Глава 13: Смертельний кордебалет

Чотири години, які Дмитро виділив нам на вокальну підготовку, перетворилися на найгірші тортури з моменту нашого формування. Наш корабель нагадував бляшанку, всередині якої хтось одночасно знущався з кота, бив кувалдою по рейці і намагався завести зламаний трактор.
​— Мі-мі-мі, ма-ма-ма! — завивала Оля, сидячи в позі лотоса. Її голос зривався на ультразвук, від якого на екранах містка з'являлися смуги перешкод. Вона стверджувала, що налаштовує свою горлову чакру на «вібрації вселенської гармонії», але звучало це так, ніби когось живцем варили в окропі.
​Боря, намагаючись знайти хоч якийсь ритм, лупив розвідним ключем по порожній каністрі. Кожен його удар був стабільно повз такт.
— Раз, два, три, чотири! — басив він. — Капітане, я не розумію! Чому після «чотири» знову йде «раз»? Це нелогічно! Має йти «п'ять»!
​— Тому що це музичний розмір, Борю! — я в розпачі схопився за голову, яка гула, мов дзвін. Мої десять шарів гавайських сорочок, закам'янілих від пилку хижої орхідеї, голосно зашаруділи. — Це музика, а не вища математика!
​— Якщо хоч одна інопланетна балерина спробує мене задушити рояльною струною, я засуну їй цю струну в... — Ріта клацнула затвором автомата, проігнорувавши вокальні вправи. — Я стріляю виключно в темпі ста двадцяти ударів на хвилину. Якщо їм цього мало, це їхні проблеми.
​— Увага, маестро та примадонни, — монотонно озвався Дмитро. — Ми входимо в атмосферу планети Зет-12. Прошу звернути увагу на супутник цієї планети. Він... блищить.
​Я підійшов до ілюмінатора і застогнав. Місяць цієї планети буквально складався з гігантських дзеркальних панелей. Він відбивав світло місцевої зірки так, що на поверхню планети падали яскраві, ідеально круглі промені світла, схожі на театральні прожектори.
​Сама планета виглядала як мрія божевільного сценографа. Жодної бруду чи іржі. Поверхня була вкрита ідеально рівним, відполірованим матеріалом, що нагадував паркет. Замість лісів височіли конструкції з неонових трубок, а річки світилися приємним рожевим кольором.
​— Мета місії, — нагадав ШІ, поки ми м'яко сідали прямо в центр одного з прожекторних променів, — встановити дипломатичний контакт і отримати візу для прольоту через їхній сектор. Віза видається лише тим, хто доведе свою культурну повноцінність через пісню і танець. Нагадую про рояльні струни. Успіху на прем'єрі.
​Трап повільно опустився. Світло софітів вдарило нам в очі. Звідкись зверху, ніби з невидимих динаміків, залунала ідеально зведена, життєрадісна джазова мелодія.
​Ми вчотирьох спустилися на ідеально відполірований паркет.
Я — у своєму хрусткому гавайському панцирі, Ріта — обвішана зброєю, Оля — з кристалами в руках, і Боря — з розвідним ключем, до якого він, за звичкою, примотав шматок синьої ізоленти (просто так, для заспокоєння).
​Щойно ми зробили крок від корабля, музика стихла.
​З-за неонових декорацій синхронно, носок до носка, вистрибнув десяток місцевих жителів. Вони виглядали як гуманоїди, але їхні пропорції були надто ідеальними. На кожному з них був блискучий фрак, на головах — циліндри, а в руках вони тримали тростини. На їхніх обличчях застигли широкі, білосніжні, абсолютно моторошні пластикові посмішки.
​Вони вишикувалися в лінію перед нами, вдарили тростинами об підлогу і... заспівали. Це була ідеальна п'ятиголоса гармонія.
​— Віта-а-аємо вас, мандрівники з зіро-о-ок! — співали вони, синхронно викидаючи праву ногу вперед і роблячи "джазові руки". — Хто ви такі, звідки ваш кро-о-ок? Заспівайте нам пісню, покажіть нам свій клас! Інакше струна вже чекає на ва-а-ас! ПАМ!
​Останнє «ПАМ!» супроводжувалося синхронним зняттям циліндрів і глибоким уклоном.
​Запанувала тиша. Вони випросталися, не знімаючи своїх моторошних посмішок, і витріщилися на нас. Вони чекали нашої відповіді.
​— Ваша черга, капітане, — прошипіла Ріта, не зводячи очей з місцевих. — Тільки не фальшивте. У них в рукавах щось блищить.
​Я нервово ковтнув. Моє горло пересохло. Я згадав усі пісні, які знав, і зрозумів, що єдине, що я можу згадати — це гімн Об'єднаного Космічного Десанту, та й то лише перший куплет, бо на другому я завжди засинав на шикуванні.
​— Е-е-е... Привіт! — я спробував проговорити це співуче. — Ми — загі-і-ін Ельвіра! Ми прийшли з миром!
