Глава 14: Інтеграли з щупальцями

Наступні кілька годин польоту я присвятив найважливішій справі у своєму житті: я здирав із себе гавайські сорочки. Після того, як вони просякли пилком велетенської хітливої орхідеї, а потім затверділи в космосі, тканина перетворилася на своєрідну броню з пап'є-маше. Мені довелося використовувати тактичний ніж Ріти і трохи розчинника, який Боря зазвичай застосовував для очищення двигуна. Коли остання сорочка з огидним хрускотом впала на підлогу, я відчув себе змією, яка щойно скинула стару шкіру. Я залишився у своїй звичайній формі капітана Десанту, яка тепер здавалася мені найзручнішим одягом у Всесвіті, незважаючи на те, що вона пахла сумішшю машинного мастила, полуничного пончика та поту.
​Тим часом на містку розгорталася драма епічних масштабів.
​Голографічний проектор Дмитра висвітлював у повітрі гігантську шкільну дошку. На дошці світилися страшні символи: ікси, ігреки, знаки нескінченності та довгі, звивисті закорючки інтегралів, які нагадували висушених морських коників.
​Боря сидів перед цією дошкою на підлозі, схрестивши ноги. Його величезне обличчя було скривлене від нестерпного розумового болю. З його вух, здавалося, от-от піде дим.
​— Я не розумію! — відчайдушно басив інженер, хапаючись за лисину своїми ручиськами. — Чому в математиці є букви?! Букви — це щоб читати! Цифри — щоб рахувати! Якщо у мене є п'ять гайкових ключів, і я віддам два Ріті, у мене залишиться три! До чого тут "ікс"?! Хто такий цей "ікс", і чому ми маємо постійно його шукати?! Може, він просто не хоче, щоб його знайшли?!
​— Інженере Борисе, ви демонструєте інтелектуальний опір на рівні табуретки, — меланхолійно зауважив Дмитро з динаміків. — Ми летимо на планету X-Aqua. Місцеві глибоководні молюски-інтелектуали мають IQ, що перевищує показники всієї Академії Наук Альянсу. Вони вітаються диференціальними рівняннями. Якщо ви замість відповіді запропонуєте їм три гайкові ключі, вони сприймуть це як образу і просто розчавлять наш корабель тиском товщі води.
​— Скажи їм, що мій "ікс" — це кількість плазмових зарядів, які увійдуть у їхні слизькі голови, якщо вони торкнуться нашої обшивки, — прогарчала Ріта. Вона сиділа, закинувши ноги на пульт управління, і полірувала дуло автомата. — Математика — це для тих, хто боїться віддачі.
​— Насильство не вирішить математичної задачі, Ріто, — Оля м'яко похитала головою, розкладаючи навколо Борі свої кристали у формі ідеального кола. — Математика — це просто мова Всесвіту! Боря, дивись на цей аметист. Уяви, що його енергія — це постійна Планка. Твоя аура має резонувати з цією сталою! Просто відкрий свою свідомість для чисел!
​— Моя свідомість закрита на переоблік! — заскиглив Боря, відпихаючи від себе аметист. — Я інженер! Я працюю з металом, мастилом і ізолентою! Якщо щось не працює, я б'ю по ньому молотком. Як я маю вдарити молотком по інтегралу?!
​Я зітхнув і впав у своє капітанське крісло.
— Дмитре, давай відверто. Наскільки глибоко нам треба зануритися на цій планеті?
​— Близько п'яти кілометрів під рівень океану, — спокійно відповів ШІ. — Там знаходиться Головний Кораловий Університет восьминогів. Ваше завдання — отримати від їхнього ректора підтвердження придатності планети для побудови підводної обсерваторії. Для цього потрібно буде пройти "співбесіду".
