Глава 1: Як нас записали в смертники

Космос. Останній рубіж. Безмежний чорний океан, де народжуються справжні герої, гартуються незламні легенди і... куди керівництво Об'єднаного Космічного Десанту відправляє на вірну смерть тих, хто випадково підірвав особистий шатл генерала.
​Мене звати Макс, і я — капітан. Точніше, колишній лейтенант, якого підвищили до капітана виключно для того, щоб було на кого повісити кримінальну відповідальність за дії мого підрозділу. Зараз я сидів на холодній металевій лаві в камері гауптвахти сектора 4, ритмічно б’ючись потилицею об стіну, і розмірковував над тим, як швидко котиться в прірву моє життя.
​Поруч зі мною, у напівтемряві камери, розташувався мій так званий «елітний загін».
​Зліва від мене сиділа Ріта — наш штурмовик і фахівець із важкого озброєння. Дівчина з очима кольору свіжого синця і характером, який змушував би плакати навіть серійних маніяків. Зараз вона меланхолійно заточувала свій тактичний ніж об титанову ніжку ліжка. Іскри сипалися на підлогу, але її це не хвилювало. Ріта потрапила сюди за те, що під час навчань вирішила, що обходити імітацію мінного поля — це «для боягузів і тих, хто має забагато вільного часу». Вона просто проклала шлях через центр за допомогою ручного гранатомета. Те, що за полем знаходилася парковка офіцерського складу, вона назвала «допустимими супутніми втратами».
​Справа, займаючи приблизно половину об'єму камери, сидів Боря. Наш інженер-механік. Боря — це два метри суцільних м'язів, сто двадцять кілограмів ваги і обличчя людини, яка щойно зрозуміла, що забула вимкнути праску, але на планеті, що знаходиться за три світлових роки звідси. Він геніальний технік, але з одним крихітним недоліком: його руки настільки великі, що будь-який тонкий ремонт закінчується катастрофою. Минулого тижня він намагався полагодити тостер у їдальні, але щось наплутав із проводкою, і тостер почав стріляти плазмовими зарядами по кухарях. Саме через це нас посадили на сухий пайок.
​І, нарешті, у кутку камери, сидячи в позі лотоса і медитуючи, перебувала Оля — наш бойовий медик. Вона вірила в чакри, енергетику всесвіту, цілющу силу кристалів і те, що плазмові опіки третього ступеня можна вилікувати, якщо прикласти до них правильний космічний подорожник і подумати про щось позитивне. Оля опинилася на гауптвахті після того, як вколола транквілізатор для носорогів послу дружньої інопланетної раси, бо їй здалося, що у нього «занадто напружена аура». Посол спав третю добу. Міжзоряний конфлікт ледве зам'яли.
​А я? Я опинився тут, бо намагався прикрити цих трьох ідіотів, попутно зламавши особистий кавовий апарат генерала Бровка, щоб добути звідти плату для ремонту системи життєзабезпечення нашого казарменого блоку.
​— Як думаєш, нас розстріляють? — порушив тишу Боря, сумно розглядаючи свої величезні долоні. — Я б не хотів, щоб мене розстрілювали. У мене завтра за розкладом перегляд нового сезону «Космічних фермерів».
​— Розстріл — це занадто дорого для економіки Альянсу, — холодно відповіла Ріта, здмухуючи металеву стружку з леза. — Один плазмовий патрон коштує тридцять кредитів. Нас, швидше за все, просто викинуть у відкритий космос. Це екологічно і безкоштовно.
​— Не кажіть так! — Оля розплющила очі і склала руки на грудях. — Я відчуваю, що Всесвіт готує для нас щось особливе. Наша карма зараз проходить процес очищення через страждання.
​— Моя карма очиститься тільки тоді, коли я придушу тебе твоїми ж кристалами для медитації, — прогарчала Ріта, піднімаючи ніж.
​— Відставити паніку, — я зітхнув, піднімаючись на ноги. — Ми ж десантники. Ну, майже. Нас не розстріляють. Скоріше за все, відправлять чистити біотуалети на якійсь шахтарській колонії на околиці Галактики.
