Глава 3: Фольга не для маскування

Шлюзові двері «Відра з болтами» поповзли вгору з таким звуком, ніби величезний металевий кіт дряпав кігтями по титановій дошці. У щілину, що утворилася, негайно увірвався вітер. І це був не просто вітер. Це був подих самого абсолютного нуля, який вирішив завітати до нас у гості й принести в подарунок миттєве обмороження всіх виступаючих частин тіла.
​Температура мінус сто два градуси за Цельсієм — це не та холоднеча, коли ти просто кажеш «ой, морозно» і глибше ховаєш ніс у шарф. Це холод, який б'є тебе під дих, витягує повітря з легень і миттєво перетворює сльози на очах на кристалики льоду.
​Я зробив перший крок на поверхню планети XT-99. Мої валянки дзвінко хруснули по ідеально рівному, нескінченному крижаному панциру. Десять гавайських сорочок, які я натягнув на себе в пориві відчаю, замерзли приблизно за три секунди. Тепер я був не просто капітаном-невдахою, я був капітаном-невдахою, закутим у строкатий екзоскелет із задубілої бавовни з принтами пальм, фламінго та кокосів. Кожен мій рух супроводжувався гучним хрускотом, ніби я був гігантською пачкою чипсів.
​— Капітане, ви виглядаєте, як заморожений тропічний коктейль, — зауважила Ріта, впевнено крокуючи повз мене. Її стандартний армійський термокостюм гудів, генеруючи тепло, а візор шолома світився приємним помаранчевим світлом. Вона тримала свій плазмовий автомат напоготові, уважно скануючи білу пустелю. — Якщо на нас нападуть, я кину вас їм як приманку. Ви такий яскравий, що місцеві хижаки гарантовано отримають епілептичний напад.
​— Відставити жарти, Ріто. Мої зуби зараз виб'ють морзянкою сигнал SOS, — проклацав я, намагаючись обійняти себе за плечі, що в замерзлих сорочках було зробити фізично неможливо. Мої руки стирчали в боки, як у пінгвіна.
​За нами з корабля викотився Боря. Наш інженер-гігант намотав на себе стільки будівельної фольгованої термоізоляції, що тепер нагадував суміш астронавта, печеної картоплини та блискучої ялинкової іграшки-переростка. При кожному його кроці фольга оглушливо шаруділа: ШУРХ-ШУРХ-ШУРХ. Цей звук у мертвій тиші крижаної пустелі розносився, напевно, на кілька кілометрів.
​— Боря, ти не міг би йти тихіше? — прохрипів я, випускаючи хмарку пари, яка одразу ж перетворилася на сніг і впала мені на черевики.
​— Нікак нєт, капітанє! — бадьоро відгукнувся Боря, і його голос луною відбився всередині його фольгованого скафандра. — Зате мені тепло! Відчуваю себе як пиріжок у духовці. Тільки скотч трохи тисне під пахвами!
​Останньою з корабля вийшла Оля. Вона потопала у гігантському светрі зі смішним оленем, рукави якого тягнулися по льоду. На її обличчі сяяла абсолютно неадекватна ситуації блаженна усмішка. Вона заплющила очі і підняла обличчя назустріч крижаному шквалу.
​— Відчуваєте? — прошепотіла вона, притискаючи до грудей свої кристали. — Яка неймовірна, кришталево чиста енергія! Ця планета — ніби величезна коронна чакра Всесвіту! Тут немає місця агресії, тільки спокій і...
​— ...і гігантські крижані черви, — люб'язно нагадав голос Дмитра в наших навушниках. Штучний інтелект, як завжди, вмів зіпсувати момент. — Таймер на двадцять хвилин запущено. Нагадую: ваше завдання — виміряти товщину льоду. І бажано не померти. Хоча друге не є суворим наказом Командування.
​— Ти чув комп'ютер, Борю, — я повернувся до інженера (і ледь не впав, бо мої гавайські обладунки не згиналися). — Діставай свій бур. Робимо дірку, заміряємо і валимо з цієї морозилки.
​Боря порився у своїх бездонних кишенях, прикріплених поверх фольги, і дістав прилад, який виглядав як суміш відбійного молотка, бензопили та міксера.
​— Інструмент готовий! — радісно проголосив він. — Я трохи модифікував стандартний льодоруб. Приробив до нього двигун від старого сміттєвого преса. Працює надійно, як швейцарський годинник!
​Знаючи Борю, «працює надійно» означало, що інструмент має шанси вибухнути в радіусі п'яти метрів. Інженер натиснув на кнопку пуску.
​Льодоруб заревів так, ніби ми розбудили зграю механічних ведмедів. Боря встромив бур у лід. Вібрація була такою сильною, що мої зуби, які й без того клацали від холоду, ледь не розкришилися. Крижана крихта полетіла на всі боки, заліплюючи нам візори та обличчя.
​— БОРЯ, ВІН МАЄ ПРАЦЮВАТИ ТАК ГУЧНО?! — перекрикуючи рев мотора, крикнула Ріта.
