Глава 10: Станція «Перехрестя-7»

Станція «Перехрестя-7» виринула з космічної пітьми не як величний форпост цивілізації, а як гігантська, неоново-блискуча купа космічного брухту, яку хтось випадково забув на орбіті мертвої зірки. Вона нагадувала помісь занедбаного автовокзалу, ринку секонд-хенду та піратської баржі. До неї були приліплені сотні різнокаліберних модулів, антен, стикувальних шлюзів та рекламних голограм, які пропонували все: від дешевої плазми до послуг сумнівних інопланетних масажистів.
​Після планети ідеальної гранітної геометрії цей архітектурний хаос здавався мені найпрекраснішим видовищем у Галактиці.
​— Увага, капітане, — пролунав голос Дмитра, перериваючи мої сентиментальні роздуми. — Запит на стикування надіслано. Диспетчер станції оцінив зовнішній вигляд нашого корабля і класифікував нас як «рухоме сміття». Нам виділили паркувальне місце у секторі D-мінус, між баржею з інопланетним гноєм та кораблем контрабандистів, який розшукується у дванадцяти системах.
​— Чудово, просто елітна парковка, — я зітхнув, витираючи піт з чола. Моя розірвана гавайська сорочка, вкрита плямами від соку синьої журавлини та зеленою капустяною кров'ю, прилипла до тіла. — Головне, що там є повітря і немає нічого, що хотіло б нас розчавити прямо зараз. Борю, акуратно заводь нас у шлюз.
​Наш двометровий інженер, який вже встиг стягнути з себе залишки картону, радісно кивнув і вчепився у штурвал.
— Зроблю як у найкращих автошколах Альянсу, капітане!
​«Відро з болтами» смикнулося, жалібно заскрипіло всіма своїми нечисленними цілими швами і з розгону влетіло у стикувальний рукав. Пролунав оглушливий скрегіт металу об метал, корабель трусонуло так, що ми ледве не повилітали з крісел, а потім пролунало глухе «ГЕП».
​— Блискучий маневр, — меланхолійно відзначив ШІ. — Ми щойно знесли станції комунікаційну антену і притерлися правим бортом до баржі з гноєм. Гіпердрайв офіційно вимкнено для охолодження. У нас є приблизно чотири години до того, як місцева служба безпеки випише нам штраф, розмір якого перевищує вартість всього нашого загону.
​— Відставити паніку! — скомандував я, піднімаючись на ноги і намагаючись надати собі якомога більш бравого вигляду (що було складно у моєму вигляді). — Загін, слухай мій наказ. Ми йдемо на станцію. Мета: відпочинок, зняття стресу, поповнення запасів. Ріто, ти відповідаєш за те, щоб нас не вбили у перші п'ять хвилин. Олю, ти відповідаєш за те, щоб Ріта нікого не вбила у перші п'ять хвилин. Боря... Боря, просто знайди свої пончики і не чіпай нічого складнішого за виделку.
​— Зрозумів! Пончики! — очі інженера загорілися так яскраво, ніби він побачив креслення вічного двигуна.
​Коли ми вийшли зі шлюзу на головну палубу станції «Перехрестя-7», у ніс миттєво вдарив неймовірний коктейль запахів. Тут пахло озоном, машинним мастилом, дешевим синтетичним алкоголем, смаженими інопланетними щупальцями і чимось таким, що нагадувало непрані шкарпетки розміром з метеорит.
​Натовп навколо був ще більш строкатим, ніж запахи. Повз нас проходили рептилоїди в ділових костюмах, чотириокі гуманоїди з імплантами замість половини обличчя, якісь пухнасті кулі на механічних ніжках і суворі найманці у важкій броні.
​І знаєте що? Навіть на їхньому тлі Загін «Ельвіра» виглядав як збіговисько фріків.
​Ми зайшли до найближчого закладу, над входом до якого криво блимала неонова вивіска «Іржавий Метеорит». Усередині було накурено, грала якась нестерпно гучна музика, що нагадувала звуки працюючої циркулярної пилки, а за барною стійкою стояла істота, схожа на гігантського слимака всередині екзоскелета. Слимак протирав брудну склянку ще бруднішою ганчіркою.
​— Ідеальне місце, — я з полегшенням видихнув, відчуваючи себе як удома. — Займаємо столик у кутку.
​Ріта миттєво оцінила обстановку, поклала руку на кобуру і всілася спиною до стіни, скануючи поглядом кожного відвідувача. Оля з жахом розглядала інтер'єр.
