Глава 2: Інженерія не наше

Тиша в шлюзовій камері «Відра з болтами» порушувалася лише двома звуками: важким, переривчастим диханням чотирьох людей, які щойно ледве уникнули долі стати добривом для інопланетного городу, та тихим, але наполегливим капанням. Це зі стелі капав зелений слиз — залишки розчавленого дверима гігантського огірка-мутанта.
​Я сидів на підлозі, прихилившись до холодної металевої перебірки, і намагався вгамувати тремтіння в руках. Моє серце билося з такою швидкістю, ніби намагалося вирватися з грудної клітки, вкрасти рятувальну капсулу і полетіти додому без мене.
​— Здається… — Боря голосно ковтнув повітря, обережно обмацуючи свою величезну лису голову, на якій красувалася свіжа подряпина від чиїхось хлорофільних ікол. — Здається, ми вижили.
​— Це була найгірша вегетаріанська вечірка в моєму житті, — похмуро констатувала Ріта. Вона сиділа, схрестивши ноги по-турецьки, і з огидою віддирала шматки підсмаженої капусти від дула свого вогнемета. Від неї тхнуло сумішшю напалму, паленого листя та дешевого армійського дезодоранту. — Ви бачили розмір тих зубів? Я завжди знала, що овочі — це зло. Мій дід казав: «Ріто, їж м'ясо, м'ясо не намагається відкусити тобі обличчя». Святий був чоловік.
​— Ви просто не дали їм шансу! — Оля сиділа в кутку, дбайливо загорнувши у свій білосніжний медичний халат той самий відірваний шматочок неонового листка, який принесла на черевику. По її щоках котилися сльози. — Вони захищали свою територію! Ми вторглися в їхній тендітний екосистемний баланс зі своєю агресивною аурою! Цей листочок… він міг стати початком великої міжвидової дружби!
​— Цей листочок щойно намагався прогризти кевларовий черевик Борі, — нагадав я, намагаючись надати своєму голосу капітанської твердості, хоча виходило швидше схоже на писк підлітка під час мутації голосу. — Олю, ти медик, а не посол миру. Твоє завдання — штопати нас, коли від нас відкушують шматки, а не влаштовувати групову терапію для кабачків.
​— Капітане, дозвольте доповісти, — Ріта підняла на мене погляд, і в її очах блиснув недобрий вогник. — Мій вогнемет забився насінням якогось гіперактивного гарбуза. Мені потрібен набір для чищення зброї і хоча б година часу. Інакше наступного разу замість струменя полум'я він видасть порцію попкорну.
​— Прийнято, Ріто. Займися зброєю. Боря! — я перевів погляд на нашого інженера-гіганта.
​Боря в цей момент намагався непомітно виколупати з вуха шматок зеленої м'якоті. Зрозумівши, що я до нього звертаюся, він виструнчився, ледь не пробивши головою лампу на стелі.
​— Так, капітане Макс!
​— Дмитро казав щось про пошкоджений паливний бак. Оціни збитки. Якщо ми почнемо втрачати паливо в гіперпросторі, нас розмаже по половині сектору у вигляді субмолекулярного желе. Я б хотів цього уникнути. Принаймні до вівторка.
​— Зрозумів! Зроблю все в найкращому вигляді! — Боря вдарив себе кулаком у груди і попрямував до інженерного відсіку, гучно тупаючи.
​Я зітхнув. Коли Боря обіцяв зробити щось «у найкращому вигляді», це зазвичай означало, що нам знадобиться дуже багато вогнегасників.
​Минула година. Я стояв на капітанському містку, дивився у великий оглядовий ілюмінатор на нескінченну чорноту космосу, поцятковану далекими зірками, і думав про генерала Бровка. Цікаво, він зараз п'є свою каву? Чи йому вже доповіли, що ми вижили на першій планеті? Уявляю його розчароване обличчя. Ця думка трохи зігрівала мені душу.
​— Капітане, — пролунав з динаміків меланхолійний голос штучного інтелекту. — Я провів сканування психоемоційного стану екіпажу. Рівень стресу перевищує норму на чотириста вісімдесят відсотків. Можу запропонувати дихальну гімнастику або симуляцію звуків дощу. Хоча, враховуючи стан нашої аудіосистеми, це буде більше схоже на звуки змивного бачка.