​Це було жахливо. Це прозвучало так, ніби ведмідь намагався заспівати оперну арію, вдарившись мізинцем об тумбочку.
​Посмішки на обличчях місцевих жителів миттєво зникли. Їхні обличчя стали кам'яними.
Головний танцюрист із жахом притиснув руку до грудей.
— Який дисонанс! Яка відсутність ритму! — промовив він речитативом. — Вони не знають тональності! Вони — культурні варвари! СТРАТИТИ ЇХ!
​Він змахнув тростиною. З кінців тростин усіх десяти танцюристів блискавично вилетіли тонкі, металеві рояльні струни. Танцюристи зробили синхронне фуете і почали наближатися до нас, розкручуючи смертоносні зашморги над головами в такт загрозливій музиці, яка знову залунала з нізвідки.
​— Їхній танець — це загроза моїй аурі! — зойкнула Оля.
​— ДО БОЮ! — заревла Ріта. Вона скинула автомат і натиснула на курок.
БАХ! БАХ! БАХ!
​Плазмові згустки полетіли в натовп танцюристів, але ті, підкоряючись якимось законам театральної фізики, зробили ідеальне гран-пліє, ухилившись від пострілів.
​— Раз, два, три, і-і-і СМЕРТЬ! — проспівали вони, кидаючись на нас.
​— ЗАГІН, СТІЙ! — раптом осяяло мене. Я зрозумів, як працює ця планета. Тут усе підпорядковується законам сцени. Якщо ми будемо просто битися, ми програємо. Але якщо наш бій стане номером...
​— РІТО! — закричав я. — СТРІЛЯЙ У ПІДЛОГУ! ЧІТКО РАЗ НА СЕКУНДУ! ЦЕ НАШ БАС-БАРАБАН!
​Ріта, не розуміючи, але підкоряючись, опустила дуло і почала методично лупити в паркет. БАУХ... БАУХ... БАУХ... БАУХ. Поверхня виявилася броньованою, і плазма лише вибивала іскри, створюючи ідеальний, важкий біт.
​— БОРЯ! — я повернувся до інженера. — ТВІЙ КЛЮЧ І КАНІСТРА! ЛУПИ НА ДРУГИЙ І ЧЕТВЕРТИЙ УДАР!
​Боря радісно кивнув. Він підняв свою залізну каністру і почав бити по ній ключем.
БАУХ — ДЗІНЬ! — БАУХ — ДЗІНЬ!
​Звук був грубим, брудним, промисловим. Це було схоже на роботу заводу з переробки брухту.
​— ОЛЮ! — заволав я. — ВИТИЙ! ПРОСТО ВИЙ НА МАКСИМАЛЬНІЙ ГУЧНОСТІ!
​Оля заплющила очі і видала свій фірмовий, пронизливий, абсолютно атональний крик пораненого кита, який вона називала "очищенням карми". І-І-І-І-Я-Я-Я-Я!
​Утворилася какофонія. Важкий бас від пострілів, металевий брязкіт Борі і психоделічне виття Олі.
​Місцеві танцюристи з рояльними струнами завмерли. Вони не могли зрозуміти, до якого жанру це віднести. Їхня програма дала збій.
​— А ТЕПЕР МОЯ ЧЕРГА! — я виступив уперед.
​Я зробив те єдине, що могла зробити людина в десяти закам'янілих від пилку гавайських сорочках. Я почав агресивно трясти стегнами і плечима. Засохла тканина почала тертися одна об одну, видаючи гучний, ритмічний звук: ШУРХ-ШУРХ-ШУРХ-ШУРХ! Це було схоже на гігантські, агресивні маракаси.
​І під цей первісний, індустріально-шаманський ритм я почав кричати. Не співати, а просто ревти слова, виливаючи весь свій біль і фрустрацію за останні кілька днів.
​— Я КАПІТАН ЦЬОГО ІРЖАВОГО ВІДРА! — кричав я в ритм пострілам Ріти.
— БАУХ — ДЗІНЬ! — МЕНЕ ЛЕДВЕ НЕ ЗЖЕРЛА КАПУСТА І ХОТІЛА ЗҐВАЛТУВАТИ КВІТКА!
— І-І-І-І-Я-Я-Я-Я! — підвивала Оля.
— ШУРХ-ШУРХ-ШУРХ! — шаруділи мої сорочки.
— МІЙ ІНЖЕНЕР ДИХАЄ ВОГНЕМ, А МЕДИК ЛІКУЄ КАМЕНЯМИ!
— БАУХ — ДЗІНЬ!
— Я ПРОСТО ХОЧУ ПОСПАТИ І ЗНЯТИ ЦІ ЧОРТОВІ СОРОЧКИ!
​Ми наступали на місцевих жителів єдиним, брудним, гучним і абсолютно негармонійним фронтом. Це був не мюзикл. Це був концентрований космічний гранж, замішаний на панк-році і чистій агресії.
