Розділ 6 По праву сильного

Увесь залишок дня і ніч Олександр і Павло гаряче обговорювали план, іноді перебиваючи один одного в бажанні додати деталі або запропонувати покращення. До них поступово приєдналися й інші члени загону. Кожен висловлював свою думку, і після довгих обговорень і суперечок вони дійшли рішення: саботувати зв'язок, пошкодивши телеграфні стовпи. Вони розуміли, що таке порушення паралізує зв’язок ворога і тимчасово затримає їхню координацію.

Рішення було ухвалено: для виконання завдання Олександр і Павло вирушать удвох, не привертаючи зайвої уваги. Решта залишилися в таборі — завершувати підготовку, перевіряти спорядження та озброєння, а також готувати запасний маршрут на випадок відступу. Іван, мовчки кивнувши, зайнявся зв’язком, налаштовуючи обладнання для передачі сигналу від опорних точок, які вони заздалегідь розмістили на лісових підступах до міста. Усі розуміли, що майбутня операція ризикована, але кожен був готовий до жертв заради перемоги.

На світанку Олександр сховав ніж у чоботі й ретельно перевірив, щоб пістолет був надійно прихований під плащем. Він застебнув плащ вище, щоб зброя не видала себе. Павлові він наказав не брати нічого — ні пістолета, ні ножа, щоб не викликати підозри. Вони перекинулися короткими поглядами — обидва були зібрані й зосереджені.

Ліс рідшав, коли вони наблизилися до краю міста. Холодне ранкове повітря, наповнене серпанком, здавалося наелектризованим від напруги. Олександр і Павло просувалися до одного з телеграфних стовпів, коли їх різко зупинив німецький патруль. Троє чоловіків у чорній, як смола, формі СС із непорушними обличчями з’явилися перед ними, заступивши шлях. На їхніх кашкетах яскраво виділялися сріблясті черепи, а срібні орли блищали на сонці, надаючи їхньому вигляду зловісності й майже нелюдськості. Ремені спорядження висіли так щільно, ніби зрослися з їхніми похмурими фігурами, а шкіряні чоботи видавали скрип із кожним кроком. На кожному з них було видно знаки відмінності, нагороди та шеврони, які мали вселяти страх і повагу.

Солдати СС уважно подивилися на Олександра й Павла, як хижаки, що виявили здобич. Погляди були холодними, крижаними, і в кожному русі цих людей відчувалася смертельна рішучість.

— Хто такі? Чого тут? — промовив один із них, ледь помітно звузивши очі.

Олександр відчув, як напружилися його м’язи, але зберіг рівний вираз обличчя.

— Ми просто робітники, йдемо до телеграфу, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав упевнено, але без зайвої твердості.

Солдати не відповіли. Їхня мовчанка, наче навмисне, затягувала момент, ніби вони намагалися вловити тінь страху в очах співрозмовників. Невдовзі один із них кивнув іншому, і троє солдатів підійшли ближче, не зводячи погляду з Олександра й Павла.

— Ми не доставимо вам проблем, — додав Олександр, але в цей момент солдати почали їх обшукувати.

Павла обшукали першим. Порожні руки та відсутність зброї викликали у патруля ледь помітне задоволення, і вони звернулися до Олександра. Під його плащем вони намацали руків’я пістолета, і вирази їхніх облич спотворили зловісні посмішки. Німець, який знайшов зброю, витяг її, високо піднявши над головою, щоб роздивитися на світлі. Його погляд, прискіпливий і недовірливий, уважно вивчав пістолет, а потім зупинився на зірці на руків’ї.

— Що це? Більшовицька зірка? — його обличчя скривилося від презирства та злості. — Ми знищимо більшовизм!

Офіцер зі злістю вдарив Олександра руків’ям по голові. Гострий, пульсуючий біль пронизав його, і все навколо затуманилося. В очах попливло, а звуки навколо, здавалося, зникли десь далеко. Він відчув, як ноги підкосилися, і світ почав повільно йти в темряву.

Перед втратою свідомості він ледь уловив крики Павла. Десь поруч лунали віддалені звуки німецької мови та удари чобіт, що били по каменях вулиці. Все навколо здавалося нереальним, ніби це відбувалося у кошмарному сні, з якого неможливо прокинутися. В останній момент перед тим, як повна темрява накрила його, Олександр відчув жахливе передчуття — він знав, що це був лише перший удар.

Олександр прийшов до тями, повільно оговтуючись на холодній бетонній підлозі десь у підвалі. Ледь розплющивши очі, він відчув, як усе навколо пливе, ніби в тяжкому, гнітючому сні. Тьмяне світло ледве освітлювало невелике приміщення, а від сильної болі в голові його свідомість знову на мить затуманилася. Він спробував підняти голову, але тіло здавалося занадто важким, і це зусилля відгукнулося тупим болем у кожному суглобі.

Невідомо, скільки часу минуло з того моменту, як його оглушили на вулиці, і лише через мить, коли зір почав трохи прояснюватися, він помітив знайому постать — Павло сидів поруч, спершись на стіну. Його обличчя було напруженим, у куточку рота виднілася кров, але сам він, здається, обійшовся легкими ударами.

— Живий? — тихо запитав Павло, помітивши, що Олександр отямився.

Олександр ледь помітно кивнув. Його тіло було вкрите подряпинами, боліло все — від голови до ніг. Павло коротко і сухо пояснив, що його лише трохи били кийками, але Олександра жорстоко добивали ще на вулиці і продовжили тут. Німці не стримували люті — удари важких чобіт все ще віддавалися різким болем у боках і грудях.

— Це місцевий поліцейський відділок, — продовжив Павло, важко зітхнувши. — Я чув їхні розмови. Вони кажуть, що скоро почнуть допит. На щастя, знання німецької допомогло зрозуміти, що вони обговорюють.

Олександр зібрався з силами, випрямив спину, хоча кожен рух відгукувався нестерпним болем. Його пальці торкнулися холодного каменю підлоги, і від цього дотику тілом пробіг мороз. Камера була тісною та вологою, з вентиляції долинав приглушений шум, а неподалік чулися важкі кроки охоронців. Через ґрати камери Олександр побачив два силуети в коридорі: масивні постаті чоловіків у формі вермахту, з гвинтівками напереваги та кам’яними виразами на обличчях.