​— П'ять кілометрів?! — я підскочив. — Дмитре, ти здурів?! Після кислотної планети і гранітних кубів наше «Відро з болтами» розвалиться вже на глибині ста метрів! У нас немає гумових фламінго, щоб забезпечити плавучість! А той шматок стикувального рукава, який Боря примотав до правого борту, потягне нас на дно, як камінь на шиї в мафіозі!
​— Вибачте, капітане, але ви самі сказали, що ми летимо туди, — заперечив Дмитро. — Крім того, інженер Борис запевнив мене, що він провів модернізацію корпусу.
​Я перевів нищівний погляд на гіганта. Боря радісно вишкірився, забувши про свої страждання з "іксом".
​— Так точно! Я використав той шматок стикувального рукава як баластну цистерну! А щілини в корпусі я замазав сумішшю з монтажної піни, залишків засохлого рожевого пилку та, звісно ж, синьої ізоляційної стрічки! Воно тримає тиск намертво! Ми тепер не просто корабель, ми — бойова субмарина!
​Я хотів заплакати. Моє життя залежало від клейкості стрічки та будівельної піни під тиском у п'ятсот атмосфер.
​— Входимо в атмосферу X-Aqua, — повідомив Дмитро. — Готуйтеся до занурення. Закриваю всі зовнішні заслінки. Вимикаю внутрішнє освітлення для економії енергії.
​Корабель занурився у темряву. Лише червоні аварійні лампи тьмяно освітлювали наші напружені обличчя. За ілюмінаторами з'явилася суцільна, безкрайня товща синьої води.
​Ми падали вниз. Спуск супроводжувався моторошними звуками. Метал обшивки стогнав, рипів і клацав. Кожен метр занурення змушував «Відро з болтами» стискатися, ніби невидимий гігант намагався розчавити нас у долоні. Звідкись із технічного відсіку почулося зловісне шипіння і звук крапель.
​— Боря... — просипів я, вчепившись у підлокітники так, що побіліли кісточки. — Здається, ми протікаємо.
​— Це просто конденсат! — нервово засміявся інженер, хоча я бачив, як він сам зблід. — Ізолента тримає! Ізолента завжди тримає!
​Глибина — тисяча метрів. Дві тисячі. Три.
За вікном панувала абсолютна, чорна, як нафта, пітьма. Іноді повз нас пропливали химерні глибоководні створіння, що світилися блідим біолюмінесцентним світлом: якісь зубасті риби з ліхтариками на головах, напівпрозорі медузи розміром із парашут та зграї дрібних істот, що нагадували летючі голки.
​Але вони нас не чіпали. Очевидно, наше іржаве, обмотане сміттям судно не виглядало апетитно навіть для глибоководних хижаків.
​— Глибина чотири тисячі вісімсот метрів, — повідомив Дмитро. Голос ШІ трохи спотворювався через жахливий тиск на датчики. — Наближаємося до цілі. Радари фіксують наближення великих біологічних об'єктів. Дуже великих. І вони випромінюють потужні електромагнітні хвилі, які містять структуровану інформацію.
​— Це вони, — прошепотіла Оля, притулившись носом до товстого скла ілюмінатора. — Математичні восьминоги.
​Світло наших зовнішніх прожекторів вихопило з темряви приголомшливу картину.
Дно океану було вкрите гігантським містом, побудованим із сяючих неонових коралів. Будівлі мали форму ідеальних геометричних фігур — сфер, пірамід, фрактальних спіралей.
​А назустріч нам спливали місцеві жителі.
Це були восьминоги, але розміром із хороший винищувач. Їхня шкіра переливалася тисячами світлодіодних візерунків — від яскраво-фіолетового до сліпучо-білого. Їхні величезні, випуклі голови (або мантії) пульсували, як відкриті мізки. Кожен їхній рух був граційним, прорахованим, ідеальним.
​Вони оточили наш корабель щільним кільцем. Їх було близько двадцяти.
