Глава 11: Рожевий туман

Космічний простір, як відомо, є абсолютно безмовним. Але всередині «Відра з болтами» ця тиша компенсувалася цілим симфонічним оркестром звуків, які свідчили про нашу неминучу і болісну загибель. Головний маршовий двигун видавав звук, схожий на полоскання горла гігантським хворим китом. Вентиляція хрипіла. А по правому борту постійно лунало глухе «гуп-гуп-гуп» — це шматок стикувального рукава станції «Перехрестя-7», який Боря намертво примотав синьою ізолентою, бився об нашу обшивку під час польоту.
​Я сидів у своєму капітанському кріслі (яке тепер трималося на підпірці з порожньої банки з-під армійського горошку) і дивився на екран зовнішніх камер. Наш корабель виглядав так, ніби він повертався з найгіршої міжгалактичної пиятики: пом'ятий, обгорілий, вкритий слідами від кислоти і з вкраденим металевим коридором на боці.
​— Борю, — втомлено промовив я, масажуючи перенісся. — Ти можеш якось відчепити цю штуку від нашого борту? Вона порушує і без того нульову аеродинаміку нашого корита.
​Інженер, який сидів на підлозі і намагався зібрати з уламків тостера щось схоже на плазмовий різак, винувато почухав лисину. З його рота вирвалася маленька хмаринка полунично-гасового диму — наслідки поїдання вогнедишного синтетичного пончика все ще давалися взнаки.
​— Ніяк не можу, капітане! — басом відповів Боря, гикнувши і випустивши ще одне димове кільце. — Я використав армовану ізоленту серії "Титан-Плюс". Вона розрахована на те, щоб витримувати пряме попадання метеорита. Щоб її відірвати, нам потрібен або промисловий лазер, або... ну, або ще один такий же пончик, щоб я її перепалив.
​— Ніяких пончиків! — хором закричали ми з Рітою. Штурмовик у цей момент саме намагалася відтерти свою броню від липкої піни, якою нас залило в барі.
​— Капітане, дозвольте перервати вашу високоінтелектуальну дискусію щодо ізоляційних матеріалів, — меланхолійно озвався ШІ Дмитро. — Ми наближаємося до планети V-8. Рекомендую звернути увагу на ілюмінатори. Це... вельми специфічне видовище.
​Я підвівся і підійшов до скла.
Планета V-8 виглядала так, ніби хтось взяв гігантську банку з рожевою фарбою і вилив її в космос. Вона була оповита неймовірно густою, яскраво-малиновою атмосферою, яка пульсувала і переливалася. Жодних материків чи океанів видно не було — лише суцільний, непроглядний рожевий океан хмар.
​— Яка краса! — Оля миттєво опинилася поруч зі мною, притиснувши долоні до скла. Її очі сяяли. — Я відчуваю від цієї планети неймовірно потужні вібрації любові! Це ніби анахата-чакра цілої зоряної системи! Тут точно живе гармонія!
​— Тут живе агресивна ботаніка, — виправив її Дмитро своїм фірмовим депресивним тоном. — Як я вже намагався доповісти раніше, планета V-8 повністю вкрита гігантськими розумними рослинами. І в них зараз період активного розмноження.
​— Ну розмножуються і розмножуються, нам яке діло? — гмикнула Ріта, перевіряючи заряд батареї у своєму автоматі. — Ми не бджоли, щоб їм заважати. Яка мета місії?
​— Командування Альянсу хоче розробити нову біологічну зброю на основі їхнього пилку, — пояснив ШІ. — Ваше завдання: висадитися, знайти місцевий Альфа-Бутон — це щось на зразок їхнього головного репродуктивного органу — і зібрати зразок концентрованого феромонного пилку. Місія розрахована на двадцять хвилин.
​— Звучить як звичайна прогулянка по парку, — я з полегшенням видихнув. Здається, хоч раз нам випала місія, де не потрібно битися з гранітними кубами чи сліпими червами. Просто зібрати пилок.
​— Але є один нюанс, — як завжди, додав Дмитро, і моє серце інстинктивно стиснулося. — Ці рослини не просто розумні. Вони неймовірно велелюбні. У період цвітіння вони страждають на абсолютну біологічну сліпоту і сприймають БУДЬ-ЯКИЙ рухомий об'єкт як потенційного партнера для спарювання. І їхній процес "залицяння" є вкрай... наполегливим. Вони не розуміють слова "ні". І так, вони розміром з п'ятиповерхові будинки.
​— Тобто... — Боря нервово ковтнув, випустивши струмінь диму. — Вони намагатимуться... запилити нас?
