Глава 5: Скляні акули-гурмани

Подорож від розпеченої пустелі до кислотного океану зайняла рівно стільки часу, скільки знадобилося нашому кораблю, щоб перестати смердіти смаженими жуками і почати смердіти відчаєм. «Відро з болтами» висіло на орбіті нової планети, а ми сиділи на містку, мовчки дивлячись на голографічну проєкцію нашої наступної цілі.
​Планета мала робочу назву AC-2 і виглядала як гігантська неоново-зелена біліярдна куля. Жодного клаптика суші. Жодної білої хмаринки. Тільки безкрайній, вируючий океан, який, за словами нашого депресивного бортового комп'ютера, міг розчинити титановий лом за лічені хвилини.
​— Отже, підсумуємо, — я порушив тишу, обережно масажуючи скроні. Головний біль став моїм постійним супутником з того самого моменту, як генерал Бровко вимовив слово «підвищення». — Ми маємо приземлитися — точніше, приводнитися — в океан, який складається з концентрованої суміші сірчаної та соляної кислот.
​— Абсолютно вірно, капітане, — бадьоро, наскільки це можливо для ШІ з суїцидальними нахилами, озвався Дмитро. — Рівень pH наближається до мінус нескінченності. Якщо ви вирішите скупатися, ваше тіло перетвориться на пінисту калюжку швидше, ніж ви встигнете сказати «рятувальне коло».
​— А яка тоді мета місії? — Ріта нервово крутила в руках свій улюблений ніж, але цього разу нічого не стругала. Вона просто пронизувала голограму планети своїм фірмовим поглядом, від якого зазвичай в'яли кімнатні рослини. — Ми ж не можемо просто вийти і погуляти.
​— Командування Альянсу розглядає цю планету як потенційне місце для утилізації ядерних відходів, — пояснив Дмитро. — Ваше завдання: опустити зонд на глибину п'ятдесят метрів, зробити забір рідини і перевірити, чи немає в цьому кислотному супі мікроорганізмів, які б могли мутувати від радіації. Час місії — тридцять хвилин.
​— Півгодини плавати в кислоті на кораблі, який ми залатали жуйкою та ізоляційною стрічкою? — я перевів погляд на нашого гіганта-інженера. — Борю, скажи мені чесно, яка ймовірність того, що наше корито просто розчиниться, як шипуча таблетка в склянці води?
​Боря почухав свою лису голову, залишаючи на ній масні сліди від машинного мастила.
— Ну-у-у... Якщо ми просто так туди плюхнемося, то днище проїсть хвилини за три. Але не хвилюйтеся, капітане! Я вже придумав геніальний план модернізації! Пам'ятаєте ті ящики з літнім екіпіруванням контрабандистів?
​Моє серце впало кудись у район шлунка.
— Тільки не кажи мені...
​— Так точно! — Боря розплився у широкій, абсолютно неадекватній ситуації усмішці. — Я знайшов на складі три десятки надувних гумових фламінго, матраци у вигляді шматочків піци та кілька дитячих басейнів. Гума — чудовий ізолятор від кислоти! Я обклеїв ними все днище нашого корабля за допомогою монтажної піни і корабельного герметика! Тепер ми не тільки не розчинимося, але й матимемо чудову плавучість!
​Я повільно заплющив очі і уявив цю картину. Суворий військовий розвідувальний корабель Об'єднаного Космічного Десанту, що спускається з орбіти, обвішаний рожевими надувними фламінго та шматками піци. Якщо нас хтось зараз побачить, нас розстріляють не за дезертирство, а за образу естетичних почуттів цілої Галактики.
​— Це чудово! — несподівано зраділа Оля. Наша бойова цілителька, як завжди, знаходила позитив у найглибшій прірві відчаю. Вона сиділа в кріслі штурмана, перебираючи якісь нові камінці. — Рожевий колір фламінго символізує безумовну любов і гармонію. Це створить потужний захисний бар'єр навколо корабля. А кислота... знаєте, кислотні пілінги дуже корисні для очищення карми! Вона просто змиє з нас усю негативну енергетику попередніх планет!