​Танцюристи у фраках почали задкувати. Їхні пластикові посмішки тремтіли. Вони опустили свої рояльні струни. Вони притискали руки до вух, але не могли відвести погляду.
​Я закінчив свій імпровізований виступ тим, що впав на коліна (сорочки з тріском порвалися на спині), здійняв руки до неонового неба і видав фінальний крик відчаю, поки Ріта зробила останній постріл у підлогу.
​БАУХ.
Тиша. Лише луна нашого хаосу відбивалася від дзеркального місяця.
​Я важко дихав, стоячи на колінах. Боря опустив ключ. Ріта взяла автомат на запобіжник. Оля витирала сльози катарсису.
​Головний танцюрист повільно вийшов уперед. Його руки тремтіли. Він дивився на нас широкими очима.
​А потім... він почав повільно аплодувати.
Клеп... клеп... клеп.
До нього приєдналися інші. Оплески ставали дедалі гучнішими, поки не переросли в справжню овальну бурю.
​— Це... це неймовірно! — вигукнув головний танцюрист нормальним, не співучим голосом. По його щоці покотилася сльоза. — Який біль! Яка деконструкція самої концепції мелодії! Це бунт проти гармонії! Це... це чистий, сирий авангард!
​— Авангард? — я обережно підвівся, відмахуючись від шматків засохлого пилку, що відпали від моїх сорочок.
​— Ви зруйнували наші уявлення про мистецтво! — танцюристи попадали на коліна перед нами. — Ваш жанр... "Агресивне скиглення металу"... це шедевр! Благаємо, залиштеся! Ми пропонуємо вам контракт на десять років резиденції у нашому Головному Театрі! Ми зробимо вас зірками системи!
​Я переглянувся зі своїм загоном.
Боря вже замріяно усміхався, уявляючи себе зіркою сцени. Ріта з огидою дивилася на танцюристів, що плакали.
​— Дуже дякуємо за пропозицію, — швидко проговорив я, хапаючи Борю за лікоть і розвертаючи його до корабля. — Але ми... інді-гурт. Ми не продаємося корпораціям. Нас чекає турне іншими системами. Просто дайте нам візу.
​Головний танцюрист, ридаючи від захвату, дістав з-під фрака блискучу золоту картку і простягнув її мені.
— Ваше мистецтво надто велике для нашої планети. Несіть свій біль далі, маестро!
​Я вихопив картку.
— Загін! На борт! Поки вони не попросили нас зіграти на біс!
​Ми рвонули до «Відра з болтами». Цього разу ніхто не намагався нас убити. Танцюристи стояли і махали нам услід хустинками, плачучи від естетичного шоку.
​Щойно ми опинилися в шлюзі і двері зачинилися, я впав на підлогу. Ріта притулилася до стіни і сповзла по ній униз, регочучи. Це був істеричний сміх людини, яка щойно перемогла смерть за допомогою бас-барабана з плазмової гвинтівки. Боря сидів і задумливо крутив у руках свій розвідний ключ.
​— А знаєте, — сказав він, — у нас непогано вийшло. Я б назвав наш гурт "Ізолента і Відчай".
​— Я назву його "Заткнися і запусти двигуни", — простогнав я. — Дмитре! Ми отримали візу! Валимо з цього Бродвею!
​— Зчитую візу. Доступ до сектора відкрито, — відповів ШІ. Корабель здригнувся і почав підніматися. — Мушу визнати, капітане, ваші вокальні дані жахливі, але ваш рівень стресу створює ідеальну акустичну аномалію. Запис вашого виступу я зберіг. Буду вмикати його собі, коли мені стане надто весело.
​Я дістав планшет.
​«Запис 11. Планета Зет-12. Статус: НЕ ПРИДАТНА для життя, якщо ви не вмієте брати високе "до". Причина: агресивні мюзикли і смертельна хореографія. Загін вижив, випадково винайшовши новий жанр авангардного мистецтва. Рекомендації Командуванню: відправте туди оркестр Десанту. Вони або підкорять планету, або їх задушать. В обох випадках ми виграємо».
​— Дмитре, давай координати наступної точки, — зітхнув я, нарешті здираючи з себе залишки першої гавайської сорочки.
​— Наступна планета — водний світ Х-Aqua, — повідомив Дмитро. — Без кислоти цього разу. Просто вода. Але місцеві розумні восьминоги спілкуються виключно математичними рівняннями і топлять тих, хто не може вирішити інтеграл.
​Боря, який рахував на пальцях навіть до десяти, зблід.
​— Інтеграли... — прошепотів я. — Загін «Ельвіра» береться за підручники. Я починаю думати, що генерал Бровко спеціально шукав ці планети в довіднику "1000 способів змусити десантників страждати".
​Ми летіли далі. Попереду нас чекала математика, щупальця і, безсумнівно, ще більше застосувань для синьої ізоленти.