​— І наш корабель також, — уточнив Дмитро. — Готуйтеся до посадки. Сподіваюся, у вас немає алергії на квітковий пилок, бо атмосфера складається з нього на шістдесят відсотків.
​Ми увійшли в атмосферу. Замість звичного тертя і полум'я, наш корабель ніби занурився у гігантську ванну з киселем. Рожеві хмари виявилися настільки густими, що видимість впала до нуля. По обшивці забарабанило щось дрібне і м'яке — ніби хтось обсипав нас тоннами конфетті.
​З вентиляційних решіток миттєво потягнуло запахом. Це був найнудотніший, найсолодший, найінтенсивніший аромат дешевих квіткових парфумів, змішаних із запахом перестиглих фруктів.
​— Фу, мене зараз знудить, — Ріта затиснула ніс. — Пахне так, ніби ми влетіли в цистерну з освіжувачем повітря "Тропічна пристрасть".
​Корабель м'яко торкнувся поверхні. Ми навіть не відчули удару — ґрунт під нами пружинив, як гігантський матрац.
​— Посадка успішна, — відзвітував Дмитро. — Ми приземлилися на галявині. Альфа-Бутон знаходиться всього за сто метрів від нас. Відкриваю шлюз. Рекомендую надіти респіратори.
​Ми натягнули тактичні маски. Я подивився на себе в відображенні ілюмінатора: десять шарів гавайських сорочок (які я так і не зміг зняти після крижаної планети, бо блискавка заїла), розірвані, брудні, а тепер ще й з респіратором на обличчі. Я виглядав як безхатько, який пережив апокаліпсис у пляжному барі.
​Двері шлюзу відчинилися.
Світ навколо нас вражав. Це були джунглі, але не зелені. Усе тут було відтінків рожевого, червоного, фіолетового і неоново-синього. Велетенські квіти, розміром з ангари для шатлів, похитувалися на товстих, м'ясистих стеблах. Листя виглядало як оксамитові ковдри.
​— Яка краса... — Оля першою ступила на м'який ґрунт, що нагадував мох. — Це місце просто дихає романтикою!
​І тут земля під нами здригнулася.
З лісу, ламаючи дрібні (розміром з дуби) кущі, до нашого корабля почало наближатися ЩОСЬ.
​Воно нагадувало гігантську, п'ятдесятиметрову орхідею-мутанта на десятках товстих, гнучких щупальців-коренів. Пелюстки цієї потвори були яскраво-фіолетовими і вкритими липким нектаром. У центрі квітки пульсувало щось схоже на величезне око, яке світилося ультрафіолетом.
​Орхідея зупинилася метрах у п'ятдесяти від нашого корабля. Вона оцінююче подивилася на наше іржаве, обмотане ізолентою «Відро з болтами» з причепленим до нього шматком станції.
​А потім орхідея видала звук. Це не було гарчання чи рев. Це був глибокий, вібруючий звук, схожий на соло на контрабасі, змішане з муркотінням тигра. ВУУУМ-ВУУУМ-ВУУУМ.
​— Переклад місцевих біологічних сигналів, — безпристрасно повідомив Дмитро. — Об'єкт класифікував наш корабель як "надзвичайно привабливого, хоч і трохи неохайного самця з екзотичним металевим панциром". Об'єкт починає ритуал залицяння.
​— Залицяння?! До корабля?! — мій голос зірвався на писк.
​Орхідея-монстр підняла два своїх найдовших щупальця. На кінці одного з них був затиснутий... гігантський букет. Тільки букет складався не з квітів, а зі зібганих, розчавлених останків дослідницьких дронів Альянсу, які, очевидно, прилітали сюди до нас. Орхідея акуратно поклала цю купу металобрухту перед трапом нашого корабля, ніби пропонуючи цукерки.
​— Ой, як мило! — Оля заплескала в долоні. — Вона дарує нам подарунки! Це класичний патерн догляду!
​— Це класичний патерн "ми вас зараз розчавимо", — прошипіла Ріта, піднімаючи автомат.
​Орхідея, не отримавши відповіді від нашого корабля (бо кораблі зазвичай не вміють фліртувати), вирішила перейти до активних дій. Вона простягнула свої оксамитові щупальця і почала ніжно погладжувати обшивку нашого «Відра з болтами». Корабель заскрипів від цього "ніжного" дотику багатотонних коренів.
​— Вона нас роздушить у своїх обіймах! — заволав Боря.
​— Загін! — я вихопив пістолет. — Нам треба відволікти її, знайти Альфа-Бутон, зібрати пилок і забратися звідси, поки наше корито не стало батьком маленьких металевих орхідей! Виходимо!
​Ми вибігли зі шлюзу назовні.
