Розкриття

— Підеш на завод, помічником! — тато суворо дивився на мене. Мама мовчки втирала сльозу.

Тої весни я потрапив на концерт «Загону Роланда» лише раз. Вони виступали у КПІ на місцевому дні якогось факультету у новому клубі «13», та грали приблизно ту ж програму, що і в нашій школі. Можливо, лише поводили вони себе не аж так скуто, більш підтанцьовуючи власним ритмам. Після концерту я хотів було потрапити за куліси, але хвиля студентів витіснила мене на вулицю, де ми з Віктором виглядали трохи дітьми на тлі вусатих майже дядьків, що палили цигарки та обговорювали концерт. Деякі бурмотіли «якась муть, попса», однак більшості виступ сподобався

— На кого чекаєте? — почув я за спиною голос. Ми озирнулися і побачили Світлану, котра тримала у чохлі клавішний інструмент. Слідом йшла та сама гітаристка у своєму сценічному образі.

«На тебе» мало не вирвалося у мене, але Віктор промовив:

Та одного чувака виглядаю… 

— А! — промовила вона. — Як вам концерт?

— Фантастично! Ще десь будете виступати? — запитав я з надією.

— У нас починається сесія, — посміхнулася вона. — А потім у нас до вересня перерва. Я з Поллі беремо участь в оргкомітеті футбольного турніру Олімпіади у Києві, то ж не матимемо часу. Але восени напевне будемо десь грати. Ми дамо знати, — дівчина загадково посміхнулася та обидві вшилися геть.

Тою весною наші успіхи йшли якось в’яло. Ми відіграли ще пару шкільних дискотек, відірвалися на повну на випускному вечері, за що мало не отримали догану від наших шкільних партійних пильних очей. І на цьому «Промені» розпалися. Ми всі випустилися. Мокрий легко попрощався з музичною кар’єрою, кинувшись у майбутню професію актора. У школі залишився лише Кеша. Він перейшов у десятий клас, і твердо вирішив сформувати новий гурт.

А до моїх дверей постукав вступ до КПІ, котрий я фатально провалив, не добравши лише один бал до омріяного радіофаку.

— Не сумуй на той рік спробуєш! — втішав мене Вітько.

— У мене призов навесні, — похмуро відповідав я. — Тобі легко казати, ти вже студент!

— А я тобі казав — йди на щось простіше, і буде тобі щастя. Я от обрав зварювальний. То й що, що нудно, зате броня на п’ять років.

Власне в той же вечір батько категорично та становчо направив мене на завод. Він дав мені тиждень на якийсь такий-сякий відпочинок, поки майстер рибалив у відпустці, а потім татусь обіцявся навчити мене справжнього життя, аби я не скотився, за його словами, до витверезника. При цьому він тицяв пальцем у червононосих алканів та пузатих ледацюг, що зухвало підточували радянську дійсність на сторінках журналу «Перець».

Цей тиждень я вирішив провести ґрунтовно та обдумано. По-перше, провів капітальне прибирання у своїй кімнаті, позбувшись всіх слідів минулого навчання. Потім зайнявся своїми творчими планами, котрі, як на зло, впорядковуватися не хотіли. Власне, під час тяжких роздумів, коли я тинявся біля озера, мене й покликали:

— Доброго дня, Сашку!

Я підняв голову і побачив свою класну керівничку з великою, і явно важкуватою як для тендітної жіночки торбою.

— Доброго дня, Маріє Тарасівно. Вам допомогти?

Класна простягла мені торбу:

 — А із задоволенням. Як у тебе справи? Чула, що ти не вступив?

Я із сумом повідомив про початки робітничої кар’єри, що нависли наді мною сірою хмарою.

— Бачу, ти не дуже хочеш долучатися до пролетаріату, — загадково посміхнулася вона. — Ось що! Нам потрібний технік. Трохимич же звільнився! Його дружині нарешті звели кооператив на Воскресенці, і вони переїхали у новобудови. Тебе ми знаємо, ти гарний хлопець. Заодно й роботу комсорга потягнеш, бо Боря йде цієї осені до армії. І щось якось нікого не можемо знайти. Та й шкільне ВІА треба відновлювати. Підеш? Будеш художнім керівником! Як Дутківський у «Смерічці».

— Та мене ж, мабуть, та той рік призвуть навесні. Або восени… Я ще не знаю.

— Це проблема, — зітхнула вона. — Але що поробиш. Ти зайди завтра до директорки, я про тебе їй скажу. Добре?

Ми дісталися її під'їзду. Я віддав сумки, і Марія Тарасівна попрощалася та пішла собі до середини.

— І як, ти  підеш? — з підозрою дивився на мене Вітько, коли я зазирнув до нього на дефіцитну індійську каву.

— Все життя мріяв про партійну лінію, ага. Піднімусь до самого верха і через п’ятдесят років буду стояти на Мавзолеї та казати: «Дарагіє таваріщі»…

Ми обоє заіржали, мов ті коні.

Наступного дня замість наставляти себе на заводські будні я подався знайомою стежкою до школи, аби вже надвечір вийти звідти техніком-лаборантом на ставці й заодно майбутнім комсоргом.

— На що не підеш заради мистецтва, — жартував Вітько. — А я тут дещо теж маю. 

З пакета він дістав конверт з якимось пафосним партійно-естрадним співаком, і витягнув звіти платівку. 

— Це Joy Division, взяв переписати. Готуй місце.

Щойно ми поставили платівку і пустили на запис, щойно пролунали перші рифи, як ми перезирнулися і вигукнули у два голоси:

— «Загін Роланда»!

І схоже, і не схоже. Вокал точно брали у когось іншого, як і ритміку, але бас-гітару один в один злизали з цього гурту.

Прийшло олімпіадне літо, і в перервах на ремонт та приготування обладнання для моїх лабораторій я та мої приятелі слідкували за змаганнями. Вітько ж користувався напливом іноземців, і його бізнес, здається, розквітав. Щось перепадало й нам, щось нашим друзям чи знайомим. Так з першої зарплати я придбав собі джинси Levice за чудовою знижкою, як для своїх, а Борчевський, бас-гітарист  «Загону Роланда» навіть щось там з британської крамниці PX. Він виглядав у цьому доволі дивно, як на Київ 1980 року.

З Костіком Борчевським ми зійшлися доволі випадково. Він впізнав мене у метро, і якось так трапилося, що нам було в одному напрямку. Добре знав Вітька, часто купував у нього платівки та речі, і за якийсь час ми вже вчотирьох з Кешею тусили або у мене, або у мого друга, і навіть проводили якісь репетиції, в чому Костік нам активно допомагав своєю бас-гітарою. Я намагався трохи розпитувати про його гурт, але отримував лише якісь загальні фрази на кшталт «все добре», «творча павза», «готуємо новеньке».