Розділ 5 В очікуванні бурі

Біля будинку старенької, оточеного густим лісом, Олександр зустрів своїх бійців. Будинок виглядав майже непомітно, наче схованка в глушині — його дерев'яні стіни були вкриті мохом, а дах місцями просів, ніби сама природа намагалася приховати цей маленький острівець минулого від сторонніх очей. Осінь тут відчувалася особливо яскраво: листя вже змінювало колір, а легкий вітерець розносив по лісу теплий пряний запах сухої трави й опалого листя. Повітря було насичене м'яким світлом, що пробивалося крізь крони, і тиша лісу ніби оберігала їх від загроз зовнішнього світу.

Олександр побачив своїх бійців: вони стояли в очікуванні, витягнувши шиї й озираючись. Щойно їхній командир вийшов із-за дерев, на обличчях усіх з’явився вираз полегшення. Іван, який стояв трохи попереду інших, зітхнув і відразу зробив крок йому назустріч із помітною усмішкою на змореному обличчі.

— Полковнику! — його голос прозвучав радісно, хоча в ньому відчувалася й тінь тривоги. — Ми вже думали, що вас більше не побачимо.

— Усе гаразд, — спокійно відгукнувся Бойко, поплескавши рукою по руків’ю свого пістолета, ніби для впевненості. — Є новини.

Він підійшов ближче й жестом запросив усіх зібратися. Бійці розмістилися півколом на землі, на підстилці з опалого листя й м’якої трави, прийнявши звичне положення: хтось, схрестивши ноги, хтось на навпочіпки. Олександр витягнув із кишені карту й свої нотатки, розклав їх на колінах і почав ділитися інформацією, вдивляючись у напружені обличчя своїх людей.

— Ситуація непроста, — він подивився на кожного по черзі, щоб підкреслити серйозність. — На залізничній станції повно німецьких солдатів. Вони готуються до відправки, але поки що таборуються тут. Усі адміністративні будівлі — під контролем окупантів, а телеграф під суворою охороною.

Слова командира лягли важким тягарем на присутніх. Павло, насупившись, підняв погляд на Олександра.

— А що з телеграфом? — запитав він, хмурячи брови. — Без нього в нас зв’язані руки, планувати дії без зв’язку — це самогубство.

Олександр кивнув, вдивляючись у очі бійця.

— Це й справді проблема, — сказав він, перекладаючи карту, щоб показати розташування телеграфу. — Патрулі змінюються кожні дві години, але вікна в них зачинені наглухо. Це може дати нам шанс.

Бійці ще тісніше зімкнулися навколо нього, але їхню зосередженість раптово порушив шурхіт позаду. Усі обернулися й побачили, як Володимир, сміючись, демонструє шрами на руках.

— Тільки подивіться, скільки я їх назбирав! — його голос був веселим, а в очах іскрилася пустотлива усмішка. — Кожен — як медаль за виживання.

— Не час для жартів, — м’яко, але твердо перебив його Павло, хоча в його очах промайнуло щось схоже на розуміння. — Краще подумай, як нам пройти через патрулі.

Стримано кивнувши, Олександр знову привернув увагу до себе. У його погляді було щось тверде, залізне, що завжди заспокоювало бійців і змушувало бути насторожі.

— Наше перше завдання — облаштуватися тут. Створимо базу, звідки зможемо діяти. Тут достатньо місця для табору, а укриття й дерева дадуть захист.

Він обвів поглядом ліс, оцінюючи його захисний потенціал, і, повернувшись до бійців, із полегшенням помітив, що вони одразу сприйняли його слова як керівництво до дії.

— Нам потрібні землянки для укриття, — уточнив Іван. — Можна зробити їх майже невидимими, замаскувати гілками й листям.

— А я займуся будівництвом першої з них, — відгукнувся Володимир із усмішкою. — Обіцяю, це буде справжня фортеця!

— Чудово, а я організую кухню, — додав Олег, схрестивши руки на грудях. — Не обіцяю ресторанних страв, але голодними не залишимось.

Поки кожен із бійців розподіляв завдання, Олександр уважно спостерігав за їхньою взаємодією. Здавалося, що навіть у такій серйозній ситуації вони не втрачали бажання підтримувати один одного, жартувати й ділитися думками — і це було щось більше, ніж просто робота. Це була сила єдності, яка й створювала їхню команду.

Через кілька годин у лісі, серед опалого листя й сплетених із гілок укриттів, уже можна було розрізнити обриси їхнього табору. Землянки стали затишними й надійними сховищами, де кожен знайшов собі місце. Дах виклали ялиновими гілками, а стіни зміцнили стовбурами впалих дерев і кущами.

Коли табір був готовий, Олег розклав трохи їжі біля маленького багаття, яке майже не виділяло диму. Він запросив інших, нарізав хліб і ковбасу, налив усім по кружці міцного чаю. Бійці зібралися навколо багаття, кожен присів на повалені стовбури чи землю, розслабившись після важкого дня роботи.

— Ну, за нас, — підняв тост Володимир, його обличчя світилося усмішкою, попри напруження навколо.

— За нашу команду, — м’якше додав Павло, піднімаючи кружку. — У нас попереду чимало труднощів, але, тримаючись разом, ми впораємося.

Олександр із теплим почуттям спостерігав за ними, відчуваючи, що ця команда — його родина. Навіть тут, посеред лісу, далеко від звичного світу, вони зберігали мужність, сили й, найголовніше, віру одне в одного. У його серці жила надія, що з такою командою вони зможуть подолати будь-які труднощі, які зустрінуться на їхньому шляху.

Наступного ранку, коли перші промені сонця обережно пробилися крізь густу крону дерев, загін прокинувся, відчуваючи прохолодний подих нового дня. Небо було ясним і безхмарним, із легким блакитним відтінком. Повітря було свіжим, наповненим пряними осінніми ароматами в’ялого листя й вологої землі. Навколо панувала дивовижна тиша, порушувана лише тріском гілок під ногами й тихим співом птахів, як нагадування про спокій, якого вони давно не знали.