​— Боже мій, тут така густа, чорна аура... — прошепотіла вона, дістаючи з сумки пучок сушеного космічного полину. — Цим людям терміново потрібне очищення чакр! Подивіться на того милого чоловіка зі шрамом через усе обличчя, у нього ж явно заблокована анахата!
​— Олю, якщо ти підійдеш до того контрабандиста зі своїм бур'яном, він засуне цю анахату тобі у вухо, — спокійно попередила Ріта. — Сиди тихо. Максе, йди замов щось міцне. Бажано таке, що дезінфікує навіть пам'ять.
​Я підійшов до барної стійки. Бармен-слимак подивився на мене своїми трьома очима на стеблинках, і в його погляді читалася абсолютна зневага до моєї гавайської моди.
​— Чотири найміцніші коктейлі, які у вас є, — сказав я, поклавши на стійку кілька універсальних кредитів Альянсу. — І... е-е... у вас є щось поїсти? Моєму інженеру потрібні пончики.
​Бармен булькнув, натиснув кілька кнопок на панелі і поставив переді мною чотири склянки з рідиною, яка світилася радіоактивно-зеленим кольором і тихенько сичала.
— Це «Сльози Крогана», — прохрипів транслятор на шиї бармена. — Один ковток розчиняє зубну емаль, два ковтки змушують забути власне ім'я. А щодо їжі... харчовий синтезатор у кутку. Але він зламаний. Видає лише експериментальні страви. Використовуйте на свій страх і ризик.
​Я обережно поніс склянки до столика. Боря вже стояв біля харчового синтезатора — великої брудної машини, що нагадувала радянський автомат з газованою водою.
​— Капітане, він працює! — радісно крикнув Боря на весь бар. Деякі найманці невдоволено обернулися. — Тут є кнопка «Випадкова солодка випічка»! Я натискаю!
​Синтезатор видав звук, ніби його знудило цвяхами, заблимав червоними лампами і з голосним «ПШИК» виплюнув на металевий піддон щось кругле.
​Це дійсно було схоже на пончик. Тільки він був яскраво-фіолетового кольору, пульсував, як живе серце, і від нього йшов легкий димок, що пахнув... полуницею і напалмом.
​— Борю, я б на твоєму місці це не їв, — з сумнівом сказав я, ставлячи коктейлі на стіл. — Він світиться. Їжа не повинна світитися.
​— Дурниці, капітане! Це харчові барвники нового покоління! — Боря схопив фіолетовий пончик-мутант своїми величезними пальцями і, не довго думаючи, відкусив половину. Він смачно заплямкав. — Ммм! Смак дитинства! Трохи гостро, але...
​Раптом очі Борі розширилися до розмірів блюдець. Його обличчя почало стрімко наливатися багряним кольором. Він завмер, переставши жувати.
​— Боря? — Оля стурбовано підвелася. — Тобі недобре? У тебе заблокувалася горлова чакра?
​Інженер судомно ковтнув. Потім він відкрив рот, щоб щось сказати...
І з його рота вирвався струмінь справжнісінького вогню.
​Це був не просто димок, це був повноцінний плазмовий факел, який пролетів через усю кімнату і врізався прямо в розкішний хутряний плащ якогось величезного, схожого на двоногого носорога інопланетянина, що сидів за VIP-столиком.
​Плащ миттєво спалахнув.
​У барі запанувала мертва тиша. Навіть музика, здавалося, стала тихішою. Носоріг, від якого тепер ішов густий дим паленої шерсті, повільно обернувся. У нього було шість очей, кожне з яких зараз наливалося кров'ю, і масивна щелепа, прикрашена золотими іклами.
​— Ой, — тільки і зміг вимовити Боря, після чого гикнув, і з його рота вилетіла маленька вогняна кулька, яка влучила в стелю. Синтетичний пончик, очевидно, містив екстракт якихось вулканічних перців або ракетне паливо.
​— ХТО. СПАЛИВ. МІЙ. ПЛАЩ?! — проревів носоріг так, що склянки на нашому столі задзвеніли. З-за сусідніх столиків миттєво підскочило близько десятка його поплічників — різномастих головорізів з бластерами, віброножами та лазерними битами.
​Я повільно опустив голову на стіл.
— Загін... скажіть мені, що це сон. Скажіть мені, що ми зараз прокинемося на базі, і генерал Бровко буде кричати на нас за зламаний кавовий апарат.
​— Це не сон, капітане, — Ріта радісно ошкірилася. Вона нарешті опинилася у своїй стихії. Вона піднялася, відкинула стілець ногою і дістала свій плазмовий автомат. — Це вечірка!
​Я спробував використати дипломатію. Я підняв руки і вийшов уперед, прикриваючи собою вогнедишного Борю.
