Розділ 4 — Ватажок (Джон)

    Робота не подобалася мені з самого ранку.

    Платили мало, але за мало я теж брався, якщо вибору не було. Вовки мене теж не бентежили: звичайний вовк зрозуміліший за людину. Жере, коли голодний, тікає, коли боляче, і не торгується потім за зайву монету. Погане було інше. Надто вже швидко в цьому селі люди починали говорити пошепки, коли мова заходила про ліс. Нутром чув: щось тут не так.

    Ми вийшли ще в сирому ранковому світлі — я, Кіт, Мів і Ейрон. Повітря було холодне, із запахом мокрої землі й деревної гнилі. Село тільки прокидалося: десь гавкав собака, хтось колов дрова, біля криниці дві баби сварилися так люто, ніби саме це й тримало їхній дім від розвалу.

    Староста спершу повів нас до тих двох, яких уранці знайшли біля крайки хащі. Ішов він швидко. Не від бадьорості — просто хотів пройти це місце один раз і більше на нього не дивитися.

    За околицею дорога спершу йшла між рідкими кущами, потім вивела до низини біля самого лісу. Під старою ялиною лежали обидва. Один чобіт валявся осторонь, розірваний ремінь прилип до багна, а все інше ліс уже встиг прийняти як свою роботу.

    Мів зупинився першим. Обличчя в нього стало жорсткішим. Видно було, що рани ще свіжі: плече беріг, ногу ставив обережніше, ніж хотів би показати, — але коли поруч з'являлася смерть, у ньому ніби щось випрямлялося зсередини.

    Кіт присів навпочіпки й не став одразу торкатися тіла. Спершу подивився навколо, на землю, на траву, на край лісу, на сліди. Він узагалі на все дивився так, ніби світ для нього складався не з дерев, каміння і крові, а з чужих помилок, які треба тільки вчасно помітити.

    — Лісоруби? — спитав я в старости.

    Той кивнув.

    — Уранці знайшли. Цей уже мертвий був.

    Поруч, на іншому плащі, лежав другий. Усі груди були перетягнуті ганчір'ям, просяклим кров'ю до кольору старого вина. Одне око запливло, друге лишилося напіввідкритим, але коли ми підійшли, питати вже було нікого.

    Я все одно опустився поруч. Груди в чоловіка не рухалися.

    Ейрон ступив ближче, сів з другого боку і приклав пальці до шиї пораненого. Сидів так секунду, потім дві. Потім прибрав руку.

    — Усе, — тихо сказав він.

    Хуторянин, що стояв поруч, подивився на нього з надією — видно, уже зрозумів, що перед ним маг.

    — Ти ж можеш щось зробити? — спитав він.

    — Цілитель із мене ніякий. Мало що вмію, — Ейрон похитав головою.

    — Ще вранці дихав, — глухо сказав староста. — Думали, хоч слово скаже.

    Староста перехрестився по-своєму, коротко й зло.

    — Щоб вони всі здохли.

    — Цим і займаємося, — відповів я, підводячись. — А мисливець де?

    Староста провів долонею по обличчю.

    — Не знайшли. Тільки сліди його в ліс ішли. Сам не вийшов, а далі наші сунутися не стали. На зворотному шляху вже на цих натрапили.

    Кіт на той час дивився вже не на мерців, а за них — туди, де трава була прим'ята широкою смугою і темніла запеченою кров'ю. Слід ішов у бік лісу.

    Він підвівся, обтрусив коліна й коротко кивнув мені.

    — Туди тягли.

    — Тоді туди і нам, — сказав я й обернувся до старости. — Далі самі. У лісі ти тільки заважатимеш.

    Староста сперечатися не став. По обличчю було видно, що він цього слова й чекав.

    Ми пішли слідом. Кіт вів першим, трохи пригнувшись, іноді зупиняючись над черговою борозною в траві. Мів тримався в мене за плечем, щит уже на руці. Ейрон ішов останнім і мовчав так, ніби до чогось прислухався.

    Смуга крові спершу йшла прямо, потім ламалася, потім знову випрямлялася, ніби тому, хто тягнув, було байдуже, рівно чи ні. Під ялинами стало темніше. Під ногами захрустіли сухі голки, потім мох.

    І далеко йти не довелося. За рідким ялинником стовбури розступилися, і слід вивів нас на низьку круглу галявину. Земля тут була м'яка, сира, з плямами моху й торішньої хвої. Посеред галявини, біля коріння поваленого дерева, лежав мисливець. Тобто лежало те, що від нього залишили.

    Лук валявся осторонь зі зламаним плечем. Сагайдак був розпоротий, стріли розкидані по моху, ніби він устиг смикнути рукою — і тут же вже стало не до них.

    Кіт відійшов трохи далі й став над слідами.

    — Ну? — спитав я.

    Він не відповів одразу. Провів пальцями над відбитком у багні, не торкаючись.

    — Ішли зграєю, — сказав він нарешті. — Ішли упевнено.

    Сказав він це майже з повагою. І прозвучало це як попередження.

    Я підійшов ближче. Навіть мені було видно, що один слід більший за решту. Набагато. Не просто великий вовк. Не просто старий самець, якому пощастило з кормом.

    Лапа була ширша за мою долоню. Усередині в мене ворухнулося щось просте й жадібне.

    — Велика лапа, — сказав я. — Великий вовк. Велика шкура. І нагорода більша. Нарешті в цій роботі з'являється хоч щось приємне.

    Мів кинув на мене погляд.

    — Ти радієш не тому.

    — Неправда. Я радію і тому, що не мені довелося лежати тут із перегризеним горлом.

    Його це не розвеселило. І правильно, мабуть.

    Ейрон стояв трохи осторонь, дивлячись у бік хащі так, ніби ліс із ним розмовляв, а ми тільки заважали слухати.

    — Що? — спитав я.

    Він повів носом, наче намагався вловити запах.

    — Магія, — сказав він. — Слабка. Але є.

    — На вовках? — Кіт підняв на нього очі.

    — У повітрі. На сліді. На шерсті, мабуть, теж буде. Я поки не певен.

    — Ти головне потім скажи щось на кшталт «усе легко», — озвався я. — Щоб мені стало зовсім спокійно.

    — Я можу сказати, — сухо зауважив Ейрон, — що якби все було легко, по нас би не посилали.

    — Ось. Одразу видно людину, яка вміє підтримати в потрібний момент.

    Ми пішли слідом. Чим далі в ліс, тим тихіше ставало. Звичайна лісова тиша живе. У ній усе одно шарудять птахи, ламаються гілки, дрібна живність бігає по листю. Тут тиша лежала щільніше, як сира тканина. Навіть власні кроки в ній звучали чужими.