Розділ 9 Діти лісу

Ліс зустрів Олександра та Павла гнітючою тишею, яку лише зрідка порушували крики птахів і шурхіт вітру в кронах дерев. Осінь поступово огортала ліс, фарбуючи листя у жовто-червоні тони, але через туман усе навколо здавалося тьмяним і похмурим. Легка вологість наповнювала повітря, чіпляючись до одягу, роблячи кожен подих важким.

Олександр ішов попереду, обережно просуваючись вузькою стежкою. Його гострий погляд постійно сканував простір: він помічав кожну деталь — зламані гілки, свіжі сліди на мокрій землі. Павло йшов позаду, уважно прислухаючись до шурхотів, стискаючи в руках трофейну гвинтівку.

— Думаєш, ми їх знайдемо? — тихо запитав Павло, намагаючись не порушувати лісову тишу.

Олександр зупинився, піднявши руку, щоб той замовк. Він нахилився, помітивши глибокий слід чобота, і почав його вивчати.

— Вони залишили сліди, — прошепотів він, випрямляючись. — Але це могли бути не лише наші.

Павло глянув на слід і важко зітхнув. Його погляд був зосередженим, але в ньому читалася тривога.

— Якщо це німці, нам краще бути готовими.

Олександр кивнув, тримаючи руку на поясі, де під плащем був захований його ПМ. Вони рухалися далі, крок за кроком, дослухаючись до кожного звуку. З кожною годиною напруга зростала.

Невдовзі стежка привела їх до старої, напівзруйнованої хатини. Вона виглядала так, ніби була покинута багато років тому: дах провалився, стіни поросли мохом, а двері були вибиті. Але всередині, на старому столі, Олександр помітив клаптики паперу — розкидані в поспіху карти й записи.

— Тут хтось був, — тихо сказав він, піднімаючи одну з карт. На ній були позначені маршрути німецьких патрулів.

Павло підійшов ближче, поглянувши через його плече.

— Це не німці. Це партизани.

Олександр повільно видихнув, оглядаючи залишки карти.

— Отже, ми близько. Можливо, вони бачили наших. Треба рухатися далі.

Павло кивнув, але напруга на його обличчі залишалася. Вони залишили хатину й продовжили шлях. Чим далі вони заходили в ліс, тим сильніше згущалися сутінки, ніби самі дерева намагалися сховати їх від сторонніх очей.

Коли вони перетнули невеликий струмок, Олександр помітив щось у кущах — короткий спалах світла, як від металевого предмета. Він швидко підняв руку, зупиняючи Павла.

— Лягай! — прошепотів він, падаючи на землю.

Вони завмерли, дослухаючись. Легкий тріск гілок став ледь чутним, ніби хтось рухався неподалік. Олександр повільно потягнувся до гвинтівки, але не встиг її підняти, як із кущів пролунав суворий голос:

— Стояти! Руки вгору!

Олександр завмер, повільно піднімаючи руки. Павло зробив те саме, тихо вилаявшись. З лісу вийшли троє чоловіків у поношених шинелях і зі старими, але доглянутими гвинтівками. Їхні обличчя були змученими, але в очах читалася рішучість.

— Німці, значить? — кинув один із них, явно командир, дивлячись на форму Олександра й Павла. — Хто такі й що тут робите?

Олександр коротко глянув на Павла, його погляд говорив: «Не здумай зробити дурниць».

— Ми не німці, — спокійно промовив він. — Ми…

— Замовкни! — перебив командир, підходячи ближче й цілячись. — Зараз будемо вас допитувати. Хапайте їх!

Чоловіки грубо роззброїли їх, зв’язавши руки мотузкою. Олександр і Павло розуміли, що сперечатися зараз марно. Їх мовчки повели глибше в ліс, до табору, який ховався серед високих дерев.

Табір партизан, захований у густих деревах, нагадував невеликий укріплений форпост. У центрі — велика яма для вогнища, оточена побудованими по колу землянками та наметами. Між ними були натягнуті мотузки, на яких сушилися шматки форми та одягу, а в стороні виднілися ящики з боєприпасами, прикриті маскувальними сітками. Навколо вогнища сиділи люди: хтось чистив зброю, хтось переносив ящики, а хтось мовчки дивився у вогонь.

Олександра й Павла привели під дулами гвинтівок у центр табору. Їх зв’язали за спиною й жестом наказали сісти біля вогнища. Над вогнищем висів чавунний казанок, звідки доносився запах вареної картоплі та тушкованого м’яса. Але апетиту в них не було — насторожені й колючі погляди партизанів не давали розслабитися.

— Що тут у нас? — пролунав голос із землянки.

На світ вийшов високий чоловік із густою бородою, одягнений у поношений ватник і кирзові чоботи. Його погляд одразу зупинився на формах Олександра й Павла.

— Німці? Чи переодягнені поліцаї?

— Ми не німці, — спокійно почав Олександр, намагаючись не показувати роздратування. — Ми свої.

Чоловік хмикнув, наближаючись.

— Свої? Тоді чому така форма? І звідки трофейна зброя? — він вказав на рюкзаки й пояс Олександра, які вже обшукали партизани. — Щось у мене картинка не складається.

Олександр видихнув, розуміючи, що потрібно говорити чітко.

— Ми боремося проти німців. Ця форма — прикриття. Якщо ви нас уважно слухаєте, то зрозумієте, що ми не вороги.

— Є докази? — чоловік схрестив руки на грудях, його погляд залишався жорстким.