​— Олю, якщо ця кислота потрапить всередину, вона змиє з нас не карму, а м'ясо з кісток, — похмуро процідила Ріта. — Боря, якщо твої гумові качки здуються, я особисто заштовхаю тебе в торпедний апарат і випущу на глибину.
​— Вони не здуються! Я накачав їх гелієм із системи охолодження реактора! — гордо заявив Боря. — Ми будемо стрибати по хвилях, як м'ячик!
​— Починаю процедуру входу в атмосферу, — перервав нашу високоінтелектуальну дискусію Дмитро. — Рекомендую надіти гермошоломи. Якщо герметичність порушиться, ви відчуєте запах тухлих яєць безпосередньо перед тим, як ваші легені перетворяться на кашу.
​Ми швидко натягнули шоломи. Корабель затрясло. За вікном ілюмінатора спалахнуло зелене полум'я атмосферного тертя. Спуск був напрочуд м'яким — мабуть, аеродинаміка рожевих фламінго виявилася кращою за аеродинаміку нашого оригінального корпусу.
​А потім пролунав гучний ПЛЮХ.
​Нас різко підкинуло вгору, потім ми провалилися вниз, і корабель почав інтенсивно гойдатися, як поплавок під час шторму. За ілюмінаторами вирувала густа, люмінесцентна зелена рідина. Вона билася об товсте скло, залишаючи на ньому дрібні бульбашки.
​Знизу, з-під підлоги, одразу ж почулося моторошне, безперервне шипіння: ШШШ-ПШШШ-ШШШ.
​— Це кислота роз'їдає метал? — запитав я, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт.
​— Ні, це розчиняється монтажна піна і скотч! — заспокоїв мене Боря. — Гума фламінго тримає удар! Я ж казав!
​— Доповідаю: ми на поверхні, — озвався Дмитро. — Плавучість стабільна. Проте зовнішні камери показують, що два матраци-піци вже розчинилися. Розрахунковий час до повного руйнування імпровізованого захисту — двадцять дев'ять хвилин. Починайте забір зразків, поки ми не перетворилися на бульйон.
​— Оля, пульт управління зондом! — скомандував я, хапаючись за підлокітники крісла, щоб не злетіти на підлогу через постійну хитавицю. — Відкривай нижній технічний шлюз і опускай трубу.
​Оля радісно закивала і почала натискати кнопки на панелі.
У центрі містка з підлоги піднялася прозора герметична колба, всередині якої знаходився забірний механізм. Люк під колбою з гучним брязкотом відкрився, і металевий трос із зондом на кінці повільно поповз у зелену безодню.
​— Глибина десять метрів... двадцять... — монотонно коментувала Оля, дивлячись на екран. — Ой, яка цікава енергетика у цього місця! Вона така... голодна.
​І в цей момент корабель здригнувся.
Це був не просто поштовх від хвилі. Це був сильний, спрямований удар у правий борт, від якого ми всі ледь не позлітали зі своїх місць.
​— Що це було?! — Ріта миттєво схопилася на ноги, її автомат був уже в руках. — Ми наткнулися на риф?
​— Негативно, — відповів ШІ. — Радари зафіксували швидкий рух. Об'єкт розміром з автобус щойно протаранив наш правий борт.
​— Об'єкт? У цій кислоті щось живе?! — мій голос зірвався. — Ти ж казав, що це мертва планета!
​— Я казав, що ми шукаємо мікроорганізми, — виправився Дмитро. — Очевидно, вони трохи підросли. І, судячи з усього, їм дуже сподобалися надувні фламінго інженера Бориса.
​Корабель знову сильно хитнуло, цього разу з лівого борту. За ілюмінатором, у каламутній зеленій рідині, промайнула гігантська тінь. Вона рухалася з неймовірною грацією і швидкістю.
​Я прилип обличчям до скла, намагаючись щось розгледіти.
Раптом з кислотної пітьми прямо на мене виринула морда.
​Це була акула. Але не звичайна акула. Вона виглядала так, ніби її зробили з товстого, напівпрозорого скла. Крізь її тіло було видно якісь пульсуючі неонові органи. Замість звичних зубів у неї були ряди зазубрених титанових лез. Істота клацнула своїми страхітливими щелепами в сантиметрі від ілюмінатора, зіскрібши своїми зубами обшивку нашого корабля з таким звуком, ніби хтось провів цвяхом по шкільній дошці.