Головний восьминіг — істота з найскладнішим візерунком на шкірі, що нагадував фрактал Мандельброта — підплив впритул до нашого лобового ілюмінатора.
​Він розкинув свої вісім щупалець, обхопив ними корпус нашого корабля і притиснув свою велетенську голову до скла. Одне з його очей, розміром із гімнастичний м'яч, подивилося прямо на мене.
​А потім він почав блимати своєю шкірою. Кольорові спалахи йшли один за одним з неймовірною швидкістю.
​— Приймаю візуальний сигнал, — озвався Дмитро. — Транслюю переклад на головний екран.
​На голографічному моніторі містка з'явилося повідомлення.
​«ВІТАЄМО БІОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ З НИЗЬКИМ РІВНЕМ СИМЕТРІЇ. ВАШ ТРАНСПОРТ МАЄ КРИТИЧНІ ГЕОМЕТРИЧНІ ПОХИБКИ. ЩОБ ОТРИМАТИ ДОЗВІЛ НА ПРОДОВЖЕННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ У НАШИХ ВОДАХ, ВИ ПОВИННІ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ ДОСТАТНІЙ РІВЕНЬ ІНТЕЛЕКТУ. ВИРІШІТЬ ЦЕ РІВНЯННЯ.»
​Нижче на екрані розгорнулася математична формула. Це був жах. Це була багаторівнева конструкція з потрійними інтегралами, логарифмами, якимись комплексними числами і неевклідовою геометрією. Формула займала весь екран і, здавалося, глузувала з нас.
​«У ВАС Є ТРИ ХВИЛИНИ. У РАЗІ НЕВІРНОЇ ВІДПОВІДІ МИ СПРЕСУЄМО ВАШ КОРАБЕЛЬ ДО РОЗМІРІВ ІДЕАЛЬНО ЩІЛЬНОГО КУБІЧНОГО САНТИМЕТРА.»
​Для переконливості восьминіг злегка стиснув свої щупальця. Метал «Відра з болтами» жалібно застогнав. Вентиляційна решітка над моєю головою тріснула, і звідти на підлогу впав гвинт.
​— Три хвилини?! — Ріта схопила автомат. — Я вирішу цю проблему за три секунди! Одна торпеда в його велику розумну голову!
​— Торпедні апарати заблоковані монтажною піною і тиском води, — нагадав Дмитро. — Крім того, плазмова зброя під водою не ефективна. Пропоную вам почати думати.
​— Думати?! — я в паніці втупився на рівняння. Мої знання з математики закінчувалися на тому, як вирахувати відсоток з армійської знижки в барі. — Олю! Ти ж казала, що числа — це мова Всесвіту! Давай! Говори з ними!
​Оля підбігла до екрана, притиснувши до нього свій найбільший аметист. Вона наморщила лоба, дивлячись на потрійний інтеграл.
— Так... Це... Це явно рівняння балансу енергій! Бачите цей знак безкінечності? Це символ переродження душі! А цей ікс... Ікс — це невідоме! Це пошук внутрішнього "я"! Відповідь — це Любов! Дмитре, передай їм, що відповідь — це безумовна Любов!
​Дмитро мовчав кілька секунд.
— Я передав вашу відповідь, медику. Об'єкт відповідає: «ВАШ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП Є МАТЕМАТИЧНО НЕКОРЕКТНИМ І ПОЗБАВЛЕНИМ ГЛУЗДУ. ЗА СПРОБУ ОБДУРИТИ МАТЕМАТИКУ ВИ ОТРИМУЄТЕ ШТРАФНИЙ СТИСК».
​Восьминіг знову стиснув щупальця. Цього разу пролунав гучний тріск. Права перебірка деформувалася, і з мікротріщини забила тонка цівка крижаної солоної води прямо Ріті в обличчя.
​— ОЛЯ, Я ЗАДУШУ ТЕБЕ ТВОЇМИ Ж КРИСТАЛАМИ! — заревла штурмовичка, намагаючись заткнути дірку долонею.
