Розділ 3 Непередбачувані Наслідки

20 жовтня, о 12:30, Олександр Бойко знаходився на обідній перерві. Невелике кафе на розі вулиці, де він часто перекушував, наповнювали звичні звуки — тихі розмови за сусідніми столиками, дзвін посуду і аромат свіжозвареної кави. Олександр насолоджувався рідкісними хвилинами спокою, сидячи біля вікна і вдивляючись у вулицю. Але раптово земля під ним затряслася так сильно, що його стілець різко похитнувся, а сам він упав на підлогу.

У кафе почулися перелякані крики, брязкіт розбитого скла, а в повітрі миттєво повисла тривога.

Вставши і обтрусившись від пилу, Олександр швидко підійшов до вікна. Його очі розширилися від жаху — через дорогу, де розташовувався поліцейський відділок, тепер була величезна палаюча вирва. Будівля, яка раніше стояла гордо і непохитно, перетворилася на руїни, з яких здіймалися клуби чорного диму. Уламки скла і цегли були розкидані навколо, а повітря наповнився запахом гару і криками людей. На асфальті подекуди лежали поранені й нерухомі тіла.

Бойко вибіг із кафе, на ходу дістаючи телефон. Навколо панував хаос: люди металися в різні боки, хтось плакав, хтось кричав, кличучи на допомогу, а хтось, шокований, стояв на місці, не знаючи, що робити. Раптом пролунали нові вибухи. Один, другий, третій… Кожен удар супроводжувався вібрацією під ногами і глухим гулом, який на мить оглушував. Четвертий вибух прозвучав як кульмінація, і на якусь мить вулиця застигла в тиші, перш ніж знову поглинутися в хаос.

Олександр швидко відкрив новинний канал на своєму телефоні, сподіваючись знайти хоч якусь інформацію про те, що відбувається. Стрічка миттєво наповнилася екстреними новинами, і незабаром його погляд зупинився на відео, надісланому терористичною організацією під назвою «ЛУЧ».

На екрані з’явився чоловік у масці, який стояв перед чорним прапором із невідомими символами. Його голос був холодним і позбавленим емоцій, коли він оголосив про початок «боротьби з корупцією» у правоохоронних органах та державі. Далі він промовив фразу, яка змусила серце Олександра стискатися від тривоги:

— Наступна ціль — офіс СБУ.

Освідомлення того, що атака продовжується, миттєво привело Бойка у стан бойової готовності. Він прибрав телефон у кишеню та взяв рацію.

— Усім бійцям, готуватись! Негайно стати на охорону офісу СБУ! — віддав наказ Олександр, його голос був наповнений рішучістю та холодним розрахунком.

Бойко побіг до поліцейського відділку, де вже почалося хаотичне розгрібання завалів. Він допомагав, витягуючи людей з-під уламків, розуміючи, що кожна хвилина на рахунку. Його погляд був зосередженим, але час від часу в очах з’являлася біль — кожен врятований з-під завалів нагадував йому про зростаючу кількість жертв. Крики поранених, гуркіт руйнівних конструкцій, пил, що покривав обличчя, — усе це створювало моторошну атмосферу. Здавалося, сам повітря був просякнутий страхом і безвихіддю.

Коли Бойко підняв черговий шматок уламків, його погляд зустрів знайому постать — Назар Олегович, один із його давніх колег, теж був серед тих, хто відчайдушно намагався врятувати життя. Їхні погляди перетнулися, і в цей момент між ними промайнуло німе розуміння: це була не просто випадкова атака, а ретельно спланований напад, організований не одинаком, а цілою групою.

Під завалами поліцейського відділку, як згодом стало зрозуміло, загинуло близько 300 осіб. Ці цифри, як важкий тягар, тиснули на Олександра. Він розумів, що це тільки початок — бойові дії розгортаються, і якщо не вжити рішучих заходів, жертв стане ще більше.

— Це не саморобна вибухівка, — пробурмотів він собі під ніс, — тут замішана ціла організація.

У цей момент його роздуми перервав різкий і гучний голос генерала в рації:

— Бойко! Ти мене чуєш!? — Крик пролунав у динаміку так голосно, що Олександр здригнувся.

Він схопив рацію та підніс її до вуха, усвідомлюючи, що ситуація стає дедалі критичнішою.

— Так точно, товаришу генерал! — без вагань відповів Бойко, його тон був холодним, але підпорядкованим, з ноткою внутрішнього напруження.

Генерал відрізав коротко:

— Чекаю тебе в кабінеті. Негайно!

Бойко кинув погляд на людей, які ще боролися із завалами. Його очі на мить затрималися на Назарі, і він кивнув йому, як символ підтримки, перш ніж швидко направитися до службової машини.

Полковник вскочив на ноги, кинувся до виходу, майже забувши про все навколо. Його тіло працювало, як автомат, відточений роками служби і тренувань. Ноги самі несли його коридорами, повз похмурі обличчя колег, а у вухах лунало лише гупання чобіт об кахельну підлогу. Спалахуючи неонові лампи, що мелькали над головою, здавалися йому ударами метронома — кожен крок наближав його до кабінету генерала. Час, як завжди в такі моменти, наче сповільнювався.

Досягнувши дверей кабінету генерала Алексєєва, Олександр швидко глянув на свої наручні годинники — нагородні, які він отримав за успішно проведену операцію минулого року. Стрілки завмерли на позначці 12:45, і це число врізалося йому в пам’ять, як важлива віха. Він глибоко вдихнув і різко постукав у двері.

— Заходь, — буркнув генерал зсередини.

Бойко увійшов, його плечі ледь помітно тремтіли від напруження. Алексєєв сидів за масивним дерев’яним столом, його вигляд відображав усю серйозність ситуації. Генерал був людиною, яка рідко показувала слабкість, але цього разу його обличчя було напруженим, а в очах проглядалася тяжкість проблеми, яка здавалася надто серйозною навіть для нього.