Розділ 8 Під масками

За кілька хвилин солдат повернувся і доповів, що легковий автомобіль чекає біля штабу. Це був невеликий темно-зелений "Горьх-901 Тип 40", стандартний армійський автомобіль для офіцерів із масивними колесами, міцним металевим корпусом і довгою радіаторною решіткою. Водій, ще один рядовий, виглядав молодо, його обличчя виражало нервову напругу, але він старався зберігати спокій перед «вищими чинами».

— Готові, герр Штандартенфюрер, — промовив він, витягнувшись і відкривши двері для «офіцерів».

Олександр і Павло мовчки зайняли свої місця, залишаючись у ролі командирів, і машина рушила. У міру того, як вони віддалялися від мосту, оточення ставало дедалі похмурішим. Будинки обабіч дороги виглядали покинутими, із вікнами, закритими ставнями, а деякі — напівзруйнованими, ніби ще один вибух пройшов цими вуличками.

Вулиці були майже безлюдними. Лише зрідка траплялися мирні жителі, зігнуті й налякані, які намагалися сховатися, тікаючи у провулки при вигляді автомобіля з німецькими офіцерами. Уздовж дороги час від часу траплялися патрулі, які перевіряли документи у перехожих і заглядали в будинки. Німці, вдягнуті в шинелі з чорними нашивками СС, проходили повз, міцно притискаючи до грудей гвинтівки, їхні погляди були суворими й відстороненими. Офіцери коротко віддавали накази, направляючи солдатів до нових точок на карті міста.

— Схоже, міст — лише початок, — сказав Павло, кинувши погляд на Олександра й ледь помітно посміхнувшись. — Тут усі живуть у страху, і це їм вигідно.

Олександр, який зберігав холодний вираз обличчя, тихо відповів:

— Для нас це шанс. Чим більше німці будуть зайняті, тим менше часу матимуть на нашу перевірку.

Автомобіль підскакував на вибоїнах і ямах, і чим ближче вони під’їжджали до станції, тим більше було патрулів і укріплень. Станція знаходилася на околиці міста й виглядала покинутою, а по обидва боки колій виднілися напівзруйновані будівлі й вагончики. Уздовж залізничних колій ходили солдати, дехто курив, інші розмовляли, озираючись навколо.

Коли вони прибули на станцію, Олександр і Павло залишили автомобіль, і їх одразу огорнула напружена, тяжка атмосфера занедбаної території. Високий дах вокзалу, вкритий брудом і тріщинами, виглядав так, ніби давно не бачив ремонту, а навколо тяглися зруйновані споруди з порожніми вікнами, схожими на чорні діри. Залізничні колії, вкриті іржею та сміттям, тяглися вдалечінь, відображаючи занепад і хаос, що охопили місто. Уздовж колій стояли німецькі солдати в своїх сіро-зелених мундирах із гвинтівками через плече, які щось обговорювали чи курили, уважно прислухаючись до шуму довкола.

Павло вийшов із машини з прямою спиною, його вираз обличчя був холоднокровним і владним. Він подивився на оточуючих їх солдатів і скомандував:

— Шикуйтеся! Мені потрібно провести перевірку особового складу й переконатися, що всі дозори виставлені. Охорона станції має бути на найвищому рівні.

Солдати миттєво витягнулися по стійці струнко, не ставлячи зайвих запитань, і стали вишиковуватися в лінію, готуючись до перевірки. Олександр із серйозним виглядом оглядав солдатів одного за одним, шукаючи серед них тих, хто міг виглядати підозріло чи недбало.

Солдати виглядали змученими, з суворими обличчями й тьмяним поглядом, але дисципліну не втрачали. Кожен тримав свою гвинтівку, перевіряючи, щоб ремінь був міцно затягнутий, а патронташ — на місці. Один із рядових, молодий, із ледь помітною щетиною й нервовими рухами, виділявся з-поміж інших, і Олександр затримав на ньому погляд, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти.

— Твоє ім'я, солдате? — холодно запитав Олександр, витримуючи погляд.
Солдат витягнувся й чітко відповів:

— Рядовий Ганс Кляйн, герр Гауптшарфюрер! Звідки ви родом? У вас дуже цікавий акцент.

Олександр трохи примружився, оцінюючи його нервові рухи, і кивнув, помітивши, що Кляйн тримає гвинтівку з явним напруженням. Павло також звернув на це увагу й, трохи повернувши голову до Олександра, тихо сказав:

— Потрібні надійні люди, вони не мають сумніватися в наказах. Тримайся впевнено.

Олександр кивнув і, повернувшись до своєї ролі, скомандував:

— Ганс Кляйн, ми на війні, зараз не час для розмов про особисте. Залишаєшся на патрулюванні західного флангу. Вистав дозор і доповідай кожні пів години. Зрозуміло?

Рядовий кивнув, стримуючи нервозність, і пішов виконувати наказ.

Вони продовжили огляд станції, перевіряючи інших солдатів і оглядаючи кожен куточок території. Навколо все більше наростала напруженість: німецькі патрулі посилили контроль, уважно стежачи за кожним рухом. Уздовж колій стояли маленькі вагончики, один із яких був пристосований під склад боєприпасів. Павло й Олександр підійшли до вагону, і Павло з серйозним виглядом наказав найближчому солдату:

— Подвоїти охорону на цьому складі. Це пріоритетна точка, і вона має бути під постійним наглядом.

Солдат, не ставлячи запитань, коротко відповів:

— Так, герр Штандартенфюрер! — і поспішив виконати наказ.

Вони продовжували огляд, поки, нарешті, не вийшли на околицю станції, звідки відкривався вид на ліс, що починався за залізничними коліями. Олександр зупинився, кинувши погляд на Павла.

— Станція під контролем, — тихо сказав він, щоб їх ніхто не почув. — Якщо Анастасія передасть повідомлення, ми маємо бути готові діяти.