​— Залишилася одна хвилина і тридцять секунд, — безпристрасно повідомив ШІ. — Тиск на корпус критичний. Рекомендую написати заповіт. На жаль, у вас немає ручки.
​Я дивився на формулу. Там було щось про розрахунок об'єму багатовимірного тора, який перетинається з якоюсь сферою... Це була топологія вищого порядку. Для вирішення цього потрібен суперкомп'ютер, а наш комп'ютер щойно запропонував нам написати заповіт пальцем на стіні!
​І тут мій погляд впав на Борю.
Наш гігант-інженер стояв навколішки перед екраном. Його губи ворушилися. Він дивився на візуалізацію багатовимірного тора — складної, вивернутої навиворіт геометричної фігури, яка ілюструвала завдання. Його очі розширилися.
​— Капітане... — пробасив він, не відриваючи погляду від екрана. — Це ж не просто математика. Це ж... це ж креслення!
​— Яке креслення, Борю?! Це інтегральне рівняння! Ми зараз помремо!
​— Ні, подивіться! — Боря ткнув своїм величезним пальцем-сосискою у візуалізацію. — Ця викривлена площина з перетином... Це ж точно як ущільнювач для гіпердрайву класу "Зірка", коли його вириває під тиском! Тільки вони тут накрутили якихось зайвих петель!
​— Одна хвилина, — сказав Дмитро. Обшивка почала прогинатися всередину.
​Боря раптом зірвався з місця. Він підбіг до своєї сумки з інструментами і гарячково почав у ній порпатися.
— Їм не потрібні цифри! Вони хочуть знайти ідеальну форму, щоб закрити цей простір! А ідеальна форма не може бути виражена цифрами, якщо у вас немає правильного матеріалу!
​Він дістав свій головний скарб. Новий, нерозпочатий рулон армованої синьої ізоляційної стрічки "Титан-Плюс".
​Боря відмотав близько метра липкої стрічки. Його великі, незграбні пальці раптом запрацювали з небаченою швидкістю і спритністю, гідною нейрохірурга.
​Він перекрутив стрічку один раз, склеївши її в стрічку Мебіуса. Потім він якимось чином вивернув її ще раз, просунув один кінець крізь інший, формуючи неймовірно складний, парадоксальний 3D-вузол із синьої ізоленти. Це виглядало як пляшка Кляйна, яку змусили схреститися з восьмикутником. Це була форма, яка не повинна була існувати в нашому вимірі, але Боря якимось чином утримував її силою липкого шару.
​— Ось вона! Топологічна компенсація! — закричав він.
​— Тридцять секунд. Корпус не витримає. Боря підбіг до ілюмінатора, за яким все ще блимав своїм гігантським оком головний восьминіг. Інженер притиснув свою химерну конструкцію із синьої ізоленти прямо до товстого скла і поплескав по ній вільною рукою.
​— Дивись сюди, розумнику! — гаркнув Боря. — Ось ваш розв'язок! Якщо простір викривляється, ти просто береш ізоленту, перекручуєш її і заліплюєш дірку! Площа поверхні зберігається, об'єм компенсується, а липкий шар тримає структуру! Геометрія для практиків!
​Головний восьминіг завмер.
Він наблизив своє гігантське око до скла, майже торкаючись його. Він дивився на заплутаний шматок синьої полімерної стрічки.
​Всі інші восьминоги теж підпливли ближче, їхні шкірні візерунки почали синхронно блимати складними геометричними схемами. Вони аналізували конструкцію Борі.
​Стискання нашого корабля припинилося. Тріск металу зник.
Тиша стала абсолютною.
​А потім... восьминіг змінив колір. З агресивного червоно-фіолетового він миттєво перетворився на сліпучо-білий, що світився м'яким, благоговійним світлом. Усі інші двадцять молюсків повторили його колір.
