Розділ 7 Вихід із темряви

Опритомнюючи, Олександр відчув, як хвиля болю з новою силою накрила його, і на мить навіть повітря здалося густим, мов вода, ледь придатною для дихання. Він лежав на холодній, нерівній підлозі камери, його обличчя й тіло були вкриті синцями, а слабкість, яка поглинула все його єство, ставала майже нестерпною. Він спробував глибоко вдихнути, але біль відгукнулася у всьому тілі. Всередині він почувався ніби розбитим на уламки, але його дух залишався непохитним.

Крізь тьмяне світло камери йому вдалося розгледіти знайому постать — Павло сидів поруч, спершись об стіну, його обличчя виражало смуток і безсилля. В очах товариша читався біль, і, подивившись на Олександра, він насилу вимовив:

— За мною скоро прийдуть…

Олександр завмер, відчуваючи, як у грудях знову пробуджується холодна, гнітюча тривога. Він не знав, скільки минуло часу з того моменту, як його самого притягнули сюди після допиту — години, можливо, дні. Час, здається, розчинився в цьому підвалі, де темрява і страждання були єдиною реальністю.

Тяжкий стукіт у двері, супроводжуваний грубим криком, урвав їхню розмову. Двері з тріском розчинилися, і до камери увійшли двоє поліцаїв — ті самі, що приносили сюди біль і страх. Їхні обличчя були спотворені холодною жорстокістю, а в очах читалася жага влади. Вони підійшли до Павла, ривком підняли його на ноги й, недбало схопивши за плече, потягли геть, не удостоївши його навіть поглядом. На прощання Павло обернувся, зустрівши погляд Олександра. У його очах застигла безмовна обіцянка: він тягнутиме час, як би важко це не було.

Як тільки двері зачинилися, Олександр залишився на самоті. Усередині нього, під шаром фізичного болю й виснаження, поступово пробивалася крихітна іскра надії, подарована обіцянкою Анастасії. Це було, як слабкий подих свіжого повітря в затхлій камері, як тихий шепіт віри в те, що він усе ще може боротися. Він зрозумів, що за кожну хвилину тут потрібно боротися, що не можна просто здатися, дозволити собі зламатися. Його дух був його зброєю, і він не збирався залишати цю зброю ворогу.

Долаючи біль, він спробував підвестися, повільно підтягуючись, поки не зміг сісти, притулившись до холодної, шорсткої стіни камери. Його погляд затуманився від спогадів. Він бачив перед собою сцени минулого, образи, які, здавалося, були частиною іншого життя, занадто далекого від цієї темної реальності. Йому раптом згадалися моменти служби, коли він стояв перед такими ж, як зараз, ворогами, але цього разу, замість того щоб стояти в ролі слідчого, він сам став об’єктом їхньої жорстокості.

Поступово його думки перенеслися в дитинство, у перші спогади про уроки історії. Він із самого початку любив історію — особливо про рідний край, де кожне село, кожен пагорб зберігали в собі пам’ять про минулі битви. Він пам’ятав книги, які читав із захопленням, вчитуючись у розповіді про стійкість і боротьбу тих, хто жив до нього. Цими ж історіями він наповнював себе і своїх товаришів, щоб пам’ятати, за що вони борються. Зараз ці спогади ставали для нього якорем, утримуючи його в теперішньому, не дозволяючи зламатися. Він згадав, як його викладач колись сказав: “Історія — це не просто минуле. Це уроки, які ми повинні пройти, щоб стати сильнішими”.

— Значить, так… — прошепотів він собі під ніс, відчуваючи, як спалахує внутрішній вогонь. — Якщо я виберуся звідси, то використаю все, що знаю.

Його погляд упав на руки, обмотані грубою мотузкою, та на синці, що вкривали їх. Ці рани були лише тимчасовим випробуванням, його справжня сила залишалася всередині. Він почав згадувати все, що знав про стратегії та тактики, які використовували партизани, і в голові почала формуватися нова ідея. Він згадав розповіді про те, як партизани під час війни влаштовували диверсії, використовуючи знання місцевості для створення пасток для ворогів. Кожна деталь — ліс, річки, стежки — була їхньою зброєю. «Якщо у мене буде шанс, — подумав він, — я зроблю все, щоб боротися, як вони».

Його думки перервали кроки за дверима — знову чулися крики і тупіт чобіт. Він знав, що тортури та допити ще не закінчені, але думка про те, що обіцянка Анастасії може спрацювати, вселяла в нього віру.

У спробі знайти в собі сили та пригадати щось корисне, думки Олександра понеслися в дитинство, в один із яскравих і теплих днів його життя. Він наче знову повернувся туди, у своє старе, рідне місце, де йому здавалося, що жоден жах світу не може до нього дістатися.

Він прокинувся у своїй маленькій, затишній кімнаті. М’яке сонячне світло пробивалося крізь фіранки, наповнюючи кімнату золотистими променями. За вікном стояла тепла осіння погода: дерева, облиті яскравими фарбами, кидали на вулицю строкату ковдру з жовтого та червоного листя. Він ліниво потягнувся, чуючи, як десь на кухні мати готує сніданок. Ліжко було теплим і пахло свіжою білизною, у кімнаті ще витав ледь відчутний аромат її рук, завжди чистих і теплих.

Олександр сів на ліжку, потер очі й подивився на старенький будильник на тумбочці. Йому потрібно було збиратися до школи. Він встав, натягнув свою поношену шкільну форму, заштопану в кількох місцях, і тихо, щоб не розбудити батька, пройшов на кухню, де на нього чекала мати. Вона стояла біля плити, висока, з темним волоссям, зібраним у пучок. Її очі, зазвичай суворі, сьогодні були м’якими, спрямованими в роздуми кудись удалечінь.

— Доброго ранку, — пробурмотів він, сідаючи за стіл.

— Доброго ранку, Сашуню, — усміхнулася мати, повернувшись до нього й поставивши на стіл тарілку з гарячим супом. — Давай, їж. Я приготувала твій улюблений суп — із теплим, домашнім хлібом.