Розділ 1 — Могила біля озера (Мів)

    Я зробив глибокий вдих, і холодна свіжість увійшла в груди разом із запахом хвої, сирої землі й стоячої води.

    Дерева навколо стояли тихо — ні вітру, ні птахів. Тільки озеро поблискувало крізь гілля, темне й спокійне, ніби нічого не сталося. Ніби тут узагалі ніколи нічого не стається. Я сидів на корені старого дуба біля самої води. Ноги затекли — не знаю, скільки вже так сиджу.

    Дерева навколо стояли так тихо, ніби ліс теж боявся зайвим звуком визнати, що тут сталося; ні вітру, ні птахів, тільки озеро поблискувало крізь гілля, темне й спокійне, наче для нього не було ні турніру, ні смерті, ні людини, яка вже давно сиділа на корені старого дуба біля самої води й не відчувала ніг.

    Алан казав, що добра вода важливіша за зайву годину в дорозі. Ми палили багаття на березі, іноді по кілька днів. Рибалили погано, улов був кепський, зате Алан стверджував, що саме тут найкраще думається.

    Перед останнім турніром ми теж сиділи тут. Алан гострив меч і мовчав, а я дивився на воду й думав, що він, мабуть, зараз думає про щось важливе — про тактику, супротивника, честь. Потім він позіхнув, почухав потилицю й сказав: «Міве, дістань із сумки хліб. І вина теж дістань».

    Я мимоволі всміхнувся і відразу перестав. Під тим самим дубом тепер темнів свіжий горб землі: сирий, важкий, ще не встиг як слід осісти, занадто малий для всього, що в нього довелося покласти. До озера тіло допомогли довезти двоє робітників із турніру — за гроші й без зайвих питань, а далі я впорався сам: лопатою, яку випросив у місцевого пастуха, спиною, що під кінець тремтіла від кожного руху, долонями, які горіли під зідраною шкірою. Прощання не було. Залишилися тільки я, яма й тіло лицаря.

    Його меч — меч Алана — залишився переможцю. За правилами турніру все майно переможеного переходить супернику: кінь, обладунки, зброя, гроші. Той хлопець зі списом отримав усе.

    Я витяг із піхов свій меч. Звичайна сталь, доброї ковки — не лицарський клинок з історією, але й не дешева підробка. Жодних рун, жодних написів. Алан виграв його для мене на турнірі, коли мені було шістнадцять, — не на ристалищі, а в ставках, за гральним столом, у чому сам же потім і зізнався із задоволеним виглядом. «Лицарська зброя чесно виграна», — сказав він і простягнув мені клинок руків'ям уперед.

    За ці чотири роки я звик до нього до останнього дюйма. Знав вагу — як він лягає в долоню, трохи важчий біля гарди. Знав довжину — не думав про неї, просто відчував, як відчуваєш власну руку. Дві зазубрини на крайці — обидві мої, обидві заслужені. Це був мій меч. Не єдине, що в мене залишилося після турніру, але наймоє. І за правилами його ніхто не міг забрати.

    Я вклав його назад у піхви.

    Потім зняв зі спини щит і оглянув його. Алан замовив його для мене в коваля в Арлеоні — простий, без герба, залізний умбон посередині, дерев'яна основа обтягнута шкірою й окована по краю. Добрий щит. Надійний. Я пам'ятаю, як Алан бив по ньому дерев'яним тренувальним мечем — з усієї сили, раз за разом, доки в мене не переставали підгинатися ноги. «Щит тримає той, хто стоїть», — казав він. — «Упав — щит марний». Я стояв. Падав і знову стояв, доки ноги не почали тримати самі.

    Я повісив щит назад.

    Якийсь час я просто дивився на воду. Потім підвівся, обтрусив штани й поліз у дорожню суму.

    Там було небагато. Я це знав, але все одно перевірив — ніби за ніч щось могло змінитися. Шматок хліба, уже підсохлий. Два срібних. Кресало, моток мотузки, запасна тятива для лука — а самого лука не було, зламав три тижні тому, так і не полагодив. Кольчуга на мені, щит за спиною, меч на поясі. Кобила пасеться за деревами — от і весь статок.

    Я покрутив монети в пальцях, і монети здавалися не грошима, а насмішкою: залишком усього, що ще вчора називалося життям поруч із Аланом. Більшу частину довелося віддати робітникам із турніру — за віз, допомогу з тілом і мовчання; без грошей вони б просто не взялися, з грошима допомогли, і угода була чесною рівно настільки, наскільки може бути чесним те, що ти купуєш собі право не тягти мертвого наставника дорогою самому.

    Учора навколо ще гули трибуни, пахло кінським потом, смаженим м'ясом, пилом ристалища й начищеним залізом; прапори тріпотіли над головами, лицарі ходили так, ніби світ створено для їхніх гербів. Усе це скінчилося одним ударом списа. Залишилися озеро, сирий горб під дубом і дві монети, яких вистачить на одну ніч у таверні, може, на дві, якщо торгуватися без сорому. Після цього залишалася проста потреба: знайти роботу раніше, ніж голод зробить вибір за мене.

    Я згадав, що вчора, коли вів кобилу просільною дорогою, бачив знак на роздоріжжі. Вказівник, грубо витесаний із дерева, з випаленими літерами. Селище. Назву не роздивився як слід — смеркалося, і голова в мене тоді була зайнята іншим, — але селище там було. А де селище, там люди. А де люди — там завжди знайдеться щось для доброго мечника. Охорона обозу. Патруль. Може, щось простіше. Головне — хоч що-небудь.

    Я запхав хліб назад у суму, підхопив щит і пішов по кобилу.

---

    Дорога спершу тяглася крізь рідкий ліс, потім вивалювалася на відкрите місце — луки, невисокі пагорби, вдалині смуга дерев, сіре небо без дощу й без сонця, такий день, який нічим не допомагає й нічим не заважає, просто йде поруч, поки ти тягнеш за собою кобилу й удаєш, що пішов пішки для розминки, а не тому, що в сідлі надто швидко починаєш думати.

    Він ніколи не був ніжним наставником. Не з тих, хто сідає поруч і пояснює по три рази. Радше — кидав у воду й дивився, випливеш чи ні. Перший рік я ненавидів його за це. Потім зрозумів, що інакше він просто не вміє. Або не хоче. Різниці, загалом, немає.

    Я так і не зрозумів до кінця, навіщо він забрав мене із замку. Мені було чотирнадцять, я прислужував батькові на турнірі, і Алан просто підійшов і запропонував. Батько тоді ніяк не відреагував — ні тепло, ні холодно, ніби йшлося не про мене, а про зайвого слугу, якого можна мовчки віддати й більше не згадувати. Може, Алан побачив у мені щось корисне. Може, відчув схожість — сам же був бастардом, виріс на чужих землях, нікому особливо не потрібний. Він іноді розповідав, що його мати втекла з Баронства Риби, що в Ардені, — звідти ж, звідки була й моя, до того як життя занесло її до замку Баріона. Дивний збіг. Або не збіг. Я не знаю. Він так і не пояснив, а я так і не спитав.