Епілог

Ранок над Сумами починався з тривожної тиші. Місто, ще недавно оглушене звуками битв, тепер ніби завмерло, вбираючи шепіт вітру та мерехтіння попелу, що повільно осідав на зруйновані вулиці. Через пробоїни у стінах будинків та розколоті дахи проникали перші сонячні промені, кидаючи довгі тіні на обвуглені руїни. Повітря було важким, наповненим запахом гару, вологої землі та металу.

Анастасія обережно йшла центральною вулицею, переступаючи через уламки, залишки телеграфних стовпів та розбиті дерев'яні ящики. Її погляд уважно шукав будь-який рух навколо, а серце стискалося від болю. Вона шукала, вірила, сподівалася. У руках вона стискала хустину, просякнуту потом і сльозами, яку колись дала Олександру перед останнім штурмом.

Місто було звільнене, німці відступили, збираючи сили для нового удару, але ціна за це виявилася занадто високою. Партизани, жителі, діти та старі — всі вони заплатили своєю кров'ю за свободу. Німецька авіація перетворила більшість будівель на руїни, а вулиці — на поля знищення. Серед цих руїн вона продовжувала шукати.

— Олександре… — тихо прошепотіла Анастасія, зупинившись біля зруйнованої міської адміністрації. Її очі наповнилися сльозами, але вона швидко прогнала їх, закусивши губу. — Ти обіцяв повернутися…

На землі щось блиснуло. Анастасія нахилилася, тремтячими пальцями витягнувши предмет з-під каменя. Це була гвинтівка — СВД Олександра, яку він зберігав як пам'ять про Павла. Дуло було забруднене землею, а ремінь порваний, ніби її виривали з рук. Вона притиснула гвинтівку до грудей, відчуваючи, як серце пришвидшується.

— Ні… — промовила вона вголос, міцно заплющивши очі. — Це ще нічого не означає. Ти живий. Ти маєш бути живий!

Вона подивилася навколо, її погляд метався по зруйнованих будівлях, шукаючи знайомі обличчя у кожному проломі. Десь поблизу почулися кроки. Один з уцілілих партизанів, сивий і змучений, підійшов ближче, важко дихаючи.

— Ми шукали всю ніч, — тихо сказав він, знімаючи потертого кашкета і обнажаючи розтріпане волосся. — Нікого не знайшли… Ні Олександра, ні інших.

Анастасія кивнула, але в її очах з’явилася сталева рішучість. Вона піднялася, перекинувши гвинтівку через плече, ніби готувалася сама вирушити на пошуки.

— Якщо він живий, я знайду його. А якщо… якщо ні, то я маю знати, що він не загинув марно, — її голос звучав твердо, але в ньому відчувалася нотка болю.

Вона обернулася до партизана.

— Місто вільне, хоча б на якийсь час, а боротьба ще не закінчена. Ми будемо пам’ятати кожного, хто зробив це можливим. І я не дозволю, щоб ці жертви були забуті.

Чоловік мовчки кивнув. Її слова здавалися пророчими, а її рішучість — заразливою. За спиною Анастасії вдалині виднівся звільнений місто, де жителі повільно виходили з укриттів: одні плакали, обіймаючи одне одного, інші мовчки стояли, не вірячи, що жах окупації закінчився, хоча б на якийсь час.

Анастасія вирушила далі, вздовж вулиць, тримаючи в руках гвинтівку Олександра, ніби це була її остання надія. З кожним кроком вона відчувала, як спогади про його голос, погляд і дотик дають їй сили. Її серце боліло, але десь глибоко всередині жила віра, що він ще може бути живим.