​— ЩО? Я ВАС НЕ ЧУЮ! АЛЕ БУРИТЬ ВІДМІННО! — прогорлав Боря, налягаючи на інструмент усією своєю стодвадцятикілограмовою масою.
​Раптом вібрація під нашими ногами змінилася. Це більше не було тремтіння від Бориного бура. Це було щось глибоке, потужне, ритмічне. ТУДУМ... ТУДУМ... ТУДУМ. Лід під нашими ногами почав ходити ходором.
​— Увага, — меланхолійно повідомив Дмитро у навушниках. — Сейсмічна активність різко зросла. Об'єкт наближається до вас на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Глибина — п'ятдесят метрів. Сорок. Тридцять.
​— Борю, вимикай цю чортову шайтан-машину! — закричав я, намагаючись підбігти до нього, але замість цього послизнувся на льоду і комічно гепнувся на спину. Через десять шарів замерзлих сорочок я був схожий на перекинутого на панцир різнокольорового жука. Я безпорадно смикав руками й ногами, не в змозі перевернутися.
​Боря відпустив кнопку. Льодоруб замовк. Але низькочастотний гул з-під льоду тільки посилився.
​— Об'єкт безпосередньо під вами, — констатував Дмитро. — Рекомендую зробити крок убік.
​Лід попереду нас, метрах у двадцяти, раптом пішов тріщинами. Вони розповзалися з неймовірною швидкістю, утворюючи візерунок гігантської павутини. А потім пролунав вибух.
​Фонтан крижаних уламків, кожен розміром з мікроавтобус, злетів у повітря. З утвореної прірви, з пронизливим виском, що нагадував скрегіт металу по склу, вирвалося ВОНО.
​Це дійсно було схоже на швидкісний потяг. Тільки потяг був зроблений із напівпрозорого блакитного панцира, під яким пульсували якісь фосфоресціюючі органи. Замість кабіни машиніста у цієї потвори була кругла паща, діаметром метрів п'ять. Вона була повністю всіяна тисячами обертових зубів, які крутилися в різні боки, утворюючи ідеальну м'ясорубку промислових масштабів. Очей у монстра не було.
​Черв'як злетів у повітря метрів на тридцять, вигинаючись дугою на тлі чорного космічного неба, і з оглушливим гуркотом пірнув назад під лід, піднявши ще одну хвилю крижаних осколків.
​— Матінко космос... — прошепотіла Оля. — Яка велична істота! Її чакри, мабуть...
​— Я ЗАСУНУ ЇЙ ТВОЇ ЧАКРИ ПРЯМО В ТУ М'ЯСОРУБКУ! — загорлала Ріта, піднімаючи автомат.
​— Не стріляти! — скомандував я, все ще лежачи на спині і намагаючись розгойдатися, щоб встати. — Дмитро казав, що вони сліпі! Вони реагують на вібрацію! Якщо ми не будемо рухатися, він нас не помітить!
​— Капітан має рацію, — підтвердив ШІ. — Черв'як орієнтується виключно за допомогою ехолокації та сейсмічних хвиль. Замріть. І постарайтеся не дихати. Звук вашого серцебиття теж може його привабити.
​Ми завмерли.
Я лежав на спині, дивлячись у небо, і боявся навіть моргнути.
Оля застигла з піднятими руками у позі, що нагадувала статую свободи у розтягнутому светрі.
Ріта закам'яніла, тримаючи палець на курку.
Боря... Боря намагався не рухатися, але його трясло від страху. І оскільки він був повністю загорнутий у фольгу, це тремтіння супроводжувалося тихим, але постійним звуком.
​Шурх... шурх... шурх-шурх-шурх...
​Земля знову затремтіла. Черв'як зробив розворот під льодом. Ми відчували, як він кружляє під нами, немов акула навколо плота.
​Шурх-шурх-шурх-шурх... — фольга Борі здавала нас із потрохами.
​— Борю... — ледь чутно просипів я, не розтуляючи губ. — Перестань... шарудіти.
​— Я... не... можу... — так само тихо скиглив велетень. — Мені... страшно... І ніс... свербить.
​Лід під Борею почав загрозливо тріщати. Черв'як точно зафіксував джерело звуку.
​— Ріто... — я скосив очі на нашого штурмовика. — План Б.
​— Який до біса План Б?! Ви лежите на спині в гавайських сорочках, як черепаха на грилі! — прошипіла вона.
​— Відверни його увагу! Оля, тягни мене! Боря, готуйся бігти!
​Ріта не змусила себе просити двічі. Вона перевела автомат у режим гранатомета.
— ЖЕРИ ПЛАЗМУ, ГЛИСТО ПЕРЕРОСТОК! — крикнула вона і вистрілила у лід метрах у п'ятдесяти від нас.
​Пролунав вибух. Лід розлетівся на шматки. Це була ідеальна, потужна вібрація. Черв'як миттєво зреагував. З оглушливим ревом він пробив поверхню саме в місці вибуху, розкриваючи свою страхітливу пащу-м'ясорубку, намагаючись проковтнути джерело шуму.