​Я з криком відсахнувся і впав на спину.
— ВОНО СКЛЯНЕ! І ВОНО ЇСТЬ НАШ КОРАБЕЛЬ!
​— Це силікатні форми життя! — радісно вигукнула Оля, плескаючи в долоні. — Вони еволюціонували, щоб виживати в кислоті, замінивши вуглець на кремній! Які прекрасні створіння!
​— Я зараз зроблю з цього «прекрасного створіння» набір кришталевих келихів! — заревла Ріта, кидаючись до панелі управління озброєнням. — Дмитре! Готуй торпедні апарати!
​— Торпедні апарати заблоковані, — меланхолійно відповів ШІ. — Інженер Борис заліпив їх монтажною піною, щоб уникнути протікання.
​— БОРЯ!!! — Ріта обернулася до інженера з таким обличчям, що той інстинктивно підняв руки, захищаючи голову.
​— Я ж хотів як краще! Щоб кислота не затекла в дула! — почав виправдовуватися велетень.
​БАМ!
Ще один удар знизу. Корабель загрозливо нахилився на тридцять градусів.
​— Увага. Ми втратили три надувних фламінго і один басейн, — повідомив Дмитро. — Силікатні акули знаходять гуму надзвичайно смачною. Або просто дуже весело лопають бульбашки. Глибина занурення корабля збільшилася на метр. Якщо вони прогризуть основний корпус, кислота заллє місток через чотири хвилини.
​— Що з зондом?! — крикнув я Олі, намагаючись утриматися на похилій підлозі.
​— Глибина сорок п'ять метрів! Майже на місці! — Оля вчепилася в пульт. — Але одна акула зараз гризе наш трос! Вона думає, що це макаронина!
​— Ми не можемо стріляти, ми не можемо втекти, поки зонд не збере рідину! — я гарячково міркував, спостерігаючи, як за вікном кружляє вже не одна, а ціла зграя скляних потвор. Вони методично відкушували шматки нашого рятівного гумового захисту.
​— Нам треба їх відволікти! — крикнула Ріта. — Їм подобається гума і все блискуче! Боря, у нас є щось, що можна викинути за борт, щоб вони відчепилися від корабля?
​Боря напружив звивини. Його обличчя почервоніло від розумових зусиль.
— Блискуче... Блискуче... Точно! Костюми контрабандистів! Ті, що для дискотеки! Вони повністю вкриті срібними та золотими лелітками!
​— Геніально! — я ледве повірив, що ці абсурдні знахідки можуть врятувати нам життя. — Але як ми викинемо їх за борт? Шлюз відчиняти не можна — нас затопить кислотою! Торпедні апарати забиті!
​— У нас є система скидання харчових відходів на камбузі! — вигукнув Боря. — Вона працює за принципом пневматичної гармати!
​— Ріто, Борю! Бігом на камбуз! Забийте цю гармату дискотечними костюмами і стріляйте в океан! — віддав я найбезглуздіший капітанський наказ в історії флоту.
​Вони вдвох рвонули по коридору, падаючи і відбиваючись від стін через хитавицю.
Я залишився з Олею на містку. Корабель тріщав по швах. Звук шипіння кислоти, що роз'їдала обшивку, ставав усе гучнішим. В одному кутку містка на стелі вже з'явилася чорна пляма, яка почала пінитися.
​— Увага. Цілісність корпусу — сорок відсотків, — повідомив Дмитро.
​— Зонд на позначці п'ятдесят! — радісно вигукнула Оля. — Забір рідини завершено! Починаю підйом!
​— Давай швидше! — я вчепився в мікрофон внутрішнього зв'язку. — Боря, Ріта! Що у вас там?!
​— Заряджаємо! — почувся з динаміка захеканий голос Ріти. — Боря ледве запхав у трубу штани-кльош із золотими стразами! Вони застрягли на рівні колін!
​— Я їх проштовхнув вантузом! — радісно додав Боря. — Стріляю!
