Розділ 12 Битва за Суми

Дощ нарешті відступив, залишивши вологий ліс окутаним прохолодним туманом. У таборі партизан життя поступово затихало: хтось займався зброєю, хтось відпочивав біля багаття, а дехто мовчки дивився в дим, поринаючи у власні думки. Олександр сидів осторонь, спершись спиною об стовбур дерева. Його руки міцно стискали СВД — пам’ять про Павла, яка, здавалося, нагадувала про кожну мить їхньої місії.

Під ногами щось хруснуло. Він підвів очі — перед ним стояла Анастасія. Її довгий плащ трохи блищав від вологи, волосся було заправлене під хустку, але навіть у цій скромній одежі вона виглядала напрочуд красивою.

— Ти знову сидиш тут сам, — м’яко сказала вона, присідаючи поруч.

— Просто думаю, — коротко відповів Олександр, але в його голосі відчувалася втома.

Анастасія подивилася на нього з тривогою.

— Олександре, ти не залізний. Я бачу, як це все тебе виснажує. Ти не повинен тримати все в собі.

Він не відповів одразу. Наче борючись із собою, він подивився вдаль, де дерева зникали в густому тумані.

— Я не можу інакше, — тихо промовив він. — У мене є обов’язок. Ці люди… вони вірять мені. Я не можу дозволити собі слабкість.

Анастасія торкнулася його руки, її дотик був легким, але теплим.

— Це не слабкість — ділитися тим, що в тебе на душі. Я знаю, що ти багато пережив. І ти не один.

Його погляд нарешті зустрівся з її. У цих сірих очах, зазвичай холодних і зосереджених, зараз промайнула тінь болю та вдячності.

— Дякую, Насте, — тихо сказав він. — Без тебе це все було б ще важче.

Вона усміхнулася, але в її усмішці була ледь помітна печаль.

— Ти не розумієш, наскільки ти важливий. Не лише для них… але й для мене.

Ці слова заскочили Олександра зненацька. Він хотів щось сказати, але відчув, як її рука міцніше стиснула його долоню. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, і в цей момент для них не існувало ні війни, ні страху, ні майбутнього.

Анастасія обережно наблизилася. Олександр трохи розгубився, але не відсторонився. Вона, зібравшись із духом, нахилилася й торкнулася його губ легким, але впевненим поцілунком.

Він заплющив очі, дозволивши собі забутися хоча б на мить. Її тепло проникало глибше, ніж він міг уявити, нагадуючи, що він досі живий.

Коли вона відсторонилася, в її очах був тихий вогник збентеження.

— Вибач, якщо я…

— Усе добре, — перебив її Олександр, трохи усміхнувшись. — Дякую тобі.

Настя кивнула й, наче нічого не сталося, піднялася на ноги.

— Іди відпочинь. Завтра важливий день.

Він дивився їй услід, поки її силует не зник у тумані. Олександр відчував, як усередині нього щось оживає, немов після довгої зими наставала весна.

Табір починав затихати. Після вечері більшість партизанів розійшлися по своїх місцях. Біля багаття залишилося лише кілька людей, серед яких були Володимир та Іван, які обговорювали боєприпаси й план дій на наступний день. Олександр сидів неподалік, перевіряючи свою СВД. У його руках ця зброя більше нагадувала символ — не просто інструмент, а нагадування про людину, яку він втратив.

Тиша поруч була порушена знову появою Анастасії. Вона принесла кружку гарячого чаю й простягнула її Олександру.

— Думаю, це тобі потрібніше, ніж мені, — сказала вона, присідаючи поруч.

— Дякую, — коротко відповів він, приймаючи кружку.

Кілька секунд вони сиділи мовчки, слухаючи потріскування багаття. Анастасія трохи повернулася до нього, намагаючись зрозуміти його настрій.

— Ти вже думаєш про завтрашній день? — обережно запитала вона.

— Завжди, — відповів Олександр, не підіймаючи очей від зброї. — Це єдине, що тримає нас усіх на плаву.

Анастасія задумалася, а потім рішуче сказала:

— Ти занадто багато береш на себе. Люди бачать у тобі лідера, але ти такий самий, як і всі. У тебе також є право на слабкість, на сумніви.

Олександр гірко всміхнувся.

— Не в цьому житті. Якщо я покажу слабкість, інші можуть втратити віру. А без віри ми не витримаємо.

Вона нахилилася ближче, її голос став м’яким, майже шепотом:

— Я бачила, як ти піклуєшся про кожного з них. Але хто потурбується про тебе?

Ці слова зачепили його. Олександр повільно підвів очі й подивився на неї. Її обличчя, освітлене тьмяним світлом багаття, здавалося водночас ніжним і рішучим.

— Чому ти це робиш? — запитав він.

— Тому що я хочу, щоб ти знав: ти не один. Навіть якщо все здається неможливим, я завжди буду поруч.

Вона простягнула руку й обережно торкнулася його плеча. У цей момент між ними повисла тиша, наповнена невисловленими словами. Олександр хотів щось відповісти, але замість цього лише кивнув.

Анастасія трохи всміхнулася, підвелася й, ідучи, озирнулася:

— Бережи себе, Олександре. Завтра нам усім знадобиться твоя сила.