​— ТІКАЄМО! — заволав я.
​Оля схопила мене за комір однієї з моїх сорочок і потягнула по льоду, як санки. Це було принизливо, але ефективно. Мої гавайські обладунки ідеально ковзали по замерзлій поверхні.
​Боря рвонув до корабля так, як ніколи в житті не бігав. Фольга на ньому розмотувалася на ходу, залишаючи за ним блискучий слід, як від гігантського равлика.
​— Капітане, черв'як зрозумів, що граната не їстівна, — безпристрасно повідомив Дмитро. — Він розвертається і фіксує ваші кроки. До зіткнення десять секунд.
​Я озирнувся (наскільки дозволяла моя заморожена шия). Монстр, не ховаючись під лід, повз прямо по поверхні, працюючи своєю пащею, як гігантський роторний снігоочисник. Він наближався з жахливою швидкістю.
​— Він нас наздожене! — крикнула Ріта, відступаючи спиною вперед і стріляючи чергами прямо в броньовану морду потвори. Плазма просто рикошетила від блакитного панцира.
​І тут мій погляд впав на модифікований бурильний апарат Борі, який він кинув на льоду.
​— Боря! Твій пульт від льодоруба! Увімкни його! — закричав я, продовжуючи їхати на спині на буксирі в Олі.
​Боря на бігу почав ляскати себе по кишенях.
— Знайшов! — він витягнув невеликий дистанційний пульт і натиснув велику червону кнопку.
​Кинутий на льоду льодоруб ожив. Його двигун від сміттєвого преса заревів на максимальних обертах, а бур почав з шаленою швидкістю свердлити кригу, вібруючи так сильно, що інструмент підстрибував на місці.
​Для сліпого черв'яка, що орієнтувався на вібрацію, цей звук, мабуть, здався криком найжирнішої і найсмачнішої здобичі на планеті. Монстр різко змінив траєкторію. Він промчав повз нас, обдавши нас крижаним вітром і запахом якогось тухлого аміаку.
​Ми бачили, як потвора накинулася на працюючий льодоруб, роззявила свою пащу-м'ясорубку і проковтнула інструмент цілком.
​А потім пролунав звук: КХРРРР-БРЯЗЬ-ДЗИНЬ!
​Здається, двигун від сміттєвого преса, зібраний Борею за допомогою ізоленти, не був розрахований на те, щоб його жували. Внутрішня м'ясорубка черв'яка заклинила. Монстр видав здавлений писк, завмер, кумедно вирячив свою безоку морду в небо, ніби намагаючись відригнути невдалий обід, а потім повільно завалився на бік і завмер. З його пащі пішов густий чорний дим.
​— Я ж казав, що мій інструмент працює надійно! — радісно крикнув Боря, залітаючи на трап нашого корабля і тягнучи за собою шлейф фольги.
​Ми ввалилися у шлюз саме в той момент, коли таймер на панелі керування пискнув.
​— Двадцять хвилин рівно. Місію виконано, — оголосив Дмитро, поки двері шлюзу зачинялися, відрізаючи нас від смертельного холоду. — Температура у відсіку нормалізується. Хоча, дивлячись на вас, капітане, вам знадобиться мікрохвильовка, щоб розморозитися.
​Я лежав на металевій підлозі. Мої гавайські сорочки потроху почали відтавати, перетворюючись на мокру холодну ганчірку. Ріта важко дихала, притулившись до стіни. Оля обережно знімала свій розтягнутий светр.
​— Виміри льоду зробили? — прохрипів я.
— Товщина чотири метри, сер, — відзвітував Боря. — Я встиг подивитися на датчик бура перед тим, як... ну, ви знаєте.
​Я повільно кивнув, підняв закляклу руку, дістав з кишені штанів свій планшет і почав набирати текст тремтячими пальцями.
​«Запис 2. Планета XT-99. Статус: ІДЕАЛЬНО ПРИДАТНА для створення підземної в'язниці суворого режиму. Причина: температура абсолютного жаху і гігантські сліпі черви-м'ясорубки, які ідеально підійдуть на роль охоронців периметра (бажано годувати їх технікою нашого інженера). Рекомендації Командуванню: відправити сюди генерала Бровка на довічний курорт».
​— Ну що, Загін «Ельвіра», — я видавив із себе криву усмішку, стікаючи водою від сорочок. — Ми знову вижили. Дмитре, давай координати наступної планети. Сподіваюся, там хоча б буде плюс двадцять і жодних хижих механізмів або овочів.
​— Наступна планета — пустельний світ піску і скель, — озвався ШІ. — Температура плюс п'ятдесят. Флора відсутня. Фауна... сканери показують величезні колонії гігантських м'ясоїдних комах.
​— Звісно. Чому б і ні, — зітхнула Ріта, поплескуючи свій вогнемет. — Хтось взяв із собою дихлофос?
​Наше турне на виживання тривало. І з кожним кроком я все більше переконувався, що найнебезпечнішим явищем у цій Галактиці були не черви чи мутанти, а ми самі.