Глава 12: Планета іржі

Наш корабель нагадував космічного безхатька, який щойно пережив найгірший тиждень у своєму житті. Усередині «Відра з болтами» досі стояв нудотний, липкий запах гігантської хітливої орхідеї, змішаний із ароматом паленої шерсті носорога та машинним мастилом. Мої десять шарів гавайських сорочок після інциденту з пилком перетворилися на своєрідний екзоскелет — вони затверділи, стали хрусткими і тепер стояли колом, так що я не міг навіть нормально зігнути руки. Коли я йшов по містку, я шурхотів, як гігантська пачка з-під чіпсів.
​— Якщо ми зараз не знайдемо місце, де можна прийняти душ, я особисто почну відгризати шматки обшивки, щоб вийти у відкритий космос і провітритися, — похмуро заявила Ріта. Вона сиділа в кутку і люто шкребла свій бронежилет тактичним ножем, намагаючись відчистити присохлу рожеву масу.
​— Тобі варто сприймати цей пилок як благословення, — замріяно зітхнула Оля, перебираючи свої кристали, які теж стали неприємно липкими. — Це ж концентрована енергія пристрасті Всесвіту! Я навіть відчуваю, як мої чакри почали обертатися швидше!
​— Твої чакри зараз обертаються від токсичного отруєння, — відрізав я, намагаючись сісти в капітанське крісло так, щоб мої закам'янілі сорочки не задушили мене ж самого. — Дмитре, де ми? Ти обіцяв нам планету-смітник. Скажи мені, що там немає нічого, що захоче нас запліднити, оштрафувати або з'їсти наші страхи.
​— Радий вітати вас на орбіті планети М-0, — монотонно і депресивно пролунав голос нашого штучного інтелекту. На головному екрані з'явилося зображення брудно-коричневої, поцяткованої сірими плямами сфери. — Це гігантське космічне звалище. Сотні років тому Альянс і ще кілька сусідніх цивілізацій використовували цю планету як універсальний смітник для списаної техніки, старих кораблів та промислового брухту.
​— О-о-о... — Боря підійшов до ілюмінатора, і його очі засяяли так, ніби він побачив рай. Його вогнедишні здібності від пончика вже майже минули, залишивши по собі лише легку гикавку димом. — Ви тільки подивіться! Це ж Клондайк! Ельдорадо! Скільки там запчастин! Я бачу звідси остов крейсера класу «Галілей»! Я зможу зібрати нам новий реактор!
​— Я б не радив, інженере, — остудив його запал Дмитро. — Офіційна мета нашої місії — знайти в цьому брухті і дістати процесор класу "Омега" зі списаного лінкора, який впав тут два століття тому. Командуванню він потрібен для якихось секретних архівів. — А неофіційна інформація? Яка тут пастка? — я вже вивчив схему роботи Альянсу. Якщо нас кудись посилають, значить, там є щось, що гарантовано спробує нас убити.
​— Неофіційна інформація полягає в тому, що магнітні бурі на планеті призвели до спонтанної еволюції, — меланхолійно продовжив ШІ. — Сміття ожило. Наноботи, які використовувалися для утилізації, збожеволіли, об'єдналися з брухтом і утворили колективний розум. Місцеві "жителі" — це агресивні конструкції з іржавого металу. Вони ненавидять чужинців. Але ще більше вони люблять розбирати нові кораблі на запчастини, щоб приєднати їх до себе. Тому, капітане, для них наш корабель — це свіжа, хоч і трохи пошарпана, порція донорських органів.
​— Вони хочуть розібрати моє "Відро"?! — Боря обурено вдарив кулаком по пульту. — Я їм покажу! Я сам кого хочеш розберу!
​— Починаю посадку. Рекомендую не залишати нічого цінного зовні. Наприклад, себе.