​Десь у глибині корабля пролунало глухе ПХУХ.
Через ілюмінатор містка я побачив, як із нижньої частини нашого корита у вируючу зелену кислоту вилетіла яскрава, сяюча куля. Це був туго згорнутий клубок із диско-сорочок, штанів-кльош і сріблястих піджаків. У неоновому світлі океану блискітки спалахнули тисячами сонячних зайчиків.
​Спрацювало миттєво.
Скляні акули, які саме готувалися відгризти нам головний двигун, завмерли. Їхні примітивні силікатні мізки не змогли встояти перед таким сліпучим шоу. Зграя потвор розвернулася і, збиваючи одна одну, кинулася за блискучим клубком одягу, що повільно йшов на дно, переливаючись усіма кольорами веселки.
​— Вони клюнули! — закричав я. — Оля, де зонд?!
​— У шлюзі! Закриваю зовнішні стулки! Є! Зразок у безпеці!
​— Дмитре! Двигуни на повну потужність! Валимо з цієї кислотної ванни!
​— З превеликим задоволенням, капітане, — відповів ШІ.
​Головні маршові двигуни ревнули, випаровуючи тонни кислоти навколо нас і створюючи гігантську хмару токсичної пари. Корабель, позбавлений більшої частини гумових фламінго, з жахливим скреготом вирвався з обіймів океану і свічкою пішов у небо.
​Нас знову вдавило в крісла. Я дивився на екран заднього огляду. Внизу залишався вируючий зелений океан, у глибині якого скляні монстри шматували модний одяг 22-го століття.
​Коли ми вийшли на орбіту і лягли у стабільний дрейф, двері містка відчинилися. Увійшли Ріта і Боря. Вони були вкриті потом і пахли гнилими овочами з системи викиду відходів.
​Боря тримав у руках один сріблястий черевик на високій платформі.
— Один не вліз у трубу, — винувато пояснив він, ставлячи черевик на пульт керування.
​Я мовчки дивився на них. Потім подивився на чорну пляму на стелі, з якої все ще капав розплавлений метал. Потім перевів погляд на Олю, яка дбайливо протирала колбу з зеленою смертоносною кислотою.
​Діставши свій побитий планшет, я звично відкрив журнал.
​«Запис 4. Планета AC-2. Статус: НЕ ПРИДАТНА для утилізації чого-небудь. Причина: океан розчинить вашу базу раніше, ніж ви її побудуєте, а місцеві скляні акули не тільки мають імунітет до кислоти, але й страждають на нездоровий потяг до вінтажної диско-моди. Рекомендації Командуванню: відправити сюди дизайнера, який придумав штани-кльош. Вони знайдуть спільну мову».
​— Фух... — я відкинувся на спинку крісла. — Знаєте, команда, мені здається, ми стаємо професіоналами. Ми вижили в кислоті за допомогою надувних птахів і блискіток. Наступного разу ми зможемо зупинити вторгнення прибульців за допомогою степлера і рулону туалетного паперу.
​— Не варто радіти завчасно, капітане, — пролунав голос Дмитра, руйнуючи мою крихку ілюзію тріумфу. — Сканування зразка кислоти виявило наявність мікроспор. Я щойно запустив процедуру повної дезінфекції корабля. А щодо нашої наступної зупинки...
​Дмитро витримав театральну паузу.
— Наступна планета — густий екваторіальний джунглевий світ. Температура ідеальна. Вода чиста. Але сканери вказують на аномально високий рівень інтелекту у місцевих приматів. І, судячи з їхніх радіоперехоплень, вони вже знають, що ми летимо. І вони дуже люблять полювати на щось нове.
​Ріта повільно посміхнулася, і ця посмішка не обіцяла приматам нічого хорошого. Вона підняла свій автомат і клацнула затвором.
— Джунглі кличуть. Сподіваюся, ці мавпи вміють бігати швидше за мої кулі.
​Загін «Ельвіра» був готовий до нових страждань. Здавалося, Всесвіт вирішив перевірити, як довго чотири ідіоти зможуть порушувати всі закони ймовірності. І поки що ми вигравали з розгромним рахунком.