Як тільки ми ступили на ґрунт, вібрації орхідеї змінилися. Вона відволіклася від корабля і подивилася на нас. Її величезне центральне "око" сфокусувалося... прямо на мені.
​— Увага, капітане, — сповістив Дмитро. — Ваші десять шарів яскравих гавайських сорочок, вкритих різнокольоровими плямами соку та бруду, місцева флора розцінює як найрозкішніше, найсексуальніше бойове забарвлення. Для них ви виглядаєте як альфа-самець місцевої екосистеми.
​Я подивився на свої сорочки. Пальми, фламінго, неонові квіти... Для них я був ходячою порнографією.
​Орхідея видала захоплене ВУУУМ! і рвонула прямо до мене, розкинувши щупальця для обіймів.
​— КАПІТАНЕ, ТІКАЙТЕ! — закричала Ріта і відкрила вогонь по щупальцях.
​Плазмові згустки врізалися в м'ясисті стебла, залишаючи обпалені діри. Але орхідея навіть не помітила цього. В період закоханості ці рослини, очевидно, не відчували болю. Вона просто вирішила, що постріли Ріти — це своєрідна пікантна прелюдія.
​— БОРЯ, РОБИ ЩОСЬ! — волав я, тікаючи навколо нашого корабля від п'ятдесятиметрової квітки, яка намагалася погладити мене своїм липким листком розміром з автобус.
​Інженер гарячково озирнувся. Він побачив той самий вкрадений шматок стикувального рукава станції, який був примотаний до нашого борту ізолентою. З його кінця стирчали масивні лопаті гігантського промислового вентилятора станції.
​— Я ЗРОБЛЮ ЇЙ ВІТЕРЕЦЬ! — басом закричав Боря. Він підбіг до блоку живлення вентилятора, дістав з кишені два дроти, плюнув на них і замкнув безпосередньо.
​Промисловий вентилятор, розрахований на очищення повітря на цілій космічній станції, несамовито заревів. Лопаті розкрутилися до шаленої швидкості. З сопла вирвався струмінь повітря такої сили, що мене ледь не збило з ніг.
​Вентилятор ударив прямо в морду (тобто в бутон) закоханої орхідеї. Повітряний потік здував з неї пилок кілограмами, розкуйовджував пелюстки і змушував її відступати, комічно розмахуючи щупальцями.
​— ПРАЦЮЄ! — зрадів Боря. Але в цей момент він відчув радість, перехвилювався і... гикнув.
​З рота інженера вирвався факел вогню від синтетичного пончика. Вогонь засмоктало прямо у працюючий промисловий вентилятор.
​Ефект був катастрофічним і грандіозним. Вентилятор миттєво перетворився на гігантську, багатотонну теплову гармату. Струмінь ревучого полум'я вилетів із сопла і вдарив по орхідеї.
​Рослина видала звук, схожий на свист чайника, що закипає, її пелюстки обгоріли, і вона в паніці (або в глибокому розчаруванні від такого "гарячого" партнера) відступила в хащі, ображено помахуючи димлячими коренями.
​— Молодець, Борю! — я зупинився, важко дихаючи. Мої гавайські сорочки наскрізь промокли від поту. — А тепер... де цей чортів Альфа-Бутон?!
​— Прямо по курсу, капітане, — підказав Дмитро.
​Ми побігли через рожеві джунглі, залишаючи Борю з його вогнеметом-вентилятором прикривати тили.
​Альфа-Бутон виявився гігантською кулястою рослиною, яка пульсувала золотим світлом у центрі галявини. З неї крапав густий, як мед, золотистий пилок, утворюючи невеликі озерця на землі.
​— Ріто, прикривай! Олю, давай контейнер! — скомандував я, підбігаючи до калюжі пилку.
​Я почав гарячково черпати липку золоту субстанцію в пластикову колбу.
Раптом ліс навколо нас ожив. Десятки, якщо не сотні інших рослин почули шум, запах обгорілої орхідеї та... мій неперевершений гавайський гардероб.
​З усіх боків до нас почали тягнутися гнучкі лози, вкриті квітами-присосками. Вони видавали хлюпаючі звуки, ніби посилали нам повітряні поцілунки.
​— ВОНИ ХОЧУТЬ МАСОВОГО ВЕСІЛЛЯ! — закричала Ріта, поливаючи плазмою лози, які намагалися обвити її ноги. — Я НЕ ЗГОДНА! МІЙ СТАТУС — АКТИВНИЙ ПОШУК ВОРОГІВ!
​— Ні, зачекайте! — Оля вибігла вперед, піднявши руки. — Вони просто хочуть кохання! Дозвольте мені стати їхнім амбасадором! Я пошлю їм енергію...