​Двері камери з гучним шипінням роз'їхалися в боки. На порозі стояв генерал Бровко. Його обличчя, зазвичай багряне від люті, зараз мало колір стиглого баклажана. За його спиною стояли два охоронці в силовій броні.
​— Встати, покидьки! — гаркнув генерал так, що стіни камери завібрували, а Оля ледь не випала з пози лотоса.
​Ми вишикувалися в лінію. Боря при цьому випадково вдарився головою об стелю і тихо заскиглив.
​— Знаєте, я довго думав, що з вами зробити, — почав Бровко, повільно крокуючи вздовж нашого жалюгідного строю. — Після того, що ви влаштували за останній місяць, військовий трибунал — це надто велика милість. Ви — найгірше, що траплялося з моєю базою від часів спалаху сифілісу на Ригелі-7.
​Він зупинився навпроти мене і тицьнув товстим пальцем мені в груди.
​— Ти, Максиме. Твої «тактичні відступи» вже стали мемом у внутрішній мережі Десанту. Твоя команда — це збіговисько неконтрольованих катастроф. Тому я ухвалив рішення. Ви не йдете під трибунал. Ви отримуєте підвищення.
​Ми переглянулися. Ріта інстинктивно сховала ніж, Боря перестав терти забиту голову, а я відчув, як усередині все похололо. Слово «підвищення» з вуст генерала звучало як синонім слова «крематорій».
​— Вітаю вас. Відсьогодні ви — спеціальний дослідницький загін «Ельвіра», — генерал криво посміхнувся, і від цієї посмішки мені захотілося написати заповіт.
​— Сер, дозвольте запитання? — я обережно підняв руку. — Чому «Ельвіра»?
​Бровко зітхнув, і на мить в його очах промайнув глибокий, щирий біль.
— Ельвірою звали мою тещу. Вона була злою, абсолютно неадекватною, постійно щось ламала і отруювала життя кожному, хто мав нещастя опинитися поруч. Коли я дивився на ваше досьє, капітане, я зрозумів, що ви четверо — реінкарнація цієї жінки.
​Ріта гмикнула, але швидко замовкла під поглядом генерала.
​— У чому полягає наша місія, сер? — запитала Оля, сяючи ентузіазмом. — Ми будемо нести світло миру невідкритим расам?
​— Ви будете нести туди свої дупи, рядова, — відрізав генерал. — Програма «Ельвіра» — це нова ініціатива Командування з розвідки планет на придатність до життя.
​— Тобто ми будемо брати проби ґрунту, аналізувати атмосферу, запускати дрони? — з надією запитав Боря.
​— Краще, — оскал генерала став ще ширшим. — Ви будете нашим «методом наукового тику». Ми даємо вам корабель, координати незвіданих планет і висаджуємо вас там. Якщо через двадцять чотири години ви все ще живі і не розклалися на атоми — планета визнається придатною для колонізації. Якщо вас зжеруть місцеві хижаки, спалить кислотний дощ або ви самі себе підірвете... що ж, ми поставимо в каталозі червоний хрестик. Ідеальна економія на дорогих дослідницьких дронах. Збирайте речі. Виліт за годину.
​Генерал різко розвернувся і вийшов, залишивши нас усвідомлювати свій новий статус елітних піддослідних кроликів.
​Наш корабель називався «Надія Альянсу», але хтось фарбою з балончика закреслив це і кострубато написав зверху «Відро з болтами». Корабель виглядав так, ніби його зібрали на звалищі з деталей старих пральних машин і кількох списаних тракторів.
​— Це... вражає, — пробурмотів Боря, торкаючись обшивки, від якої одразу ж відвалився шматок іржавого металу.
​— Я не сяду в цю труну, поки не перевірю, чи є тут система самознищення, — заявила Ріта. — Якщо ми падатимемо, я хочу вибухнути з гідністю, а не розплющитися, як томатна паста.
