Глава 8: Тіні та жах неправильного USB-порту

Наш улюблений корабель, «Відро з болтами», висів у космосі перед чимось, що виглядало як гігантська дірка у просторі. Це була планета T-666. Вона не відбивала світла найближчої зірки, не мала видимих континентів чи хмар. Це була просто ідеально чорна, моторошна сфера, яка виглядала так, ніби Всесвіт випадково розлив на цьому місці банку найтемнішої чорнильної фарби.
​— Я не бачу поверхні, — пробурмотіла Ріта, прилипнувши обличчям до ілюмінатора. — Може, її взагалі там немає? Може, це просто гігантська космічна дупа, яка готується нас проковтнути?
​— Технічно, поверхня є, — озвався наш вічно депресивний ШІ Дмитро. — Але атмосфера планети складається з надщільного світлопоглинаючого газу. Навіть наші найпотужніші прожектори проб'ють цю темряву максимум на два метри. Планета відома в базах даних як «Комора Відчаю». Тут немає фізичних хижаків. Лише тіньові сутності, які живляться чистим страхом. Щойно ви вийдете назовні, вони проникнуть у вашу підсвідомість і матеріалізують ваші найглибші жахи.
​— Живляться страхом? — я нервово почухав підборіддя. — Значить, нам просто треба не боятися. Ми ж еліта Альянсу! (Я сам ледве не засміявся, коли це сказав). Ми бачили скляних акул і макак-податківців! Чим нас може налякати якась тінь?
​— У будь-якому разі нам потрібне світло! — заявив Боря, радісно потираючи свої масивні долоні. — І я вже все придумав! Я демонтував магнетрон із корабельної мікрохвильовки і підключив його безпосередньо до наших нашоломних ліхтариків! Тепер ми світитимемо, як наднові зірки!
​Він гордо підняв свій шолом, до якого синьою ізоляційною стрічкою був незграбно примотаний якийсь іскристий блок.
​— Борю, ти впевнений, що ця штука не підсмажить нам мізки прямо в черепах? — з підозрою запитав я.
​— Та сто відсотків! — інженер одягнув шолом і натиснув тумблер на грудях.
​Спалах був настільки яскравим, що я відчув, як мої сітківки закричали. Місток освітився сліпучим біло-фіолетовим світлом, за яким одразу ж пролунало гучне «БЗЗЗ-ПОП!», і світло згасло. У повітрі запахло паленою проводкою і розігрітим борщем (мабуть, залишки з мікрохвильовки).
​— Ой, — у темряві пролунав винуватий бас Борі. — Здається, я трохи переплутав полярність. Ліхтарики згоріли. Усі. Навіть запасні.
​— ТИ ІДІОТ! — заревла Ріта, навпомацки намагаючись схопити інженера за шию. — Ми летимо на планету абсолютної темряви, а ти щойно знищив наше єдине джерело світла?!
​— Заспокойтеся! — я увімкнув аварійний ліхтарик на своєму планшеті, який давав жалюгідний тьмяний промінь, що ледве освітлював мої черевики. — Олю, у тебе є щось, що світиться?
​Оля радісно порилася у своїй бездонній торбі.
— Звісно! У мене є мої кристали для медитації! Вони накопичили сонячну енергію на попередніх планетах! А ще у мене залишилася пачка неонових паличок з вечірки на честь Дня Космодесантника!
​Вона розламала кілька пластикових паличок. Вони засвітилися тьмяним салатовим, рожевим і фіолетовим світлом. Це виглядало так, ніби ми збираємося не на смертельну місію, а на дешеву дискотеку в підвалі.
​— Завдання місії, — нагадав Дмитро, поки ми розвішували на себе неонові палички, як новорічні ялинки. — Встановити маячок для майбутньої колонії психотерапевтів на відстані ста метрів від корабля. Тривалість виходу — близько десяти хвилин.
​Ми стали перед шлюзом. Двері з шипінням відчинилися.
Темрява, що ринула всередину, була майже фізично відчутною. Вона здавалася густою, як смола. Наші неонові палички освітлювали лише маленький радіус навколо нас, перетворюючи наші обличчя на моторошні різнокольорові маски. Земля під ногами була м'якою і пружинила, нагадуючи гігантський мох або губку.