​Вхід в атмосферу М-0 супроводжувався жахливою тряскою. Густі хмари іржавого пилу билися об ілюмінатори, забарвлюючи все у криваво-рудий колір. Ми падали прямо в центр нескінченного лабіринту з металевих гір, зіржавілих труб розміром з хмарочоси та океанів розкиданих мікросхем.
​Посадка була найгучнішою за всю нашу історію. Коли корабель торкнувся поверхні, пролунав оглушливий скрегіт — ми приземлилися прямо на гору старих пральних машин і якихось гусеничних тракторів. Метал під нашою вагою проминався, скреготав і вищав.
​Нарешті, все затихло. Тільки іржавий вітер завивав за обшивкою.
​— Усі живі? — я поправив свою закам'янілу сорочку, яка після удару тріснула на животі, утворивши вентиляційний отвір.
​— Моя зброя готова, — Ріта пересмикнула затвор, і її обличчя набуло звичного хижого виразу. Вона явно була рада перспективі постріляти по чомусь, що не намагатиметься її обійняти.
​Ми натягнули респіратори, щоб не дихати іржею, і вийшли у шлюз. Двері з натужним скрипом відчинилися.
​Пейзаж перед нами був похмурим і величним водночас. Гори брухту тягнулися до самого горизонту. Небо було затягнуте коричневими хмарами, крізь які пробивалися тьмяні промені місцевої зірки. Повітря пахло металом, озоном і старістю.
​— Дивіться, як сумно... — Оля зітхнула, спускаючись по трапу. Вона підняла з землі якусь погнуту шестірню. — Ця планета — це цвинтар забутих речей. Вони всі колись були комусь потрібні, а тепер їх викинули. Їхня аура сповнена відчаю і самотності.
​— Їхня аура сповнена правця, не чіпай руками, — попередив я, озираючись. — Дмитре, де той лінкор із процесором?
​— Сімсот метрів на північ. Це та гігантська конструкція, що нагадує перевернуту праску, — озвався ШІ.
​— Пішли. Боря, нічого не підбирай! У нас немає часу на твої інженерні фантазії!
​Ми рушили через металеві джунглі. Йти було неймовірно складно: ноги постійно провалювалися в гори старих кабелів, пружин та пом'ятих баків. Кожен наш крок супроводжувався гучним брязкотом.
​Боря, незважаючи на мої накази, був у стані абсолютної ейфорії. Він йшов, постійно щось піднімаючи, роздивляючись і запихаючи у свої бездонні кишені.
— Капітане, ви тільки погляньте! Це ж карбюратор від старого спід-байка! А це — майже цілий модуль пам'яті від тостера-вбивці! Якщо я з'єднаю їх разом...
​— Боря, кинь негайно! Ти притягнеш сюди місцевих! — я обернувся, щоб нагримати на нього, і саме в цей момент помітив, що гора брухту праворуч від нас... ворушиться.
​Спочатку я подумав, що це просто обвал сміття через наш шум. Але деталі не падали вниз. Вони повзли ВГОРУ.
​Старі холодильники, іржаві дверцята від шатлів, мотки дротів і навіть кілька кузовів від літаючих авто почали злипатися разом, ніби притягнуті гігантським невидимим магнітом. За кілька секунд ця безформна купа металу піднялася на висоту п'ятнадцяти метрів, утворивши гуманоїдну фігуру.
​Замість голови у голема був гігантський старий ЕЛТ-монітор, який несподівано увімкнувся, засвітившись статичною перешкодою. Замість очей на екрані з'явилися два червоних піксельних хрестики.
​Голем повернув свою "голову" в наш бік. З його надр, з іржавих динаміків, вирвався звук, схожий на скрегіт металу по склу, який Дмитро миттєво переклав:
​— НЕСТАНДАРТНІ ДЕТАЛІ ВИЯВЛЕНО. БІОЛОГІЧНЕ СМІТТЯ. ПІДЛЯГАЄ ЗНИЩЕННЮ. МЕТАЛЕВІ ЕЛЕМЕНТИ ПІДЛЯГАЮТЬ АСИМІЛЯЦІЇ.