​— Ой, перестаньте! — Оля радісно побігла по трапу всередину. — Тут така потужна енергетика! Я відчуваю вібрації пригод!
​— Ти відчуваєш вібрації від того, що реактор тримається на скотчі, — похмуро констатував я, піднімаючись слідом.
​Усередині смерділо старими шкарпетками, озоном і відчаєм. Центральний комп’ютер привітав нас монотонним, глибоко депресивним голосом:
— Вітаю на борту. Я — Штучний Інтелект серії 4-B. Можете називати мене Дмитром. Імовірність нашого виживання в наступному стрибку становить чотирнадцять відсотків. Бажаєте, щоб я увімкнув розслаблюючу музику перед неминучою смертю?
​— Дмитре, замовкни і готуй координати, — скомандував я, падаючи в капітанське крісло. Крісло жалібно скрипнуло, і одна з його ніжок підігнулася, через що я опинився в позі напівлежачи, ніби розслаблений римський патрицій. — Боря, за пульт механіка. Ріта, гармати. Оля... просто нічого не чіпай.
​— Перша ціль, — озвався Дмитро, поки двигуни завили, як зграя хворих вовків, — Планета ZB-42. Атмосфера: киснево-азотна. Флора: багата. Фауна: невідома. Рівень оптимізму: нульовий. Починаю гіперстрибок.
​Нас втиснуло в крісла. Корабель затрясся так, ніби ми потрапили в блендер розміром з галактику, а потім зі шлунко-вивертаючим ривком виплюнув нас на орбіті нової планети.
​Планета ZB-42 з космосу виглядала як рай. Зелені материки, блакитні океани, білі хмарки. Навіть сканери Дмитра не виявили жодних аномалій. Токсинів немає, радіація в нормі, температура — ідеальні двадцять п'ять градусів за Цельсієм.
​Ми посадили «Відро» на широкій галявині, оточеній густим лісом з дерев, що нагадували гігантські фіолетові папороті.
​Трап опустився, і ми вийшли на поверхню. Повітря пахло медом і скошеною травою.
​— Ну от, а ви боялися, — задоволено сказав я, глибоко вдихаючи. — Генерал просто вирішив влаштувати нам відпустку. Це ж курорт!
​— Капітане, мені не подобається ця тиша, — Ріта зняла свій плазмовий автомат із запобіжника. Її параноя була нашим головним інструментом виживання. — Де пташки? Де комашки? Чому тут так тихо, ніби всі вимерли?
​— Може, вони просто медитують? — припустила Оля, присідаючи навпочіпки перед якоюсь великою квіткою, що нагадувала капусту неонового рожевого кольору. — Подивіться, яка краса! Яка чудова флора!
​Раптом «капуста» ворухнулася.
Потім вона кліпнула.
Так, у цієї рослини були очі. Три маленьких чорних ока, які уважно дивилися на Олю. А потім вона розкрила пащу, повну дрібних гострих зубів, схожих на іржаві цвяхи, і видала звук, що нагадував рик голодного бензопиляра.
​— Ой, який милий овоч! — Оля простягнула руку. — Ти хочеш обійня...
​ХРЯСЬ!
​Капуста клацнула щелепами, ледь не відкусивши Олі пальці.
​— АХ ТИ Ж ВЕГАНСЬКА МОРДА! — загорлала Ріта і, не вагаючись ні секунди, дала чергу з автомата.
​Плазмові заряди прошили рослину наскрізь. Капуста заверещала, випустила хмару смердючого зеленого газу і розсипалася на попіл.
​— Ріто, навіщо?! — закричала Оля, хапаючись за серце. — Це ж був перший контакт! Ми могли з нею поговорити! Може, вона просто хотіла їсти!
​— Вона хотіла з'їсти ТЕБЕ, ідіотко! — огризнулася Ріта.
​— Ем... народ? — голос Борі тремтів. Він стояв спиною до нас і дивився на ліс. — Здається, у цієї капусти було багато друзів... і вони не в захваті від того, що ми зробили з їхнім товаришем.