​— Тримаємося разом, — прошепотів я. Мій голос прозвучав глухо, темрява ніби поглинала навіть звуки. — Боря, неси маячок. Ріта, прикриваєш тил. Оля... просто не відставай і не намагайся обійняти пітьму.
​Ми повільно рушили вперед. Крок. Ще крок.
У тиші було чутно лише наше важке дихання і хрускіт моху під черевиками.
​І раптом це почалося.
​Спочатку це був просто шепіт. Він лунав не ззовні, а прямо в моїй голові. Холодний, слизький голос, який, здавалося, знав про мене все.
«Ти невдаха, Максе... Ти ведеш їх на смерть... Як завжди...»
​— Ви це чули? — різко зупинилася Ріта, піднімаючи автомат, хоча цілитися було нікуди.
​— Вони тут, — прошепотів Боря, і його зуби почали вибивати дріб. — Я... я щось бачу попереду.
​Тіні на межі нашого жалюгідного освітлення почали згущуватися. Вони закрутилися у вихори, приймаючи форми. Темрява аналізувала нас. Вона смакувала наші страхи, шукаючи найсмачніше.
​І знайшла.
​Світло раптом змінилося. Воно стало сірим, лікарняним.
Я побачив, як прямо переді мною з пітьми зіткалася фігура. Це був генерал Бровко. Він був десятиметрового зросту. У його руках була гігантська чашка кави (та сама, яку я зламав), а в іншій — стопа паперів заввишки з хмарочос.
​— Капітане Максиме... — голос генерала-тіні прогримів у моєму мозку. — Ви не здали звітність за формуляром 8-Г. Де квитанції за використану ізоленту?! Я розжалую вас до чистильника біотуалетів! НАВІЧНО!
​Я відсахнувся, відчуваючи, як холодний піт заливає спину. Я міг сміятися з монстрів, але нескінченна бюрократія і гнів генерала були моїм справжнім, первісним жахом.
​Але мій жах був нічим порівняно з тим, що зараз відбувалося з рештою загону.
​Праворуч від мене пролунав істеричний крик Борі.
Його страх матеріалізувався у вигляді гігантського, розміром із фургон, USB-накопичувача, який висів у повітрі перед таким же гігантським USB-портом.
​— НІ! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ! — волав наш двометровий велетень, падаючи на коліна і хапаючись за голову.
​«Встав мене, Борисе...» — шепотів механічний голос тіні. «Спробуй з першого разу... Ти ж інженер...»
​Боря кинувся до ілюзорної флешки, схопив її своїми ручиськами і спробував вставити в порт.
КЛАЦ. Не влазить.
Боря перевернув флешку.
КЛАЦ. Знову не влазить!
​— ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ! Я Ж ЇЇ ПЕРЕВЕРНУВ! ЗАКОНИ ФІЗИКИ ТАК НЕ ПРАЦЮЮТЬ! — ридав Боря, б'ючись головою об м'який ґрунт. Тінь живилася його відчаєм, стаючи все більшою і реалістичнішою. Він перевертав ілюзорну флешку третій, четвертий, п'ятий раз — і вона ніколи не підходила. Це був ідеальний інженерний кошмар.
​Тим часом Ріта розрядила половину обойми в темряву, але її плазма просто розсіювалася.
Її страх був абсолютно несподіваним.
З пітьми навколо неї вистрибнули десятки... рожевих, пухнастих, великооких кошенят і цуценят. Вони були одягнені в маленькі светрики з веселкою і співали тонкими, солодкими голосами пісню про дружбу.
​— Ми любимо тебе, Ріто! Давай обійматися! Насильство — це погано! — пищали тіньові кошенята, тягнучи до неї свої м'які лапки.
​— НІ! ВІДІЙДІТЬ ВІД МЕНЕ, ПУХНАСТІ ПОТВОРИ! — ревіла Ріта, відмахуючись від них прикладом. — ДАЙТЕ МЕНІ КОГОСЬ, КОГО МОЖНА ВБИТИ! Я ШТУРМОВИК! Я НЕ ХОЧУ ОБІЙМАТИСЯ!
​Кошенята продовжували лізти на неї, випромінюючи агресивну миловидність, яка викликала у Ріти справжню панічну атаку. Вона була безсила проти того, що не можна було знищити грубою силою.