​— Контакт! — радісно заволала Ріта і натиснула на курок.
​Плазмові згустки вдарили прямо в груди сміттєвого гіганта, розплавивши кілька старих мікрохвильовок і дверцята від сейфа. Але голем навіть не похитнувся. Розплавлений метал просто стік вниз, а на його місце миттєво примагнітилися нові деталі з найближчої купи: кілька батарей опалення і шматок тракторної гусениці.
​— Плазма їх не бере! Вони просто замінюють деталі! — Ріта відступила на крок, продовжуючи стріляти.
​Голем підняв свою масивну руку, складену з труб і балок, і з розмаху вдарив по землі там, де секунду тому стояла Оля. Медик ледве встигла відскочити, з виском притискаючи до грудей свою сумку.
​— Не бийтеся з ним! Ви посилюєте його негативні вібрації! — крикнула Оля. Вона дістала свій найбільший гірський кришталь і спробувала направити його на монстра. — Відчуй світло! Відпусти свою іржу!
​Монстр подивився на Олю, його монітор-голова нахилився. Здавалося, він на мить замислився. А потім з його плеча висунувся іржавий маніпулятор, який вихопив кристал з Олиних рук і миттєво вмонтував його собі в "груди", як декоративну прикрасу.
​— ГЕЙ! ЦЕ МІЙ РОДОВИЙ КВАРЦ! — обурилася Оля.
​— ХОРОША ДЕТАЛЬ. ДЯКУЮ, БІОЛОГІЧНА ОДИНИЦЕ, — проскреготав голем через транслятор і замахнувся другою рукою.
​— Тікаємо до лінкора! Швидше! — я першим рвонув у бік гігантської конструкції, що нагадувала праску. Мої закам'янілі гавайські сорочки тріщали при кожному кроці, обмежуючи рухи, через що я біг трохи боком, як краб.
​Ми помчали через лабіринти брухту. Голем важко крокував за нами, стрясаючи землю. Але найгірше було те, що він був не один. Наш шум розбудив інших. Зі всіх сторін гори сміття почали оживати, формуючи нових магнітних монстрів: менших, більших, деякі нагадували металевих павуків, інші — іржавих кентаврів.
​Ми вибігли на велику відкриту площу перед остовом лінкора.
І тут я зрозумів, що ми зробили фатальну помилку. Ми залишили «Відро з болтами» без нагляду.
​Два гігантські сміттєві големи вже дісталися до нашого корабля. Вони обступили його з двох боків і з цікавістю розглядали.
​— СВІЖИЙ МЕТАЛ. НЕСТАНДАРТНА ЗБІРКА. ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ КОРИСНИХ ТРУБ, — пролунало їхнє перехоплене повідомлення.
​Один з големів простягнув руку і вчепився у шматок комунікаційного рукава станції «Перехрестя-7», який Боря намертво примотав до нашого правого борту. Голем потягнув його на себе.
​І тут сталося те, чого не очікував ніхто. Навіть колективний розум звалища.
​Ізолента серії "Титан-Плюс", намотана інженером Борею у стані афекту, відмовилася рватися. Голем смикнув сильніше. Ізолента натягнулася, але тримала. Голем, обурений таким спротивом матеріалів, уперся ногою в обшивку нашого корабля і рвонув з усієї сили.
​Пролунав звук, від якого у мене заклало вуха.
Ізолента витримала. Але ось сам голем — ні.
Від надмірного зусилля магнітне поле сміттєвого монстра дестабілізувалося, і його рука, складена з десятків холодильників, просто відірвалася від його власного тулуба, залишившись висіти на нашому кораблі, приклеєна до вкраденого рукава.
​Голем хилитнувся назад і здивовано подивився на свій куксу. Його монітор заблимав знаками питання.
​Цього моменту Боря стерпіти не міг. Його інженерна гордість була зачеплена.
