Розділ 10 У вогні війни

Густа тиша лісу розривалася звуками кроків. Олександр і Павло, одягнені в трофейну німецьку форму, обережно рухалися вологою, вкритою мохом стежкою. Кожен шелест вітру чи крик ворони змушував їх завмирати, напружено прислухаючись до звуків навколо. Олександр міцніше стиснув трофейну гвинтівку, а Павло, накульгуючи після поранення в бою з патрулем, ішов трохи позаду, тримаючи руку на боці, де кров просякла внутрішній шар його одягу.

Коли вони підійшли до невеликого пагорба, Олександр зупинився, жестом показавши Павлу присісти. Перед ними, за вигином стежки, виднілася група людей. Камуфляжні куртки й шапки, що нагадували маскування, видавали їхню належність до партизанів. Один із них, високий, із густою бородою та проникливим поглядом, стояв трохи осторонь, уважно спостерігаючи за тими, хто наближався.

— Сівко? — тихо запитав Павло, помітивши знайому постать командира.

— Це він, — кивнув Олександр, але все ж таки стримано стиснув руків'я гвинтівки. Він знав, що в цих умовах будь-який необережний рух могли сприйняти як загрозу.

Сівко вийшов із тіні дерев. Його постать була міцною, обличчя — вкрите зморшками досвіду. На поясі висів пістолет ТТ, а за плечима — зношена гвинтівка. Очі, світло-сірі, уважно оглядали кожного, наче читали думки. Коли він наблизився, за його спиною з’явилася ще одна група людей. І серед них — знайомі обличчя.

— Іване! — різко вигукнув Павло, забувши про біль, і зробив кілька кроків уперед. — Володимире! Олеже!

Іван Васильович Смирнов, з акуратною борідкою, трохи здивовано дивився на товаришів. Його темні очі блищали теплом, коли він підійшов ближче. Володимир Ржевський, молодий і кремезний, із коротким світлим волоссям, схопив Павла за плече, допомагаючи йому втриматися на ногах. Олег Морозов, високий і худорлявий, професійним поглядом оглянув стан Павла.

— Живі! — тихо промовив Олег, торкаючись плеча Олександра. — Ми думали, що вас уже немає.

— Не дочекаєтеся, — відповів Олександр, його голос звучав твердо, але погляд залишався настороженим. — Як ви тут опинилися?

Іван першим порушив затяжну тишу:

— Після того як ми хотіли перерізати дроти телеграфу, нас схопили солдати СС, потім — полон, втеча, наше прикриття під цією формою... Нас викрили гестапівці. Довелося йти в ліс. Там нас підібрав загін Сівка. Уже третій тиждень тримаємося з ними.

— Міцні хлопці, — додав Володимир, жартівливо ляснувши Олександра по плечу. — Навіть мені важко з ними зрівнятися.

— Ми щойно вийшли на Сівка, до цього натрапили на інший загін, він був сильно побитий, — пояснив Олег. — Вони готуються вдарити по німецькому штабу. А ви?

Сівко перервав їхній діалог, рушивши вперед. Його голос був твердим, командирським:

— Якщо ви закінчили обійматися, повернемося до справи. Насувається операція. Німці посилюють оборону, але їхня увага зосереджена на мосту. Якщо вдаримо несподівано, у нас буде шанс вибити їх.

Олександр кивнув, розуміючи важливість моменту.

— Ми тут, щоб допомогти. Але спершу треба обговорити план.

Сівко провів їх до імпровізованого табору. Між деревами, затіненими щільною кроною, виднілися намети, маскувальні сітки та ящики зі зброєю. Партизани були зайняті: хтось перевіряв гвинтівки, хтось сперечався над картою, а в центрі, біля великого вогнища, варився густий суп.

Коли група підійшла до вогнища, всі на мить завмерли. Обличчя партизан були виснаженими, але в їхніх очах горіла впевненість. Один із них, молодий хлопець із пушком над верхньою губою, кинув погляд на Олександра й Павла, а потім підійшов до Сівка.

— Командире, це ті самі? — запитав він, киваючи в бік новоприбулих.

— Ті самі, — коротко відповів Сівко. — Тепер вони з нами.

Партизани, хоча й не проявили відкритої недовіри, продовжували крадькома спостерігати за Олександром і Павлом. Ті розуміли: аби заслужити повагу, доведеться не лише говорити, а й діяти.

— Гей, полковнику, — звернувся до Олександра Володимир, розриваючи напружену тишу. — Готовий влаштувати нам кілька німецьких сюрпризів?

Олександр усміхнувся, але його погляд залишався зосередженим.

— Готовий, Ржевський. Але тепер не ризикуй так, як любиш.

— А як же без цього? — підморгнув Володимир, але в його тоні була прихована серйозність.

Возз’єднання пройшло на диво спокійно, але кожна деталь, кожна емоція видавали, наскільки сильною була зв’язок цих людей. За теплими словами ховалися важкі спогади, що об’єднували їх сильніше за будь-яку присягу.

Ранковий світанок приніс із собою прохолодний вітер, що шепотів крізь крони дерев. Табір партизан ожив, кожен займався своїми справами, готуючись до майбутньої вилазки. На краю галявини, біля невеликої радіостанції, стояли Олександр і Сівко, чекаючи зв’язку. Анастасія, тримаючи в руках блокнот із записами, спостерігала за ними. Її очі шукали зустрічі з поглядом Олександра, але щоразу вона швидко опускала погляд, приховуючи зростаюче хвилювання.

Радіостанція, старенький апарат із потертою панеллю, була налаштована на потрібну частоту. Іван Смирнов, обережно обертаючи ручку налаштування, подав знак, коли з’явився слабкий сигнал.