Відкриття

Відкриттями повний світ. Всі марять про відкриття: нової планети, нового елемента, нового металу, нового закону фізики чи нового пристрою, котрий допоміг би, на приклад, зазирнути у майбутнє. Є такі унікуми, котрі хотіли б відкрити нове пиво чи вино. Або як непомітно вислизнути з нудного комсомольського зібрання, де вдесяте пісочили Вітька Загримайленка. І не тому, що Загримайленко вчитися не хотів, навпаки, вчився він, скажімо так, як всі. Ні, його пісочили за схильність до аморальної поведінки та любов до західного способу життя.

Пісочили в’яло. Зрештою, добра половина активу теж любила західні речі. Після засідання, я був впевнений, дехто з них буде шукати зустрічі з «підсудним» тет-а-тет, аби дістати через нього, чи його старшого брата джинси, футболку, кофтинку чи платівку. Бо комунізм комунізмом, а прийти на танц-майданчик у «фірмі» хотілося усім. Комсомолки-фанатички з полум'яним поглядом та Леніним у серці із пізніх сорокових давно готувалися до пенсії, а їх ідейні нащадки падали у серцях дещо іншими пріоритетами.

Віктор ще мав одну надзвичайну здібність — діставати платівки. У свої 17 років він знався зі всіма фарцівниками міста, знався з перекупниками та колекціонерами, деякими учасниками київських ВІА, провідниками та пілотами міжнародних рейсів. Вірних ленінців не завжди тягнуло слухати типовий набір пісень із всесоюзного радіо, я б сказав, що для цього 16-20 річним юнакам та юнкам треба було впасти у тропічну лихоманку із популярних пригодницьких книжок про піратів.

Попри свою хуліганисту репутацію Вітько залишався хлопчиною добродушним і компанійським, а, головне, не злопам’ятним. Він в’яло посміхався, кивав головою, погоджуючись із кожним словом ораторки Валі Зінов’євої. Фонотека Зінов’євої, до речі, могла складатися виключно з продукції фірми «Мелодія», вона була типовою ліричною-патетичною героїнею зі шкільного курсу літератури, котрій, з одного боку, слабкості не притаманні, а з другого боку її внутрішні суперечності часом могли зацікавити не одного психолога. В цьому випадку вони вилазили через коров’ячий погляд, спрямований на Вітька, котрий тотально різнився з гнівною промовою.

— Пішли, чи що? — Вітько відірвав мене від меланхолійного споглядання президії, що саме вставав та розминався від тривалого засідання.

Ми вийшли на ґанок школи, типового проєкту оточеного типовими дев'яти та шістнадцятиповерховими будинками, обсадженими типовими тополями, між котрими вилися типові квадратні плитки доріжок. У снігу гралися діти у типових пальтах, типовому одязі, вони виглядали батьків і зовсім не переймалися нами, майже випускниками. Вирізнялася лише одна дівчинка у добротному рожевому, певне, східнонімецькому, а то й взагалі буржуйського виробництва костюмчику. Та й по самовпевненій поведінці я міг зробити припущення про непросте положення її батьків.

— Завтра на десяту давай до мене, поїдемо на Кардачі, — кинув мені дружбан.

У ту пам’ятну передноворічну суботу ми доволі довгенько тряслися у тісному чеському тролейбусі. Вітько засунув руки у кишені, намагаючись хоч якось зігрітися, а я собі прикидав, на що ж можу розраховувати. В кишені лежали чотири червоні десятки, це майже фантастичні гроші для школяра, але це все, що я міг виділити на платівку. Мій друг би посміявся з такої суми, бо пристойна платівка коштувала і 50, а то і 100 рублів. А з тими грошима мені треба було йти до «Мелодії» по ВІА. Котрі теж ми «діставали», бо якщо найкращі з них де й з’являлися, то тільки не у відділах грамплатівок.

— Як там, коли гітару купуєш? — відірвав мене від роздумів Загримайленко. — В мене є варіант, Musima. Дві, — він показав пальцями «V». — Для тебе можу скинути двадцятку, але лише з особистої симпатії.

— Ех, — муркнув я.

Мені краяли серце прямо посеред жовтобокого тролейбуса, що саме пірнав під Індустріальний міст. Я збирав на гітару, саме НДР-рівську, бо радянські «Урали» годилися лише на забивання цвяхів на сцені якогось сільського клубу. І гроші до моєї кишені перекочували саме з того «гітарного» фонду.

На Кардачах нам не пощастило. Продавці не наважилися висунути носа зі своїх теплих помешкань, або ж хтось пустив плітку про дружинників, то ж наважилося вийти лише кілька людей. Вітько продав те, що хотів, придбав тут же в інших, що планував, а я розглядав ні в тих ні в сих якихось маловідомих виконавців. Назви «Mott the Hoople», «Van Der Graaf Generator» чи якісь співаки та співачки на кшталт Мішеля Берже мені нічого не говорили. Я шукав «Deep Purple», «Pink Floyd», «Alice Cooper» чи «Led Zeppelin» — щось популярне, що хотілося б слухати не у копії з копії на неякісній плівці «Свема».

Аж раптом побачив! Ось він! «The Wall». Але ж ціна... Нещасна платівочка коштувала 150 рублів. Продавець, мишачого вигляду дядько, побачив зацікавлення, і трошки привитягнув конверт над іншими.

— Фірма! — промовив він солодкуватим голосом.

— Знову дуриш людей. Саня, ти лопух! — Вітько відтягнув мене від продавця. — Там промова Брєжнєва записана, а не «Стіна». «Стіна» це подвійний альбом, а не одинарний, знати треба! Теж мені, меломан! Тиждень тому їх три привезли, то я одну взяв. Зайди, то й тобі запишу. Тільки цілу порожню бобіну бери. Ходімо, краще, я тобі щось цінне покажу.

Ми похрумтіли снігом до іншого дядька, з котрим, власне, Вітько й мутив свої справи. Він попрохав показати мені якогось «Боуї».

— Можу за п’ятдесят дві віддати. Сам я не фанат, а у тих, хто зацінив, вже це є, так що лежить без діла. Береш? — вусач у хутряній шапці запитально дивився на мене.

Загримайленко втиснув мені десятку від себе зі словами: «Ще мені подякуєш», і я взяв. 

Досі не розумію, чому клієнтура вернула носом від «Alladin Sane» чи «Young Americans». Можливо, тому що це не були його найбільш відомі роботи, можливо, тому що мало хто взагалі був знайомий з творчістю цього співака. В той же вечір прослухав обидві. Не те, аби мене почуте здивувало, це було просто щось інше, що відрізнялося від популярної музики тих часів. Стилістично це було схоже на деякі ВІА, котрі йшли у бік джазових чи фанкових імпровізацій. Щось я навіть спробував перейняти.