— Шановний... пане Носоріг! Це жахливе непорозуміння! Мій колега має... е-е... специфічну алергічну реакцію на місцеву випічку! Ми компенсуємо вартість вашого чудового хутра!
​— Компенсуєте? — бос місцевої мафії гидливо пирхнув. — Цей плащ був зроблений зі шкури альбіноса-кровососа з Альфи Центавра! Він коштує більше, ніж ваше жалюгідне життя і ваш корабель-сміттєвоз разом узяті! УБИТИ ЇХ! А ТОГО ВЕЛИКОГО ЗРОБИТИ МЕНІ НОВИМ ПЛАЩЕМ!
​Головорізи рвонули на нас.
​І тут почався абсолютний, неконтрольований хаос, який був візитною карткою Загону «Ельвіра».
​Ріта не стала стріляти (очевидно, щоб не спалити бар разом з нами), замість цього вона схопила важкий металевий барний стілець і з розмаху вліпила ним по голові першого ж найманця, який до неї підбіг. Найманець відлетів у стійку, збивши ряд пляшок.
​— ЗА АЛЬЯНС І НОРМАЛЬНУ ЗБРОЮ! — кричала вона, крутячись зі стільцем, як справжній ніндзя.
​Боря, намагаючись вибачитися, знову відкрив рот:
— Хлопці, вибачте, я не... БУУУУРХ!
Замість слів із нього знову вирвався струмінь вогню, який змусив трьох нападників з вереском впасти на підлогу і почати кататися, збиваючи полум'я зі своїх штанів.
​— Ой! Як же це неекологічно! — Оля, побачивши, що люди (і нелюди) отримують травми, миттєво увімкнула режим медика. Вона кинулася у гущу бійки, ігноруючи лазерні постріли, що літали над головою.
​Вона підбігла до найманця, якого Ріта щойно нокаутувала стільцем, дістала з аптечки бинти і почала дбайливо перев'язувати йому голову.
— Тс-с-с, все добре, зараз біль мине, — воркувала вона. — Твоя аура просто переживає стрес від насильства...
​Найманець опритомнів, побачив Олю, кліпнув очима і спробував підняти бластер.
Оля, навіть не змінивши ласкавого виразу обличчя, дістала дефібрилятор, виставила його на максимальну потужність і вдарила розбійника прямо в груди.
КРАК! Найманець засмикався і знову знепритомнів.
— Ось так, відпочивай, енергетичний баланс відновлено, — посміхнулася Оля і побігла «лікувати» наступного.
​Я тим часом ховався під столом, гарячково намагаючись зв'язатися з кораблем.
— Дмитре! Дмитре, ти мене чуєш?!
​— Чую вас чудово, капітане, — пролунав голос ШІ у моєму навушнику. На тлі були чутні звуки лазерної стрілянини і крики Борі «Я ДРАКОН!». — Доповідаю: охолодження гіпердрайву завершено на сімнадцять відсотків. Але місцева служба безпеки вже отримала сигнал про масову бійку в барі "Іржавий Метеорит". До вас виїхали три загони бойових дронів-ліквідаторів.
​— Запускай двигуни на тому, що є! Нам треба тікати! — прокричав я, виповзаючи з-під столу і жбурляючи недопиту склянку зі «Сльозами Крогана» прямо в обличчя якомусь ящеру, що цілився в мене. Рідина спрацювала краще за перцевий балончик: ящір заверещав і почав терти очі, забувши про бластер.
​— ЗАГІН! ТАКТИЧНИЙ ВІДСТУП! — заволав я, перекриваючи шум. — БОРИСЕ, ПРИКРИВАЙ ВОГНЕМ! БУКВАЛЬНО!
​Боря, який вже усвідомив свою нову суперсилу, набрав повні груди повітря, почекав секунду, і видав таку потужну вогняну відрижку, що вона утворила стіну полум'я між нами і бандою розлюченого носорога. Спрацювала пожежна сигналізація. Зі стелі полилася піна.
​Ріта схопила Олю за комір халата (бо та саме намагалася накласти шину на лапу якогось бандита), і ми всі четверо рвонули до виходу.
​Ми бігли по коридорах станції «Перехрестя-7» так швидко, ніби за нами гналася вся податкова інспекція Альянсу. Позаду вили сирени. Миготіли червоні аварійні лампи.
​З-за рогу на нас вискочили два бойові дрони охорони — летючі кулі, обвішані кулеметами.
​— З дороги, бляшанки! — Ріта не зупиняючись дала чергу з плазмового автомата. Один дрон розлетівся на шматки, інший заіскрив і врізався в стіну.
