Розділ 2 — Розрахунок (Кіт)

    На третій день уранці Мів усе-таки розплющив очі. На той час я вже кілька разів устиг вирішити, що гроші пішли в порожнечу. Не найнебезпечніша помилка в моєму житті, але точно одна з найдорожчих.

    Кімната була тісна, з низькою стелею й одним каламутним вікном, крізь яке ледь пробивалося світло. Пахло сушеними травами, кислим потом і маззю, яку місцева цілителька втирала в нього вранці й увечері. На ліжку Мів здавався довшим, ніж на ногах. Світле довге волосся розметалося по подушці, обличчя змарніло, але навіть у такому вигляді було видно, що тіло в нього не слабке: худорлявий, так, тільки під шкірою не порожнеча, а жили й сухі м'язи. З тих, хто ламається не одразу. Бік і плече були перетягнуті свіжими бинтами. Ліву руку він поки майже не міг підняти. Крім нових ран, на ньому майже не було серйозних старих шрамів: дрібні садна, синці, і все. По шкірі виходило одне: або щасливчик, або раніше в серйозні рубки майже не ліз. Але міст казав протилежне. Там він тримався впевнено, без паніки: стійка зібрана, погляд рівний, рухи короткі й точні. Так поводиться не новачок. Так поводиться воїн, який знає свою справу.

    Він моргнув, утупився в стелю, потім повільно повернув голову до мене. Погляд у нього був важкий, мутний, ніби його витягали не зі сну, а з дна холодної води.

    — Ти ще тут, — сказав він хрипко. Наче сам здивувався, що голос узагалі виліз назовні.

    — А ти ще живий, — сказав я, відзначивши очевидний факт.

    Кутик його рота смикнувся.

    — Це в тебе таке привітання? — спитав він, трохи кривлячись.

    — Це підрахунок витрат.

    Я ткнув пальцем у порожню склянку з-під якихось ліків на столі. Скло сухо дзенькнуло об дерево.

    Мів насупився, ніби тільки тепер почав згадувати, де він і що з ним сталося. Помовчав, потім спробував сісти. Я не став допомагати. Він усе одно спробував би сам. На середині руху зблід так, що я вже вирішив, зараз гепнеться назад, але він уперто дотягнув до стіни й уперся в неї спиною.

    — Скільки я провалявся?

    — Два дні без пуття. На третій вирішив очуняти.

    Він обережно торкнув бинти на боці.

    — А-а... болить, — вимовив він із шипінням після короткої паузи.

    — Це добра ознака. Значить, точно все ще живий.

    Мів прикрив очі, видихнув і тільки потім подивився на мене уважніше. Погляд у нього вже прояснився достатньо, щоб почати рахувати борги.

    — Я винен тобі за зілля.

    — Уже більше, ніж за зілля.

    Він трохи насупився.

    — Це ще чому? — спитав він уже настороженіше.

    Я відштовхнувся від стіни й підійшов до столика біля ліжка. На ньому лежали порожній гаманець, миска з охололим відваром і моя злість, акуратно складена в голові по пунктах.

    — Бо все, що я зняв із розбійників, пішло на тебе. Їхні гаманці, ножі, ремені, навіть чоботи одного з лучників. І нагорода за них туди ж. Кімната. Цілителька. Пов'язки. Відвар. Їжа, яку ти два дні не їв, але за яку все одно довелося платити.

    — Взагалі-то, я тебе теж урятував, — сказав Мів, трохи піднявши брову.

    У душі я це знав. Він став переді мною й підняв щит — прийняв удар на себе, не роздумуючи. Це я запам'ятав.

    Мабуть, тому щось усередині не дало мені залишити його там, на мосту. Міг би — нічого б не сталося. Просто пішов би далі дорогою, та й кінець. Але якісь принципи, про які мені незручно думати вголос, не дозволили. От і тягнув. От і платив. І зілля віддав — те саме, останнє, за яке в інший день можна було б купити собі пару спокійних місяців.

    Показувати йому це, однак, було ні до чого.

    — Щитом, — сказав я. — Було.

    Я на мить зустрів його погляд і тут же відвів очі.

    — А без тебе я б узагалі в бій не вступив. Їх виявилося забагато. Розвернувся б і пішов.

    Я провів великим пальцем по краю стола, ніби це й справді була спокійна розмова про чужу бійку.

    — Серйозно? — Він утупився в мене так, ніби чекав зовсім іншої відповіді.

    — А що, ні? Ті лучники нікуди не годилися. Стріляли з переляку — швидко, але без розрахунку. Куди влучити, не думали, просто давали залп. Щит у тебе широкий — пощастило. Я взагалі не на них розраховував.

    — А на що розраховував?

    — На ватажка і двох поряд із ним.

    — І що б робив, якби лучників не було?

    — Те, що й збирався. Болт ватажкові в лоб. Решта самі б у паніці розбіглися.

    І мав рацію. У селищі перед Дейном, звідки я йшов, про шайку говорили просто: троє і ватажок. Про те, що їх буде більше, не сказали ні слова.

    Мів помовчав, переварюючи це. Потім тихо хмикнув, і в цьому звуці було порівну недовіри й мимовільної поваги.

    — Гарний план.

    — Був, поки ти не вирішив стати стіною.

    — Ти звучиш так, ніби тобі це не сподобалося, — зауважив він.

    — Мені не сподобалося тягти тебе сюди напівдохлого й слухати, як цілителька пояснює ціну кожного бинта.

    Він знову спробував усміхнутися, цього разу вдаліше.

    — Але ж не кинув.

    — Не люблю залишати незакриті борги, — сказав я.

    Це було не зовсім правдою. Але й не брехнею.

    Мів відвів погляд до вікна, ніби відповідь могла бути написана десь за каламутним склом.

    Він трохи поворухнувся — і тут же прикусив губу, дихання в нього збилося й стало коротким. Кілька секунд він просто сидів, не рухаючись, поки біль не відпустив.

    — Я думав, зілля мало мене вилікувати, — сказав він хрипко. — Випив — і знову в строю.

    Без колишньої впертої сухості, без суперечки. Просто намагався зрозуміти, наскільки близько підійшов до краю.

    — Ні, — відповів я. — Воно й не мало.

    — Тоді що воно зробило? — спитав він після короткої паузи.

    — Не дало тобі померти. Такі зілля, як ти описуєш, — може, десь і є. Тільки якщо й є, коштують вони так, що я таких сум ніколи в руках не тримав. Може, королі десь і бавляться. У мене було дороге, але не те. Воно просто тримало тебе: зупиняло кров, не давало тілу зламатися остаточно. Кілька годин, поки ми не дісталися до цілительки. Решта — її робота. І робила б вона краще, якби ти лежав спокійно й не смикався від кожного дотику.