​— Перехоплюю сигнал, — голос Дмитра звучав так, ніби ШІ вперше в житті відчув здивування. — Повідомлення: «НЕЙМОВІРНО. ГЕНІАЛЬНО. ВОНИ ЗНАЙШЛИ ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ ПАРАДОКСУ БАНАХА-ТАРСЬКОГО ЗА ДОПОМОГОЮ АДГЕЗИВНОГО ПОЛІМЕРУ. ВОНИ НЕ ПРОСТО ВИРІШИЛИ РІВНЯННЯ. ВОНИ ЗЛАМАЛИ НАШУ ГЕОМЕТРІЮ».
​Головний восьминіг відпустив наш корабель. Він плавно відплив на кілька метрів, а потім... він зігнув усі свої вісім щупалець у жесті, який неможливо було витлумачити інакше, ніж глибокий, шанобливий уклін. Інші восьминоги зробили те саме.
​Вони схилялися перед нашим інженером. Перед Борею і його синьою ізолентою.
​Один із восьминогів обережно наблизився до нашого технічного шлюзу, поклав у нього якийсь предмет (який виявився герметичною капсулою з підписаними документами) і поплив геть, звільняючи нам шлях до поверхні.
​Ми вчотирьох стояли на містку з відкритими ротами.
​— Боря... — я насилу підібрав слова. — Ти щойно переміг цивілізацію супер-мозків за допомогою шматка клейкої стрічки.
​Інженер скромно потупив очі, почухавши лисину.
— Ну, капітане, я ж казав. Ізолента тримає все. Навіть багатовимірний простір. Просто треба правильно її скрутити. І бажано брати ту, що з армованими нитками.
​— Я ніколи більше не буду сумніватися в твоєму брухті, — щиро зізналася Ріта, витираючи солону воду з обличчя. — Ти наш топологічний бог.
​— Дмитре, — проковтнувши клубок у горлі, сказав я. — Повна тяга. Накачуй баластні цистерни. Спливаємо.
​Корабель загудів, і ми почали стрімко підніматися з чорної безодні назустріч світлу. Коли «Відро з болтами» нарешті пробило поверхню води, вилетівши в повітря, як корок з шампанського, я відчув себе найщасливішою людиною у Галактиці.
​Я впав у своє капітанське крісло. Дістав планшет.
​«Запис 12. Планета X-Aqua. Статус: ПРИДАТНА для життя, якщо ви є доктором математичних наук або якщо у вас є інженер Борис. Причина: місцеві жителі — математичні маніяки-восьминоги. Загін пройшов перевірку інтелекту, довівши, що закони фізики і топології безсилі перед армованою синьою ізоляційною стрічкою Альянсу. Документи отримано. Рекомендації Командуванню: видайте Борі Нобелівську премію з математики. Або хоча б річний запас ізоленти».
​Я натиснув «Зберегти» і подивився на свій елітний загін. Ми знову вижили. Ми перемогли капусту, тіні, гранітні куби, мюзикл і навіть вищу математику.
​— Ну що, Дмитре. Чим ще нас хоче вбити цей прекрасний Всесвіт? — запитав я, відчуваючи, що мене вже нічим не здивувати.
​— Радий вашому оптимізму, капітане, — озвався ШІ. — Наступна планета — F-Lava. Там немає математики чи бюрократії. Там просто вся поверхня складається з діючої магми, яка постійно вибухає. І місцеві вогняні елементалі обожнюють грати в квача з прибульцями.
​— Квач на лаві... — пробурмотіла Ріта, перевіряючи термозахист своєї броні. — Звучить як вечірка.
​Я заплющив очі і посміхнувся.
— Борю, готуй фольгу. Олю, готуй кристали. Загін «Ельвіра» летить грати в класики. І щось мені підказує, що ми знову розчаруємо місцевих жителів своєю абсолютною, геніальною некомпетентністю.