​А що ж Оля?
Оля забилася в куток між двома якимись тіньовими каменями і тихо скиглила. Перед нею стояв ідеально випрасуваний чоловік у сірому діловому костюмі, з краваткою і дипломатом.
​— Ольго, — говорив чоловік монотонним голосом офісного планктону. — Ваша відпустка скасована. Ми переводимо вас у відділ холодних дзвінків. Ви сидітимете в бежевому кубікулі без вікон. У нас суворий дрес-код: ніяких кристалів, тільки сірі спідниці нижче коліна. І корпоратив раз на рік з безалкогольним пуншем.
​— Ні! Тільки не кубікул! Мої чакри там задихнуться! — Оля відмахувалася від нього пачкою сандалових паличок, але вони не діяли. — Згинь, демоне капіталізму! Згинь!
​Ми були розбиті. Загін «Ельвіра» був паралізований власними психологічними травмами. Тіні жирували на нашому страху. Я відчував, як у мене паморочиться в голові від втрати енергії.
​Гігантський генерал Бровко підняв свою стопу паперів, готуючись розчавити мене звітом за другий квартал. Боря вже просто лежав на землі, плачучи над USB-портом. Ріта була повністю похована під горою співаючих цуценят.
​«Думай, Максе, думай!» — сказав я собі, намагаючись відірвати погляд від генерала. — «Вони їдять страх. Значить, нам треба перестати боятися. Або... дати їм щось інше!»
​Що може бути сильнішим за страх?
Що об'єднує наш загін більше, ніж жах перед смертю?
​Відповідь прийшла миттєво.
Дратування. Гнів. Іспанський сором за власну тупість. Наша нескінченна, абсолютна некомпетентність!
​— ЗАГІН! СЛУХАТИ МОЮ КОМАНДУ! — заволав я на повні легені, перекриваючи спів кошенят і плач Борі. — ПЕРЕСТАНЬТЕ БОЯТИСЯ І ЗГАДАЙТЕ!
​Всі на мить завмерли. Навіть тіні трохи відсторонилися.
​— ЗГАДАЙТЕ ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ! — я тицьнув пальцем у Борю. — Боря! Згадай, як ти вчора лагодив систему водопостачання, і замість води в душі пішов машинний антифриз! Згадай, який це був сором, коли ти дві години відмивав себе йоржиком для унітазу!
​Боря кліпнув. Його страх перед USB-портом трохи потьмянів. На його обличчі з'явився вираз глибокого збентеження і злості на самого себе.
​— Або згадай, як ти заклеїв паливний бак жуйкою! — продовжував я, відчуваючи, що це працює. — Твоя ізолента — це найгірше, що траплялося з інженерією з часів винайдення квадратного колеса!
​Тіньовий USB-порт почав мерехтіти. Страх Борі замінювався чистим роздратуванням.
​— Ріто! — я обернувся до штурмовика, яка намагалася відірвати від свого обличчя плюшевого ведмедика. — Згадай планету веганів! Ти злякалася капусти! Ти витратила половину боєкомплекту на звичайну броколі, а потім ще й застрягла у власній броні через іланг-іланг! Ти не елітний солдат, ти ходяча катастрофа в камуфляжі!
​Очі Ріти спалахнули люттю. Вона ненавиділа, коли їй нагадували про її провали. Рожеві кошенята навколо неї почали пищати і розчинятися в повітрі — вони не могли живитися агресією і соромом.
​— Олю! — я не зупинявся. — Твої кристали — це шматки скла з сувенірної лавки! Твої мантри звучать так, ніби кіт застряг у пральній машині! Ти вколола снодійне послу! Ти найгірший медик у Галактиці!
​— Це... це неправда! Мої вібрації ідеальні! — ображено верескнула Оля, і її корпоративний демон у костюмі почав танути, як масло на сковорідці. Її страх перед офісом був витіснений глибокою образою.
​І нарешті, я звернув цю зброю масового сорому на себе.
— А я... я капітан-невдаха, який носить десять гавайських сорочок під бронею і боїться власної тіні! Ми найгірший, найтупіший і найбільш некомпетентний загін в історії Об'єднаного Космічного Десанту! Ми не варті навіть того, щоб нас їли тіні! Ми — суцільний, концентрований крінж!