— ВІДІЙДИ ВІД МОЄЇ ІЗОЛЕНТИ, ІРЖАВА БЛЯШАНКО! — заревла наша двометрова гора м'язів і, не думаючи про наслідки, кинулася прямо на голема.
​Боря підбіг до монстра, схопив відірвану руку-холодильник, яка все ще висіла на кораблі, і з розмаху вдарив нею самого ж голема по монітору.
​Екран розлетівся на друзки з голосним хлопком. Голем втратив координацію і розсипався на купу звичайного, неживого металобрухту.
​— Боря, ти геній! — крикнув я, намагаючись віддихатися. — Їхня слабкість — центральний процесор у моніторах! Ріто, цілься по екранах!
​— Зрозуміла! — Ріта змінила тактику. Вона більше не стріляла в масу. Вона прицілилася і точними пострілами плазми почала вибивати монітори на головах монстрів, що наближалися.
​ПШИК! БАХ! Ще один голем розсипався на дощ із металевих деталей.
ПШИК! БАХ! Металевий павук перетворився на купу дротів і труб.
​Але їх було занадто багато. На місце вбитих миттєво піднімалися нові. Вони змикалися навколо нас щільним кільцем, заганяючи нас у кут між нашим кораблем і стіною лінкора.
​— Плазма закінчується! — крикнула Ріта, відкидаючи порожній магазин. — Їх забагато! Нам потрібна електромагнітна бомба (ЕМІ), щоб відключити їхні поля!
​— Де я тобі візьму ЕМІ-бомбу на смітнику?! — істерично відповів я.
​— Капітане! — Боря несподівано підскочив до мене, тримаючи в руках якийсь масивний циліндр. Його очі горіли божевільним інженерним вогнем. — Пам'ятаєте той комунікаційний рукав станції, який ми вкрали? У нього ж є гігантські магнітні замки для стикування з іншими кораблями! Якщо я перенаправлю енергію з нашого маршового двигуна прямо на ці замки і зміню полярність...
​— ...То ми створимо спрямований електромагнітний імпульс! — закінчив я його думку, відчуваючи проблиск надії. — Боря, роби!
​— Мені потрібен провідник! Щось товсте і здатне витримати напругу!
​Оля миттєво відстебнула від своєї сумки довгий, товстий кабель від дефібрилятора і простягнула йому.
— Бери! Хай ці бляшанки відчують силу космічного шоку!
​Боря схопив кабель. Він застрибнув на обшивку «Відра з болтами», спритно видерся до вкраденого рукава і почав гарячково з'єднувати дроти, скріплюючи їх своєю улюбленою синьою ізолентою.
​— Увага, критичне навантаження на реактор, — меланхолійно попередив Дмитро. — Імовірність того, що ми підсмажимо власні системи — сімдесят відсотків.
​— ПЛЮВАТИ! БОРЯ, ДАВАЙ! — заволав я, бо найближчий голем уже замахнувся на мене бампером від якоїсь вантажівки.
​— ЗАМИКАЮ! — Боря встромив два кінці кабелю один в один.
​Пролунав низький, вібруючий гул, від якого затремтіли мої зуби і кристали в сумці Олі. Навколо нашого корабля утворилася видима блакитна сфера електромагнітної енергії. Вона стрімко розширилася, накриваючи площу радіусом у кількасот метрів.
​Ефект був миттєвим і абсолютно комічним.
​Усі големи, що знаходилися в зоні ураження, раптом завмерли. Їхні магнітні поля, які тримали їх разом, зійшли з розуму від зовнішнього втручання. Замість того, щоб розсипатися, вони почали примагнічуватися один до одного.
​Металеві гіганти з переляканим скреготом полетіли в центр площі, збиваючись у гігантську, безформну, іржаву кулю. Холодильники, труби, монітори, кузови автомобілів — усе це злиплося в один велетенський ком металобрухту, який безпорадно катався по землі, не в змозі розділитися. З центру кулі стирчала Олина кришталева сфера.
