Розділ 4 У Темряві Минулого

Олександр Бойко лежав нерухомо, відчуваючи холод і вологу землі під собою. У перший момент, коли він прийшов до тями, тиша здавалася оглушливою, але невдовзі її порушив слабкий спів птахів, що повільно пробуджував його розум. Лежачи обличчям униз, він відчував пріле листя і м'який мох, що вбирав кожну краплю вологи, яка сочилася з землі. Ліс, де він опинився, був тихим, ніби дрімав, занурений у сон.

Зібравши залишки сил, Олександр підвівся на ноги. Світ навколо нього плавно хитався, ніби затягнутий у мутну пелену. Голова паморочилася, але поступово зір почав повертатися. Крізь густі дерева, крізь туман, пробивалися промені ранкового сонця, освітлюючи ліс. Листя шелестіло від легкого подиху вітру. Повітря було свіже й чисте, пахло вологою землею та сосновими голками. Але з кожним ковтком цього чистого повітря приходило усвідомлення жаху — вони більше не перебувають на пустельній дорозі серед військових машин. Вони опинилися в якійсь лісовій глушині, далеко від цивілізації.

Озирнувшись, Олександр із завмиранням серця зрозумів, що вантажівки та дороги немає. Замість цього на галявині серед лісу лежали ящики з боєприпасами та зброєю, яку вони перевозили. І ще… тіла його товаришів, розкидані навколо, без ознак життя. Єдиний звук, який прорізав тишу — його важке дихання.

Він швидко підійшов до найближчого тіла — це був Олег Іванович Морозов, польовий медик, обличчя якого було блідим, але він усе ще дихав. Узявши свою каску, Олександр кинувся до невеликої калюжі неподалік. Наповнивши її водою, він повернувся до Морозова й почав поливати йому обличчя, відчайдушно намагаючись привести його до тями.

— Давай, Олеже, отямся… — шепотів він, постійно озираючись на інших, перевіряючи, чи є серед них ознаки життя.

Повільно, через кілька хвилин, Морозов почав приходити до тями. Його обличчя скривилося, ніби повернення до реальності завдавало болю. Його очі повільно відкрилися, і він із зусиллям підніс руку до чола, ніби хотів стерти вологу.

— Де ми?.. — пробурмотів Морозов хрипким голосом, не розуміючи, що сталося.

Але часу на пояснення не було. Почувши шурхіт і голоси, Олександр побачив, як інші бійці почали рухатися, повільно приходячи до тями. Усі, крім Назара Олеговича — його ніде не було.

Олександр швидко скомандував, голосом впевненим, але з нотками тривоги:

— ВСІМ ЗІБРАТИСЯ БІЛЯ ДУБА!

Бійці, досі приголомшені, підкорилися, прямуючи до великого дуба, що височів посеред галявини, мов старий вартовий цього лісу. Вони переглядалися між собою, їхні обличчя були похмурими й занепокоєними. Кожен рух давався важко, але дисципліна брала гору. Вони звично перевіряли своє спорядження — бронежилети, каски, зброю — усе залишалося при них, але здавалося, що вони втратили більше, ніж просто час.

Вони згуртувалися навколо ящиків із боєприпасами та зброєю, які якимось дивом не були втрачені. У наявності були автомати, гранатомети, кілька коробок із патронами та вибухівка. Уся ця смертельна ноша тепер здавалася ще важчою — ніхто не знав, що робити з цим вантажем, який міг стати їхнім єдиним шансом на виживання.

Олександр оглянув своїх людей. Усі були цілі, хоч і втомлені. Лише кілька подряпин і синців свідчили про нещодавнє зіткнення. Але в очах кожного читалися мовчазна тривога й нерозуміння: де вони знаходяться? Як вони тут опинилися?

— Хтось розуміє, де ми? Як ми сюди потрапили? — запитав Олександр, його голос був твердим, але в глибині звучала ледь помітна невпевненість.

— Ніяк ні, товаришу полковнику! — одноголосно відповіли бійці, їхні голоси були злагодженими, але в них відчувалася прихована напруга.

— Тоді вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження. Машини у нас немає, зв’язку теж. Але доставити вантаж необхідно. Збирайте все докупи, будемо думати, як вибратися з лісу, — скомандував Олександр.

Загін швидко та злагоджено почав збирати ящики, встановлюючи їх у центрі галявини біля дуба. Кожен рух бійців був розміреним і точним, як і належало досвідченим військовим. Ніхто не ставив зайвих запитань. Олександру було потрібно трохи часу, щоб обдумати подальші дії.

Він опустився на коліно біля свого рюкзака й почав перевіряти вміст. Карта, датована 2012 роком, виявилася єдиним джерелом інформації про місцевість. Це була карта всієї Сумської області, але деталей було недостатньо. Серед інших речей він знайшов аварійний пакет. У ньому були: сокира, компас, GPS-планшет, сірники, сухий спирт і аптечка АІ-2.

Олександр схопив компас і планшет, сподіваючись на GPS. Відкривши карту на екрані планшета, він спробував знайти сигнал, але навколо не було нічого — ані зв’язку, ані натяку на цивілізацію. Він оглядав ліс навколо, але всі орієнтири здавалися розмитими, лише дерева та нічого більше.

— Розкрити аварійні пакети й спробувати встановити місцезнаходження через GPS! — скомандував він бійцям.

Проте незабаром надійшли звіти — зв’язку не було. Ліс оточував їх, мов невидима в’язниця, без виходу. Дерева стояли мовчазними вартовими, закриваючи горизонт. Навіть сонце, яке пробивалося крізь листя, здавалося відірваним від їхньої реальності.

Несподівано, серед дерев почувся тихий шелест, і на галявину вийшла старенька з кошиком, наповненим грибами. Вона виглядала зовсім недоречно в цьому оточенні — її сиве волосся було акуратно заплетене в пучок, на плечах тепла шаль, а в руках — плетений кошик.