Розділ 3 — Четверо (Мів)

    Темношкірий чоловік вимовив ім'я Кіта так, ніби не просто впізнав його, а раптом натрапив на людину, яку вже не розраховував побачити.

    Я підняв голову слідом за цим голосом і вперше подивився на нього як слід.

    Високий. Сильний у плечах і руках, але без важкої масивності. На ньому була темна шкіряна куртка без рукавів, потерта на швах, як у людини, яка носить речі доти, доки ті не починають вважати її своїм господарем по праву. Від зап'ясть майже до ліктів руки були обмотані смугами тканини й закриті шкіряними наручами. Вище, на біцепсах, сиділи ще широкі шкіряні ремені. Не прикраса — звичка. Або необхідність. На поясі висів короткий меч, а поруч із ним — дивна зброя, на яку я мимоволі втупився довше, ніж слід.

    Чи то серп, чи то кирка. Тільки не той серп, яким жнуть хліб. Цей був довший за звичайний і зліший на вигляд. Метал біля самого клинка темнів вузькими рунами. Я не зрозумів, як ним узагалі б'ються, але одразу побачив: це не дрібничка і не чиясь примха. Такою штукою вже вбивали. Цей серп коштував стільки, скільки б за нього не заплатили.

    Слідом за ним увійшов другий. Худорлявий, неголений, із рудуватим волоссям до самої шиї, бруднуватим і злиплим пасмами, ніби він давно не бачив ні нормальної постелі, ні теплої води. На ньому висів якийсь бідний, безбарвний одяг волоцюги: плащ, потертий на ліктях, проста сорочка, стоптані чоботи. Якби мені сказали, що це наймит, випадковий робітник або жебрак із дороги, я б повірив одразу.

    А от перший був схожий на людину, яка вміє змусити будь-кого повірити в те, що їй вигідно.

    Він уже усміхався.

    Широко. Легко. Так, ніби в цій прокопченій таверні не було ні смороду мокрої вовни, ні кислого пива, ні брудної підлоги, а був тільки добрий збіг, на якому доля нарешті вирішила не заощаджувати.

    — Кіт? — сказав він ще раз. — Хай мене. Я вже думав, ти давно десь лежиш у канаві й сперечаєшся з воронами за власні чоботи.

    Кутик рота в Кіта ледь помітно смикнувся.

    — Розчарую, — сказав він. — Чоботи поки мої.

    — Одразу бачу: живий, цілий і все такий самий лагідний.

    Він підійшов до нашого столу без найменшого вагання, як людина, яка все життя сідала тільки туди, куди хотіла. Підтягнув лаву ногою, розвернув і опустився навпроти нас, усе ще усміхаючись. Худий волоцюга лишився поруч, трохи в тіні, ніби й там йому було звичніше.

    — Скільки років? — продовжував темношкірий чоловік. — Відтоді як ту армію розмотали до біса, я тебе й не бачив.

    — Достатньо. — Кіт знизав плечем.

    — Добра відповідь. Ненавиджу рахувати роки.

    Він повернувся до мене так швидко й природно, ніби ми вже були знайомі й просто перервалися на кілька днів.

    — А це хто? — спитав він. — Не кажи, що ти нарешті підібрав собі зброєносця. Для такого ти надто неприємна людина.

    Я вже відкрив рота, але Кіт відповів раніше.

    — Мів, — сказав він. — І ні. Не зброєносець.

    — Шкода. Було б кумедно.

    Він простягнув мені руку через стіл без натяку на насмішку.

    — Джон.

    Рукостискання в нього було міцне, швидке. Не виклик і не перевірка сили. Просто людина звикла вітатися так, ніби вже вирішила, що розмова з тобою буде вдалою.

    — Мів, — повторив я.

    — Бачу, тобі вже дісталося, Мів.

    Він сказав це без жалю. Просто відзначив. Я б волів, щоб він не помічав, як обережно я сиджу і як тягне бік при кожному зайвому вдиху, але не помітити це міг тільки сліпий.

    — Трохи, — відповів я.

    — Він скромничає, — Кіт коротко хмикнув над мискою.

    — Тоді, значить, багато, — весело підсумував Джон.

    Потім його погляд ковзнув на мій щит за спиною, на перев'язь із мечем, на плече, яке я намагався тримати рівно, і повернувся до обличчя.

    — Не схожий ти на розбійника. І на селянина не схожий. Значить, із тобою історія довга.

    — У всіх довга, — знову підхопив Кіт.

    — Теж правда.

    Я все ще поглядав на серп при поясі Джона, видно, надто помітно. Він одразу перехопив мій погляд.

    — На залізяку дивишся? — спитав він. — Правильно дивишся. Вона того варта.

    — Ніколи такого не бачив, — я не став відводити очі.

    Джон усміхнувся й трохи відсунув полу куртки, ніби даючи роздивитися зброю краще.

    — Я теж не бачив, поки не довелося тягти цю штуку через пів материка одному чоловікові в міста магів. Він називав її якось чудно — кама. Казав, на далеких островах Яматорі такі роблять за зразком серпа. Цю викували для нього на особливе замовлення, ще й рунами зачарували. Клявся, що вона будь-яку сталь ріже як масло. Дороге замовлення. Нервове замовлення. А на той час, як я дістався, замовник уже встиг померти. Ну я й вирішив, що такій речі дарма пропадати не варто.

    — І зручно нею битися? — спитав я.

    Джон усміхнувся ширше.

    — Саме задоволення.

    Сказав він це легко, майже весело, ніби мова йшла про добру гру, а не про те, як розпорювати людей залізом.

    От тоді я й подумав, що проти такого без потреби не вийшов би. Надто легкий, надто впевнений, надто незрозумілий. Небезпечний саме тим, що до останнього не вгадаєш, коли він ще жартує, а коли вже б'є.

    — І ти просто залишив її собі? — спитав я.

    — А кому було заперечувати? — Джон розвів руками. — Мертві рідко добре сперечаються.

    Навіть Кіт на це пирхнув ледь чутно.

    — Ти все ще вмієш красти з чесним обличчям, — сказав він.

    — Не красти. Рятувати майно від безхазяйності.

    — Це теж крадіжка.

    Кіт трохи схилив голову, роздивляючись Джона так, ніби приміряв до нього ще одну версію цієї історії.

    — Якщо, звісно, той чоловік сам помер, — сказав він.

    Джон хмикнув.

    — Я тут ні до чого. Навіть образливо, що ти про мене так погано думаєш.