​— Дякую, Дмитре, обійдемося без бачка, — озвався я, сідаючи у своє зламане крісло. — Краще скажи, як там справи з ремонтом?
​— Інженер Борис застосував нестандартний підхід до вирішення проблеми пробитого паливного проводу, — відповів ШІ. У його штучному голосі, здавалося, прослизнула нотка приреченості.
​Я напружився.
— Що означає «нестандартний підхід»?
​Не встиг Дмитро відповісти, як двері на місток відчинилися, і ввалився Боря. Його обличчя було вимазане машинним мастилом, а в руках він тримав порожній рулон синьої ізоляційної стрічки і напівпорожній тюбик чогось, що підозріло нагадувало монтажну піну.
​— Капітане! Доповідаю! — радісно прогудів він. — Пробоїну в зовнішньому контурі ліквідовано!
​— Ти заклеїв паливний бак, у якому тиск сягає двохсот атмосфер, ізоляційною стрічкою? — мій голос зірвався на фальцет.
​— Не тільки! — гордо заперечив Боря. — Я спочатку заліпив дірку жуйкою — у мене залишалася ще м'ятна з бази, — потім залив це все герметиком для ванних кімнат, який знайшов у підсобці, а вже зверху намотав вісім шарів синьої ізоленти. Синя — найміцніша, це кожен механік знає! Тримається намертво.
​Я закрив обличчя руками. Ми летимо в бляшанці, яка скріплена жуйкою і вірою Борі в магічні властивості синьої стрічки.
​— За моїми розрахунками, — втрутився Дмитро, — ця конструкція витримає приблизно до моменту входження в атмосферу наступної планети. Після цього вірогідність декомпресії і подальшого вибуху становить дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка. Чудова робота, інженере.
​— Бачите? Навіть комп'ютер мене хвалить! — розплився в усмішці Боря. Сарказм Дмитра був для нього надто складною матерією.
​У цей момент на місток зайшла Оля. Вона пахла лавандою і якимись східними пахощами. В руках вона тримала дивну конструкцію з трьох кристалів гірського кришталю, зв'язаних мідним дротом.
​— Максе, я провела енергетичну чистку житлового відсіку, — м'яко сказала вона, похитуючи своїм амулетом. — Аура корабля була жахливо забруднена фантомним болем вбитих нами рослин. Я запалила кілька паличок сандалу у вентиляційній системі.
​— Ти що зробила?! — я підскочив з крісла. — Олю, вентиляційна система пов'язана з фільтрами регенерації кисню!
​— Увага, — безпристрасно повідомив Дмитро. — Датчики диму у відсіку B-4 зафіксували загоряння. Активую систему пожежогасіння.
​Десь у глибині корабля пролунав глухий хлопок, а потім почулося гучне шипіння. Через секунду по внутрішньому зв'язку пролунав лютий крик Ріти:
— ОЛЯ!!! Я ТІЛЬКИ-НО ЗМАСТИЛА ЗБРОЮ, А ТИ ЗАЛИЛА МЕНЕ ПРОТИПОЖЕЖНОЮ ПІНОЮ!!! Я ЗРОБЛЮ З ТВОЇХ КРИСТАЛІВ НАБІР ДЛЯ АКУПУНКТУРИ!!!
​— Ой... — Оля притиснула кристали до грудей. — Здається, Ріта ще не готова відпустити свою внутрішню агресію. Піду запропоную їй ромашковий чай.
​Оля швидко зникла за дверима, перш ніж я встиг її зупинити. Боря почухав потилицю.
— Піти подивитися, щоб вони там одна одну не повбивали?
— Ні, Борю. Нехай природний відбір зробить свою справу. Може, хоч місця на кораблі стане більше, — зітхнув я. — Дмитре, ти там казав щось про наступну планету. Льодяна пустеля, мінус сто градусів і якісь крижані черви?
​— Саме так, капітане, — відповів ШІ. На голографічному екрані перед моїм кріслом з'явилося зображення планети. Вона виглядала як ідеально кругла сніжка, що висіла в порожнечі. Ні континентів, ні океанів — лише суцільний білий панцир. — Планета XT-99. Офіційна назва відсутня. Неофіційна назва серед контрабандистів: «Морозилка диявола».