​Ми обернулися. Фіолетові папороті розсувалися. З лісу на галявину почали виповзати, вистрибувати і викочуватися сотні, якщо не тисячі таких самих зубастих кабачків, броколі-мутантів та іншої агресивної овочевої бази. Вони сичали, клацали зубами і явно не збиралися пропонувати нам салат-бар.
​— Бойове шикування! — закричав я, вихоплюючи свій пістолет, який, як я згадав у цю саму секунду, забув зарядити на базі. — Ріта, вогонь на ураження! Боря, прикрий лівий фланг! Оля... просто не дай себе зжерти!
​— ЗДОХНІТЬ, ВІТАМІНИ! — істерично засміялася Ріта, дістаючи з-за спини вогнемет.
​Струмінь ревучого полум'я вдарив по перших рядах нападників. Повітря миттєво наповнилося запахом смажених овочів. Це було б навіть апетитно, якби ці овочі не намагалися відгризти нам ноги.
​Боря, зрозумівши, що його важка плазмова гармата заклинила (бо він вчора розбирав її, щоб почистити, і у нього залишилися «зайві деталі»), просто схопив найближчий камінь розміром з мікрохвильовку і почав кидати його в натовп мутантів-гарбузів.
​— Я несу вам мир і любов! — кричала Оля, луплячи аптечкою якогось зубастого огірка, що вчепився їй у черевик. — Відчуйте мої позитивні вібрації, потворо!
​Я ж застосував свою фірмову тактику.
— Тактичний відступ на корабель! — скомандував я, першим залітаючи на трап і ховаючись за броньованими дверима. — Я буду координувати вас звідси! Прикриваю ваш тил!
​— Який тил, ти ж спереду, боягузе! — крикнула Ріта, відступаючи і поливаючи ворогів вогнем.
​— Це гнучка тактика! Швидше на борт!
​Боря закинув Олю на плече, як мішок з картоплею, і побіг до трапа, гучно тупаючи своїми величезними черевиками. Ріта стрибнула останньою, кинувши в натовп овочів гранату.
​Ми ввалилися у шлюз саме в той момент, коли граната здетонувала, перетворивши найближчу сотню нападників на овочеве пюре. Двері з шипінням зачинилися, відрізаючи нас від злісного салату.
​Ми сиділи на металевій підлозі, важко дихаючи. Ріта була вкрита зеленим соком, Боря потирав забиту спину, а Оля плакала над відірваним шматочком листка, який застряг у неї на черевику.
​— Дмитре! — прохрипів я, підводячись і прямуючи до капітанського містка. — Запускай двигуни! Валимо звідси!
​— Виконую, капітане, — меланхолійно відповів ШІ. — Хоча, враховуючи, що вони пошкодили наш зовнішній паливний бак своїми зубами, ми маємо всі шанси вибухнути в стратосфері. Гарного дня.
​Корабель затрясся і різко рвонув угору, залишаючи негостинну планету далеко внизу. Я впав у своє зламане крісло, дістав планшет і відкрив офіційний журнал місії.
​«Запис 1. Планета ZB-42. Статус: НЕ ПРИДАТНА для колонізації. Причина: екстремально агресивний веганство і хижі броколі. Рекомендації Командуванню: скинути на планету ядерну бомбу і полити майонезом».
​Я натиснув «Зберегти» і подивився на свій загін. Вони всі були брудні, злі й дивилися на мене так, ніби це я особисто виростив тих монстрів.
​— Ну що, команда, — я натягнув на обличчя свою найкращу капітанську посмішку. — З почином нас. Дмитре, давай наступні координати. Сподіваюся, там не буде живих овочів.
​— Наступна планета — льодяна пустеля з температурою мінус сто градусів, — монотонно відзвітував Дмитро. — Овочів там немає. Лише гігантські крижані черви. Імовірність болісної смерті...
​— Замовкни, Дмитре, — хором сказали ми всі четверо.
​Загін «Ельвіра» розпочав своє турне. І щось мені підказувало, що Галактика до цього абсолютно не готова.