​Ми залетіли у стикувальний шлюз сектора D-мінус.
— Дмитре, відчиняй! — я лупив кулаками по панелі управління шлюзом.
​Двері з шипінням роз'їхалися, ми ввалилися на борт «Відра з болтами» і впали на металеву підлогу, задихаючись. Боря все ще час від часу випускав з рота маленькі кільця диму, як заправський курець, і тримався за живіт.
​— Радий вашому поверненню, — озвався Дмитро. — Ваш відпочинок тривав рівно дванадцять хвилин. Новий рекорд. Відстикування?
​— ВІДСТИКУВАННЯ! МАКСИМАЛЬНА ТЯГА! — закричав я, повзучи до капітанського крісла.
​Корабель загудів. Але замість того, щоб плавно відійти від станції, ми почули страшний металевий скрегіт. Корабель стояв на місці, хоча двигуни ревіли.
​— Що знову не так?! — я подивився на Борю.
Інженер винувато потупив очі.
— Ем... капітане... Пам'ятаєте, я казав, що пришвартував нас як в автошколі? Ну... у шлюзі була зламана засувка... Тому я примотав нас до станції синьою ізоляційною стрічкою. У вісім шарів. Намертво.
​Я подивився на нього поглядом, у якому зосередився весь біль цього Всесвіту.
Зовнішні камери показували, як до нашого корабля по стикувальному рукаву вже біжать броньовані охоронці станції з важкими плазмовими гарматами.
​— Ріто! Зброя корабля! — крикнув я.
— Заблокована після кислотної планети! — відповіла вона, б'ючи по кнопках пульта.
​— Боря! — мій голос зірвався на істеричний вереск. — РВИ ІЗОЛЕНТУ АБО Я ЗГОДУЮ ТОБІ ЩЕ ОДИН ТАКИЙ ПОНЧИК!
​— Максимальна тяга! Перевантаження маршових двигунів! — інженер потягнув на себе всі важелі, які тільки знайшов на пульті.
​«Відро з болтами» затряслося так, ніби воно ось-ось розвалиться на атоми. Обшивка стогнала. Індикатори на панелі блимали червоним. Ізолента Борі тримала корабель Альянсу і гігантську космічну станцію разом з міцністю, гідною пісень і легенд.
​І тут... КРЯАААСЬ!
Ми відчули ривок. Корабель вирвався зі шлюзу і свічкою пішов у відкритий космос, вдавлюючи нас у крісла.
​Я видихнув. Ми врятувалися. Ми знову обдурили смерть.
​— Капітане, — меланхолійно повідомив Дмитро, поки ми лягали на курс відходу. — Поспішаю повідомити дві новини. Перша: ми успішно відстикувалися. Друга: ізоляційна стрічка інженера Бориса виявилася міцнішою за обшивку станції. Ми щойно відірвали шматок їхнього стикувального рукава і забрали його з собою. Тепер він висить на нашому правому борту. Ми офіційно не тільки хулігани, але й космічні вандали-крадії.
​Я відкинувся на спинку зламаного крісла, дивився у чорноту космосу і тихо, істерично сміявся.
​Ріта чистила автомат, задоволено насвистуючи якийсь військовий марш. Їй сподобався відпочинок.
Оля розкладала на пульті свої кристали, бурмочучи про те, що потрібно очистити карму вкраденого шматка станції.
А Боря... Боря сидів, погладжуючи свій живіт, гикав димом і задумливо дивився на свої руки.
​— А знаєте... — пробасив він. — Пончик був дійсно смачний. Треба буде колись туди повернутися.
​Я дістав свій побитий планшет. Пальці вже працювали на автоматі.
​«Запис 8. Станція "Перехрестя-7". Статус: МИ ЗАБАНЕНІ НАВІЧНО. Причина: пожежа, спричинена вогнедишним інженером під дією синтетичної випічки, масова бійка з мафією та викрадення шматка державної власності за допомогою синьої ізоленти. Рекомендації Командуванню: якщо вам колись знадобиться знищити ворожу космічну базу, просто дайте Борі гроші на їжу і відправте його туди на обід».
​— Дмитре, — прохрипів я, закриваючи журнал. — Давай наступні координати. У мене таке відчуття, що десь у Галактиці ще залишилися місця, які ми не встигли зіпсувати.
​— Маршрут побудовано, — відповів ШІ. — Наступна ціль — планета V-8. Світ гігантських розумних рослин, які розмножуються за допомогою...
​— Я не хочу цього знати, — перебив я його. — Просто лети. Загін «Ельвіра» не здається. Ми просто відступаємо у бік нових проблем.