а тепер став людиною без дому і без відповіді на найпростіше питання: хто я взагалі такий. Воїном себе назвати язик не повертався, месником – теж. Але саме за ці два слова я й чіплявся, бо нічого іншого в мене не було: або я колись стану кимось, хто помститься і зробить хоч щось варте, або так і лишуся обірваним хлопчиськом із чужим мечем на поясі, який пережив свій дім тільки для того, щоб заблукати на першій же дорозі.

    Позаду лишалися руїни Форту Гордана, попереду тяглася дорога, пилюжна, суха, з вітром у лице, і цей вітер чомусь дратував так, ніби теж знав про мене щось принизливе.

    На ремені теліпався батьків меч. Щит тер спину крізь сорочку. Я весь час його поправляв, бо він був важкий і чужий, ніби не мій і поки що не заслужений.

    Хоча так і було. Я ніколи не вчився битися. Батько цього не хотів. Він завжди казав одне й те саме: «Нормальне життя – це поле, дім і ціла шия, а не меч у руці». Я працював у полі й мовчки злився на це життя, а він мовчки хотів, щоб я в ньому просто вижив.

    Зрештою вижив я, а він – ні, і найпаскудніше було навіть не в цьому, а в тому, що все життя батько вчив мене не лізти в бійки, а помер із мечем у руці, ніби востаннє ми помінялися місцями і мені дісталося те, чого я не просив, не заслужив і все одно тепер тягнув на ремені.

    Думав, що маю час. Виявилося, ні.

    Орки прийшли вночі. Не військом, не як у старих історіях, а як вовча зграя: швидкий різкий удар. Вони не вбили всіх. Когось я бачив потім живим: поранені, в сажі, з порожніми очима, вони їхали возами на південь. Дехто вирішив лишитися: або сповнений надії, або зовсім відчайдушний. Але й багатьох не стало. І одним із них був батько.

    Я знайшов його неподалік від частоколу: він лежав горілиць, дивлячись у небо, якого вже не бачив, а на грудях була така рана, що я спершу не збагнув, куди поділася половина кіраси. Потім до мене дійшло — і я одразу пожалкував про це. Я не кричав і не плакав; голова працювала занадто швидко й водночас ніяк, чіплялася за дурниці – треба когось покликати, не треба нікого кликати, зранку я не їв, кров на землі занадто темна, чобіт у нього повернувся не туди, – і лише потім я зрозумів, що думаю про все це, аби не думати про нього. Не вийшло. Він однаково лежав там, не рухався, і я опустився поруч на одне коліно не тому, що хотів сказати щось важливе, а тому, що просто стояти вже було неможливо.

    Потім я підвівся, взяв його меч, взяв щит, якому пощастило лишитися цілим, незграбно застебнув ремінь, з першого разу не влучивши в пряжку, і пішов без молитви й без клятви, тільки повторюючи про себе, як хворий, одну й ту саму тупу зв’язку слів: убити орків, помститися оркам, убити орків, помститися оркам.

    Я йшов наосліп, усе глибше загрузаючи в цих думках і взагалі не дивлячись на дорогу. Тямився, лише коли відчув, що ноги важко пішли вгору, на довгий сухий пагорб. Я підвів погляд – і завмер. Вони були там. Я побачив їх першим, а ось вони мене не помітили.

    Орки.

    Один величезний, яскраво-зелений. Другий менший, і шкіра темніша, з ледь синюватим відтінком, але теж дужий і помітно швидший у рухах.

    А між ними йшла світловолоса дівчина.

    Ельфійка, подумав я спершу. Потім придивився до вух, до обличчя – ні, схоже, напівельфійка. Вона була в простому похідному одязі. Жодних ланцюгів, але я однаково відразу вирішив, що вони ведуть її силоміць.

    Два орки й одна напівельфійка. Що тут іще думати?

    Для мене тоді все було дуже просто. Зелена шкіра – значить ворог. Ікла – значить кров. Я не бачив перед собою трьох мандрівників. Я бачив ту ніч, пролом у частоколі й батька на землі.

    Я відразу ліг у суху траву край узбіччя, поки мене не помітили, і став дивитися. Трава пахла пилом і гарячим каменем. Коники сюрчали, ніби нічого не сталося. Серце калатало так, що я боявся: вони почують його за три поля.

    Я нічого не вмів, це я знав чесно. Але в мене була раптовість, меч і лють, від якої в голові було водночас нестерпно, голосно й порожньо.

    Якщо вдарити швидко, подумав я, можна відразу вбити великого зеленого. З другим буде важче, але хоч щось може і вийде. Може, дівчина встигне втекти. Може, допоможе. Може, я нарешті зроблю хоч щось корисне у своєму житті.

    Дурний план. Але іншого в мене не було.

    А потім, зовсім на мить, у голові спалахнула така дурна, солодка картинка, що соромно зізнатися: я вискакую з трави, одним ударом валю великого, другим – другого, прекрасна дівчина дивиться на мене не як на обірваного хлопця з чужим мечем, а як на справжнього лицаря, і хтось потім неодмінно розкаже, як Регі зарубав двох орків і з цього почалася його дорога великого героя, вбивці орків. Ця мрія була дурніша за весь план, але саме вона пекла сильніше за лють.

    Я дочекався, поки вони підійдуть ближче до моєї засідки, стиснув руків’я так, що занили пальці, і рвонув із трави з криком, якого сам від себе не чекав.

    Я цілив у горло великому. Влучив не туди. Клинок лише ковзнув по його плечу, лишивши довгу подряпину. Кров була, але така, що її навіть соромно назвати раною.

    Орк повернув до мене голову. В його очах я встиг уловити легке здивування.

    А потім я побачив кулак. Великий. Важкий. Зелений. Дуже близько. Потім – порожнеча.

---

    Спочатку була темрява в очах і гул у вухах, та такий, ніби дзвін бив просто в моєму черепі.

    Потім крізь цей гул прорізався приємний чужий голос:

    – Чуєш мене? Не смикайся.