​— Чудово. Просто курорт за курортом, — я потер перенісся. — Що ми взагалі маємо там шукати? Яка мета нашого «наукового тику» цього разу?
​— Командування хоче знати, чи придатна ця планета для створення секретної підземної в'язниці суворого режиму, — повідомив Дмитро. — Ваше завдання: висадитися, провести на поверхні не менше двадцяти хвилин, виміряти товщину льоду і перевірити, чи дійсно місцева фауна настільки небезпечна, як кажуть зонди.
​— Фауна. Ти про крижаних червів. Вони великі?
— Уявіть собі швидкісний потяг. Тільки з зубами, які обертаються, як бурова установка. І він дуже голодний. І сліпий, але реагує на вібрацію та тепло.
​Я замовк на хвилину, перетравлюючи цю інформацію.
— Борю, склич дівчат на місток. У нас нарада.
​Через десять хвилин мій елітний загін знову стояв переді мною.
Ріта була мокра, зла і вкрита пластівцями засохлої протипожежної піни, яка робила її схожою на дуже агресивного сніговика. Оля ховалася за широкою спиною Борі і час від часу винно кліпала очима.
​— Отже, ситуація така, — почав я, вмикаючи проекцію планети. — Наша наступна зупинка — XT-99. Там холодно. Дуже холодно. Мінус сто за Цельсієм. Тому першочергове завдання — знайти зимове спорядження.
​— Спорядження? На цьому кориті? — Ріта скептично скинула брову, через що шматок піни відвалився з її лоба і впав на підлогу. — Я перевіряла збройову. Там лежать три іржавих пістолети і коробка з феєрверками. Ви серйозно думаєте, що тут є термокостюми?
​— Дмитре, у нас є склад екіпірування? — запитав я.
​— Склад С-2. За маніфестом там мають бути термокостюми класу «Арктика», — відповів ШІ.
​Ми вчотирьох рушили до відсіку С-2. Двері складу були заклинені, тому Борі довелося застосувати свій улюблений інструмент — грубу фізичну силу. З огидним скреготом метал піддався, і ми увійшли в темне, запилене приміщення.
​Коли запалилося тьмяне аварійне світло, ми побачили кілька великих пластикових контейнерів.
— Ну ось, а ви не вірили! — зрадів я, кидаючись до найближчого ящика. — Відкривай, Борю!
​Боря зірвав пломбу і відкинув кришку. Ми зазирнули всередину.
Там лежали гавайські сорочки. Десятки яскравих гавайських сорочок у квіточку.
​— Це... дуже оптимістичний підхід до мінус ста градусів, — пробурмотіла Оля, витягуючи одну сорочку і прикладаючи її до себе. — Зате кольори позитивні!
​— Дмитре! Що це за маячня?! — закричав я в комунікатор.
​— Перевіряю базу даних... О, перепрошую. Здається, попередній екіпаж цього корабля був звільнений за контрабанду літнього одягу на курортні планети Альфи Центавра. Вони, мабуть, продали термокостюми, щоб звільнити місце для сорочок.
​— Я уб'ю цього комп'ютера, — прошипіла Ріта. — Я знайду його процесор і згодую його йому ж.
​Ми почали гарячково відкривати інші ящики. В одному знайшлися гумові ласти для плавання. В іншому — дискотечні костюми 22-го століття, повністю розшиті срібними блискітками.
​Нарешті, в останньому, найменшому ящику, ми знайшли те, що віддалено нагадувало зимовий одяг.
Там був один-єдиний стандартний термокостюм Десанту. Звичайного розміру (що означало — для Борі він був би як футболка, а для Олі — як намет). Крім того, там лежав гігантський плетений светр із зображенням оленя, пара валянок і... три рулони фольгованої термоізоляції для труб.
​— Чудово. Екіпірування просто елітне, — я потер скроні. Головний біль, який почався ще на планеті веганів-убивць, пульсував з новою силою. — Отже, розподіляємо ресурси. Термокостюм беру я. Я капітан, я маю координувати місію на поверхні в теплі.
