Кода

— Перебудова заходить у глухий кут, ви що, не бачите,— бухтів в кутку бригадир збирального цеху. — Довели країну до ручки! Синьо-жовтий прапор над Київрадою! Куди йдемо?

— Вперед, Іваничу! — заперечив йому метикуватий планувальник Микитенко.

— Порядок треба повернути! — грюкнув дід кулаком по столу так, що кухарка Манєчка визирнула зі свого вікна. — От побачите, ще згадаєте Брєжнєва.

— Іваничу, годі воювати. Краще скажіть, коли огірки садити, а коли помідори.

В їдальні віяло смертельною нудою. Мої друзяки роз’їхалися по відрядженнях, і я сам у кутку колупав геть не смачну картоплю, читаючи захопливе оповідання у журналі «Всесвіт». Як можна спаскудити таку просту страву, знала лише совкова система громадського харчування. На щастя, хоч котлети їм вийшли.

У дверях став молодик, з тих, хто приїхав до нас у складі делегації з Харкова. Якісь суміжники, чи що. Наш відділ мав працювати з ними завтра, а сьогодні ними займалося високе начальство. Цей, видно, не належав до обраних, котрих ввечері поведуть обмивати справу, або ж зголоднів та вирішив не чекати на смаколики.

— Санька? — молодик придивився до мене. — Не впізнаєш? Це ж я, Борчевський!

У мене округлилися очі. У цих залисинах та куценькому хвостику позаду важко було впізнати мого давнього приятеля. Він взяв собі салат, ще щось та присів поряд за стіл. Ми обмінялися стандартними «як справи» та «як ти».

— У вісімдесят третьому, — почав він, — я перевівся до Харкова. Потім залишився там же та й то з таким тріском, що не повіриш. Вже хотіли вислати у якусь сибірську глушину, однак мені батько допоміг, пробив на заводі місце. А ти як? Ми якось потім і не бачилися.

— А я служив під Одесою, добре, що не в Афгані. Але тяжко було, дідівщина там цвіла. Потім вже інститут.

— Молодчинка, — посміхнувся він доброзичливо. — А ваш гурт як?

В цей момент на порозі з’явився підстаркуватий пузань. Він гукнув Борчевського, і той швидко схопився.

— Слухай, ти завтра як? Давай ввечері десь посидимо, я тобі все розповім!

— А давай до мене! Побачиш нашу домашню студію.

Борчевський махнув рукою, мовляв, згода.

* * *

— Ну, круто, круто! — він чомусь розглядав не багатоканальний магнітофон, мою гордість, і не гітару «Fender», а плакат гурту «Accept» на стіні із насупленим короткостриженим вокалістом Удо Діркшнайдером.

Я саме накрив «галявину»  та запросив Борчевського до столу. Розлив портвейн — його вміють знаходити лише «аристократи» від мистецтва, студенти та рокери, звичайним смертним дістати цю смакоту у дев’яностому було не просто. Фоном грав наш з Віктором та Кешею другий магнітоальбом, записаний за знайомством на професійній студії.

— А нашого гурту більше немає, — промовив задумливо гість. — Та й те, що він стільки існував, це велике диво.

— Це ж чому?

— Ми були надто... не на свій час. І проблема не лише в цьому. Давай я тобі все розповім із самого початку.

Ми хильнули по келишку, і він продовжив:

— Починали ми, так само як і ви. Звичайний шкільний ВІА «Стрічка», було нас там з десяток, єдине, що нас вирізняло від інших, це оксамитові піджаки, котрі шила нам вчителька праці. Чомусь наше ВІА довірили їй, а не вчителю музики, той був здатен мучити лише свій баян. Керував нами Чорний, Василь Чорний, це його прізвище. Він грав чудові соло-партії, і фанатів від року. Його звали шкільним Блекмором. Склад весь час змінювався. Спершу випустилися десятикласники, а поміж ними й Поллі. 

— То Поллі з вами теж вчилася?

— Так. Ми грали всякі пісні про поля, батьківщину та любов, як же без цього. Як всі. А у сімдесят восьмому до нас прийшла тихенька дівчинка Світлана. Вона мала за плечима музичну школу, і доволі непогано грала на фортепіано. Ми якраз отримали якусь там «Іоланту», і тому всучили їй: на, розбирайся.

— І як?

Борчевський підчепив виделкою шматок домашньої ковбаси, переданої мені із села:

— Та розібралася. Школа мала гарний рояль, і тому вона частіше сиділа за ним. Нам це на руку, гарна фортепіанна партія є у піснях не кожного гурту. А ще Світла писала музику, котрі гарно лягали на меланхолійні вірші Ала. Так, власне, потроху, вони й стали серцем і душею ВІА. Чорний їм трохи заздрив, мені здається. Ми навіть виступали на якихось вечорах у сусідніх школах, бо там нічого такого свого не було. А це означало зв’язки і дружбу з місцевими, що особливо цінно. Райони тоді ще так жорстко не ділили, як зараз, тому ми доволі непогано розвивали свої концертні навички.

— Стривай. Я точно вас пам’ятаю, ви якось грали у нас на танцях, коли я ще у восьмому класі вчився.

— Могло бути. Після закінчення школи наше ВІА мало всі шанси розпастися. Ми зібралися у нашому шкільному закапелку, довго сперечалися, і врешті вирішили, що попри все продовжимо грати. Молодші залишилися у шкільному ВІА, а наша четвірка: я, Василь, Ал та Світлана вирішили створити новий гурт «Загін». Це як студентські будівельний загін, де ми після вступу проходили практику. Всі ж ми вступили до політеху, і в якості практики будували ту бібліотеку. В перші ж місяці Ал привів ударника Фелікса. Проводили репетиції на дачі у Світлани й в Ала вдома, виступали на танцях за старими знайомствами. На осінніх концертах ми виглядали не гірше за «Смерічку» чи «Кобзу», такі ж палато-вусаті, як і всі,  тим більше, що й грали щось подібне. Світлана постійно експериментувала, і наша музика покращувалася з кожним днем.

Аж поки не надійшла сесія. Саме тоді Світлана повідомила, що її дядько запросив її погостювати на місяць до Лондона, ніби це за обміном з питань олімпіади, а насправді був просто подарунком на вісімнадцятиріччя. У номенклатури свої дивацтва. Виявилося, що той дядько працює у торговому представництві великим цабе. Лише от тоді я усвідомив, що з нами весь час грала людина, про котру ми нічого не знали. Ну, так, донька академіка, але ж носа не задирала, із золотою молоддю не сильно тусила.