​Я кричав це у темряву, випромінюючи хвилі сорому, злості, стресу та абсурду. Весь мій загін тепер теж випромінював ці емоції. Боря злився на ізоленту, Ріта палала жагою вбити мене за згадку про капусту, Оля ображено дула губи.
​Тіньові сутності завмерли.
Їхні форми почали дестабілізуватися.
Уявіть собі гурмана-вампіра, який усе життя пив елітну кров незайманих дівчат, а потім його змусили випити прокислий розсіл з-під огірків, розбавлений бензином.
​Саме це зараз відчували тіні. Наш емоційний коктейль з некомпетентності і сорому виявився для них токсичним.
​Гігантський генерал Бровко схопився за живіт, видав звук, схожий на «БЛЕУУРГХ», і виригнув з себе хмару чорного диму, після чого просто розвіявся.
USB-порт луснув.
Залишки пухнастих кошенят із жалібним нявчанням втекли в пітьму, ніби від вогню.
​Голоси в наших головах змінилися на панічні крики. Тіні відчули «харчове отруєння» і тепер тікали від нас так швидко, як тільки могли.
​— Працює! — закричав я. — Вони не переварюють нашу тупість! Боря, маячок! Швидко!
​Боря, все ще бурмочучи прокльони на адресу свого йоржика для унітазу, дістав з рюкзака металевий циліндр. Він з розмаху встромив його в м'який ґрунт. Звісно ж, він не розрахував силу, і пластиковий ковпачок маячка тріснув. Але червона лампочка на ньому все ж таки заблимала.
​— Встановлено, капітане! — відзвітував інженер, звично дістаючи рулон синьої ізоленти і замотуючи тріщину.
​— На корабель! Бігом! Поки вони не прийняли таблетки від шлунку і не повернулися!
​Ми рвонули до трапа, який тьмяно освітлювався запасними діодами. Щойно ми опинилися в шлюзі і двері зачинилися, відрізаючи нас від планети суцільної темряви, я відчув, як у мене підкошуються ноги.
​Я впав на підлогу. Ріта сіла поруч, важко дихаючи.
​— Максе... — прохрипіла вона. — Якщо ти ще раз згадаєш ту броколі... я перетворю тебе на решето.
— Домовилися, — видихнув я, показуючи їй великий палець. — Але визнай, це спрацювало.
​— Аналіз життєвих показників екіпажу, — пролунав голос Дмитра, коли ми піднялися на місток. — Рівень страху — нуль. Рівень сорому і роздратування перевищує допустимі норми у вісімсот разів. Ви щойно перемогли древню расу тіньових хижаків за допомогою комплексу меншовартості. Це... навіть для вас занадто.
​— Зберігай координати і закривай місію, Дмитре, — я стягнув свій непотрібний шолом зі згорілим ліхтариком Борі.
​Я дістав планшет. Пальці трохи тремтіли.
​«Запис 6. Планета T-666. Статус: НЕ ПРИДАТНА для створення жодних колоній. Причина: планета населена тінями, які живляться страхами, матеріалізуючи USB-порти, що не підходять, і бюрократів. Рекомендації Командуванню: якщо хочете їх знищити, просто надішліть їм запис будь-якої нашої оперативної наради. Вони помруть від отруєння крінжем».
​— Дмитре, запускай двигуни, — скомандував я, відчуваючи себе так, ніби розвантажив вагон з вугіллям. — Давай наступні координати. У мене таке відчуття, що гірше вже бути не може.
​— Як скажете, капітане, — меланхолійно відповів ШІ, і корабель м'яко відірвався від поверхні. — Наступна планета — світ ідеальної геометрії. Там усе має форму куба. Включно з місцевими формами життя. Які, судячи з усього, дуже не люблять тих, хто має округлі форми.
​Боря інстинктивно помацав свій круглий живіт.
— Куби? — перепитав він. — Здається, мені знову знадобиться багато ізоленти.
​Наше божевільне турне тривало. І я почав підозрювати, що ми не просто перевіряємо планети. Ми стали персональним інструментом Всесвіту для покарання місцевої фауни. І Всесвіт був від нас у повному захваті.