​— Аж розбігся, — Ріта зробила крок уперед і висмикнула костюм з моїх рук. — Я йду з важкою зброєю. Якщо мої пальці відмерзнуть, я не зможу натискати на курок. Костюм мій.
​Я подивився на дуло її автомата, потім на костюм, і вирішив, що лідерство — це вміння йти на компроміси.
— Добре, Ріто. Костюм твій. Боря!
​— Так точно!
— Оскільки ти у нас геній інженерії, ти обмотаєшся термоізоляцією для труб. У тебе і так підшкірного жиру вистачить, щоб перезимувати на Плутоні, а фольга збереже тепло. Олю, бери светр з оленем.
​— А що візьмете ви, капітане? — з невинною усмішкою запитала Ріта, одягаючи термокостюм.
​Я сумно подивився на гавайські сорочки і дискотечні блискітки.
— Я... я надягну всі ці сорочки. Одразу. Штук десять. Це принцип багатошаровості. Найкращий спосіб зберегти тепло. І валянки.
​— Увага екіпажу, — пролунав голос Дмитра, перериваючи мій геніальний план з підбору гардероба. — Ми виходимо на орбіту XT-99. Починаю процедуру спуску. Рекомендую пристебнути ремені. І помолитися. Хто як вміє.
​Ми кинулися на місток. Корабель затрясло. Звук був такий, ніби нас засунули в порожню металеву бочку і скинули зі сходів. Я бачив, як Боря побілів, дивлячись на показники тиску — його ізоляційна стрічка явно проходила найважливіший тест у своєму житті.
​За ілюмінатором чорнота космосу змінилася сліпучо-білим вихором. Ми увійшли в атмосферу. «Відро з болтами» застогнало. Десь у коридорі щось гучно відвалилося.
​— Кут входження занадто гострий! — закричав я, намагаючись дотягнутися до ручного керування.
— Я намагаюся вирівняти траєкторію, капітане, — спокійно відповів Дмитро. — Але аеродинаміка цього корабля нагадує аеродинаміку цеглини.
​З гуркотом, від якого заклало вуха, ми пробили нижній шар хмар. Внизу розкинулася безкрайня, абсолютно плоска крижана пустеля, над якою лютувала хуртовина.
​— Гальмуй! Гальмуй, Дмитре! — волав Боря.
​— Гальмівні двигуни не відповідають. Здається, ізоляційна стрічка не витримала температурного навантаження. Готуйтеся до жорсткої посадки.
​Ми вдарилися об лід. Сила удару була такою, що мене викинуло з мого зламаного крісла, і я полетів прямо в обійми Борі. Корабель підскочив, як гумовий м'ячик, знову впав на лід і почав ковзати на череві по нескінченній рівнині, викрешуючи снопи іскор і збиваючи крижані тороси.
​Ми ковзали, напевно, хвилини три. Звук тертя металу об лід був настільки гучним і мерзенним, що навіть у Ріти, яка зазвичай мала сталеві нерви, сіпалося око.
​Нарешті, з фінальним, жалібним скрипом, «Відро» зупинилося. Запанувала мертва тиша. Тільки вітер завивав за обшивкою.
​— Усі живі? — прокректав я, вибираючись з-під Борі.
— Моя аура злегка пошкоджена, але фізичне тіло функціонує, — відгукнулася Оля з-під панелі керування.
— Моя зброя ціла. Це головне, — Ріта пересмикнула затвор.
​— Посадка успішна, — підсумував Дмитро. — Температура за бортом: мінус сто два градуси. Зовнішні камери фіксують сейсмічну активність радіусом п'ятсот метрів навколо корабля. Щось велике наближається до нас під льодом. Бажаю приємної прогулянки.
​Я подивився на своїх підлеглих. Ріта в новенькому термокостюмі. Оля у светрі з дурнуватим оленем, який звисав їй до колін. Боря, що намотував на себе сріблясту будівельну фольгу, виглядаючи як гігантська печена картопля. І я, капітан цього дурдому, у десяти гавайських сорочках поверх форми.
​— Що ж, Загін «Ельвіра», — я натягнув на голову каптур від найближчої куртки, знайденої на підлозі, і взяв пістолет. — Пішли перевіримо, чи люблять місцеві черви гавайську кухню. Відкрити шлюз!