​Одна з лоз блискавично метнулася вперед, обхопила Олю за талію і підняла в повітря на рівень другого поверху. Лоза почала ніжно погладжувати її по голові своїм липким листком, повністю ігноруючи її лекції про чакри.
​— ОЙ! — пискнула Оля, бовтаючись у повітрі. — Це... дуже інтенсивна прихильність! Моя аура трохи не готова до такого тиску! РІТО, ДОПОМОЖИ!
​— Я ж казала, що твої кристали тут не працюють! — Ріта прицілилася і влучним пострілом перебила лозу. Оля з вереском впала прямо у м'який рожевий мох.
​— Пилок зібрано! — я закрутив кришку колби і сховав її в підсумок. — Відступаємо до корабля!
​Ми рвонули назад крізь хащі. Рослини-залицяльники кинулися за нами, збиваючи одна одну, розмахуючи своїми букетами зі сміття і видаючи любовні трелі, від яких закладало вуха.
​Коли ми вибігли на галявину, де стояло «Відро з болтами», Боря продовжував захищати периметр. Він стояв перед кораблем і час від часу спеціально викликав у себе відрижку, випускаючи вогонь у свій саморобний вентилятор, відлякуючи найзухваліші тюльпани-мутанти.
​— На борт! Усі на борт! — заволав я, першим залітаючи на трап.
​Ріта заштовхала Олю, Боря, випустивши фінальний залп полум'я, забіг останнім, гучно тупаючи. Шлюз зачинився в ту саму секунду, коли гігантський хижий нарцис спробував просунути всередину своє щупальце. Двері відрубали йому шматок пелюстки.
​— Дмитре, злітаємо! — прохрипів я, падаючи на підлогу містка.
​Корабель заревів, прориваючись крізь густу рожеву атмосферу. Рослини внизу невдоволено тягнулися до нас, ніби фанатки, що проводжають літак свого улюбленого рок-гурту.
​Ми вийшли на орбіту. Я лежав на підлозі, розкинувши руки. Від мене тхнуло дешевими парфумами, гавайські сорочки були безнадійно зіпсовані липким пилком, а в голові досі лунало любовне гудіння гігантської орхідеї.
​Ріта сиділа в кутку і з огидою зішкрябувала рожевий пилок зі своїх черевиків.
Оля поправляла розтріпане волосся, сумно зітхаючи.
— Вона була така ніжна... Можливо, якби ми залишилися на чай, ми б знайшли спільну мову...
​— Олю, якщо ти ще раз запропонуєш попити чаю з хижим бур'яном, я особисто викину тебе у шлюз, — пообіцяла Ріта без тіні іронії.
​Боря обережно погладив свій живіт.
— Капітане, а вогонь вже закінчується. Я відчуваю тільки легку печію. Жаль, гарна була зброя.
​Я не мав сил сперечатися. Я дістав планшет, який теж був весь липкий.
​«Запис 9. Планета V-8. Статус: НЕ ПРИДАТНА для висадки десанту, якщо ви не плануєте масову міжвидову оргію з квітами. Причина: екстремальна, агресивна романтика місцевої флори і неадекватна реакція на гавайський принт. Пилок зібрано. Рекомендації Командуванню: скидати цей пилок на ворогів, щоб їхні армії залюбили одна одну до смерті. І видайте мені нову уніформу, благаю».
​Я відправив лог на збереження і підняв очі на центральний екран.
— Ну що, Дмитре. Куди нас тепер відправить наша карма? Сподіваюся, туди, де немає нічого живого. Взагалі.
​— Ваші бажання іноді мають жахливу здатність збуватися, капітане, — меланхолійно повідомив штучний інтелект. — Наступна ціль — планета М-0. Світ, який повністю складається з іржі і сміття. Флора і фауна відсутні. Єдина проблема...
​Дмитро витримав театральну паузу, від якої у мене засвербіли зуби.
​— ...Єдина проблема в тому, що місцеве сміття дуже не любить, коли до нього приєднується чуже сміття. А ми, нагадую, виглядаємо як ідеальні кандидати на утилізацію. Рекомендую пристебнути ремені. Здається, нас будуть розбирати на запчастини.
​Я подивився на свій елітний загін: вогнедишний інженер, медик з кристалами, агресивна штурмовичка і я, капітан у порваних квітчастих ганчірках.
— Знаєте, — сказав я, істерично посміхаючись, — хай спробують. Ми самі кого хочеш розберемо. Загін «Ельвіра» не здається. Ми просто ламаємо все на своєму шляху. Летимо на смітник! Здається, ми нарешті знайдемо свій істинний дім.