​— Бінго! — Боря розсміявся, витираючи чорні від мастила руки об штани. — Я геній! Я зліпив їм найбільший у Галактиці магніт на холодильник!
​— Радітимемо потім! — я вказав на розбитий корпус лінкора, шлях до якого тепер був вільний. — Ріто, Боря, за мною! Олю, залишайся біля шлюзу, якщо вони розплутаються!
​Ми втрьох забігли всередину темного остова лінкора. Там пахло пилом і стародавньою смертю. Дмитро підсвітив нам шлях через мій комунікатор. Ми пробігли кілька коридорів і опинилися в центральній рубці.
​Прямо посеред неї, на вівтарі з розбитих консолей, лежала наша ціль — масивний чорний куб із маркуванням Альянсу. Процесор класу "Омега".
​Боря без церемоній схопив його під пахву.
— Є! Тяжкий, зараза. Кілограмів п'ятдесят.
​— Валимо на корабель! — скомандував я.
​Ми вибігли назовні. Гігантська куля зі злиплих големів все ще безпорадно вовтузилася на площі, видаючи ображені електронні звуки.
​Ми залетіли у шлюз «Відра з болтами».
— Дмитре, повна тяга! Валимо з цієї іржавої помийки!
​Двигуни чхнули, випустили хмару чорного диму, і корабель важко відірвався від землі. Коли ми піднімалися вгору, я подивився в ілюмінатор. Магнітна сфера Борі нарешті розрядилася, і гігантська куля сміття з гуркотом розсипалася на тисячі дрібних деталей, засипавши площу рівним шаром брухту.
​Ми вийшли в космос.
​Я впав у своє крісло, з хрускотом згинаючи закам'янілу гавайську сорочку.
— Ну що... Місію виконано. Процесор у нас. Ми не стали запчастинами. Боря, ти навіть нічого не підпалив. Я пишаюся вами, Загін «Ельвіра».
​— А я пишаюся своєю ізолентою, — серйозно відповів інженер, ніжно погладжуючи синій рулон. — Вона сьогодні врятувала корабель. І мою честь.
​Оля сумно дивилася в ілюмінатор.
— Мій улюблений кристал лишився там. Сподіваюся, він допоможе цим бідним, агресивним холодильникам знайти внутрішній спокій і гармонію...
​Ріта лише гмикнула, розбираючи автомат для чищення від іржавого пилу.
​Я дістав планшет.
​«Запис 10. Планета М-0. Статус: НЕ ПРИДАТНА для висадки, якщо ви не є гігантським магнітом. Причина: місцеве сміття живе, агресивне і страждає на клептоманію. Здобуто Процесор "Омега". Корабель врятовано завдяки ізоленті та геніальному ідіотизму нашого інженера. Рекомендації Командуванню: відправляйте сюди всі зламані кавові апарати генерала Бровка. Хай місцеві големи подавляться».
​— Дмитре, місію закрито. Які там у нас наступні координати? — спитав я, відчуваючи небувалий приплив оптимізму. Здавалося, ми пройшли через найгірше.
​— Наступна планета — Зет-12, — повідомив Дмитро своїм незмінно монотонним голосом. — Ця планета класифікується як "Світ ілюзій і мюзиклів". Місцеві жителі спілкуються виключно за допомогою синхронних танців і співу. Якщо ви не потрапите в ноти під час першого контакту... вас стратять через повішення на рояльних струнах.
​Оптимізм миттєво вивітрився.
​Я подивився на Борю, якому ведмідь наступив не лише на вухо, а й на всі інші частини тіла.
Подивився на Ріту, чиїм улюбленим музичним інструментом був гранатомет.
​— Дмитре... — прошепотів я, охопивши голову руками. — Скажи мені, що ти жартуєш.
​— Штучні інтелекти моєї серії не запрограмовані на гумор, капітане. Рекомендую почати розспівуватися. До прибуття чотири години.
​Загін «Ельвіра» знову летів назустріч абсурду. І цього разу нам доведеться танцювати, щоб вижити.