Розділ 11 Ціна свободи

Ранок у таборі настав важким. Дрібний дощ барабанив по листю, перетворюючи землю на в’язкий бруд. Легкий туман огортав дерева, ніби ховаючи те, чого ніхто не хотів бачити. Із землянки, де всю ніч боролися за життя Павла, нарешті вийшов Олег Морозов. Його обличчя було сірим від утоми, волосся скуйовджене, а погляд — порожнім. Слідом за ним з’явився Григорій Петрович. Старший партизанський лікар важко видихнув, опустив очі й заперечно похитав головою.

Ті, хто був неподалік, завмерли. Олександр стояв трохи осторонь, у тіні дерев, притулившись до стовбура. Він не рухався, лише його руки стискалися й розтискалися в нервовому ритмі. Анастасія тихо підійшла до нього, але він, помітивши її, відвернувся.

— Олександре… — тихо почала вона, але він підняв руку, даючи зрозуміти, що не хоче говорити.

У таборі зависла гнітюча тиша. Іван Смирнов сів на пень, уткнувшись обличчям у долоні, його плечі важко піднімалися й опускалися. Володимир Ржевський ходив туди-сюди, час від часу кидаючи камінці в мокру землю. Сівко й Дубровін переглянулися, але нічого не сказали. Усі розуміли: слова тут не допоможуть.

Олег, витираючи руки закривавленим рушником, голосно сказав:

— Ми зробили все, що могли. Але поранення були надто важкими. Павло тримався до останнього. Він тримався, як міг…

Його голос затремтів, і він замовк. Григорій Петрович поклав руку йому на плече:

— Він врятував нас усіх. Без нього ми б не вийшли з того пекла.

Партизани переглядалися. Молоді бійці, які тільки почали звикати до таборового життя, виглядали приголомшеними. Один із них, Антон, нервово поправляв ремінь гвинтівки, ніби це могло його заспокоїти. Льоня, інший партизан, сперся на гвинтівку, його погляд був прикований до мокрої землі.

Олександр нарешті повернувся, його обличчя залишалося беземоційним, але в очах читався глибокий біль.

— Ми поховаємо його з честю, — твердо сказав він, зустрівши погляд Сівка. — І підемо далі. Він віддав життя не просто так. Ми йому зобов’язані. Усі ми.

Анастасія уважно дивилася на Олександра. Вона знала, що він відчуває. Хотіла підійти ближче, але його відсторонений вигляд зупинив її. Їй залишалося лише спостерігати, як він знову йде вглиб лісу, подалі від людських очей.

Сівко, дивлячись йому вслід, обернувся до решти:

— Починайте копати могилу. Ми зробимо це правильно.

Партизани повільно рушили до вказаного місця, несучи лопати та підручний інструмент. Дощ посилився, ніби природа оплакувала втрату разом із ними. У таборі панувала тиша, яку порушували лише звуки дощу й приглушений стукіт лопат об мокру землю.

Дощ не вщухав, коли партизани зібралися навколо свіжовикопаної могили на околиці табору. Темна земля була вкрита мокрим листям, а проста дерев’яна табличка, зроблена нашвидкуруч, слугувала єдиним маркером. На ній ножем було вирізано: "Павло Олександрович Суворов. Боєць. Герой."

Тіло Павла, загорнуте в брезент, акуратно опустили в могилу. Володимир Ржевський, важко зітхнувши, стиснув кулаки, дивлячись на те, як двоє партизанів обережно присипають тіло землею. Іван Смирнов стояв непорушно, стискаючи в руках шматок старої солдатської форми, яка належала Павлу.

— Він завжди був першим, хто ставав на захист, — нарешті заговорив Григорій Петрович, стоячи трохи позаду. Його голос звучав утомлено, але твердо. — Людина, яка знала ціну ризику й усе одно йшла вперед.

Сівко став перед могилою, знявши свою потерту шапку. Його обличчя виражало суміш скорботи й поваги.

— Павло був для нас не просто бійцем. Він довів, що навіть серед хаосу війни можна зберегти людяність. Його втрата — удар для всіх нас. Але ми повинні продовжувати боротьбу, бо лише так ми зможемо виправдати його жертву.

Дубровін, який зазвичай говорив мало, коротко додав:

— Його смерть не була марною. Він дав нам шанс.

Олександр стояв осторонь, не відводячи погляду від могили. Його руки були стиснуті в кулаки, плечі опущені, ніби весь тягар світу лежав на них. Він зробив крок уперед, коли всі замовкли.

— Павло був моїм товаришем, — почав він, його голос тремтів, але швидко набув твердості. — Він був одним із найкращих. І він віддав своє життя, щоб ми могли жити. Я… — він замовк, намагаючись упоратися з нахлинувшими емоціями. — Я мав захистити його. Але він вибрав захистити нас. Це його вибір, і ми маємо шанувати його пам’ять.

Олександр опустив голову, заплющивши очі, ніби сподіваючись побачити в пам’яті образи Павла. Потім, піднявшись, він узяв жменю землі й кинув її в могилу. Решта зробили те саме, кожен прощався по-своєму — хтось шепотів молитву, хтось стояв мовчки, а хтось ледь стримував сльози.

Анастасія, яка стояла осторонь, не змогла стримати сліз. Вона знала, що смерть Павла залишила глибокий слід у серці Олександра. Вона бачила, як він бореться з почуттям провини, і хотіла допомогти йому, але розуміла, що зараз слова марні.

Коли могилу засипали, Сівко голосно сказав:

— Ми не забудемо його. Ми продовжимо боротьбу. За нього. За всіх, кого ми втратили.

Партизани мовчки розійшлися, кожен несучи з собою тягар втрати. Олександр залишився біля могили, дивлячись на табличку. Анастасія підійшла до нього, обережно поклавши руку на його плече.