Розділ 2 «Лебедина Пісня»

Ранок 13 жовтня 2022 року для Олександра Бойка почався, як і більшість його днів, зі звичного звуку будильника, що неголосно, але настирливо лунав на тумбочці біля ліжка. Розплющивши очі, він потягнувся, потім сів на краю ліжка й кілька хвилин посидів у тиші, дозволяючи собі прокинутися. Квартира була тихою, її порожнеча нагадувала йому про довгі роки, проведені в самотності.

Бойко глянув на своє відображення у дзеркалі над комодом. Шрами на його тілі були ніби мітки минулих битв, кожна лінія розповідала свою історію. Найсвіжіший, на лівій руці, тягнувся вздовж передпліччя — «подарунок», отриманий під час операції «Капкан». Олександр доторкнувся до шраму, відчувши легкий біль, що став для нього чимось на кшталт щоденного нагадування про небезпеки його роботи.

Його обличчя виглядало втомленим, але водночас загартованим і стійким. У рисах проглядалося щось суворе: високі вилиці, різкі контури щелепи, трохи вперто стиснуті губи. Глибоко посаджені очі під густими бровами відображали весь його життєвий досвід. Це були очі людини, яка багато разів стикалася з небезпекою, смертю та жорстокістю, але продовжувала триматися, незважаючи на всі втрати.

Олександр підняв свої важкі, мов кремінь, руки. Вони були мозолясті, сильні — руки людини, яка звикла діяти. Його тіло було таким самим — міцним, витривалим, як добре налаштований механізм. У кожному русі читалася дисципліна, набута за роки служби спочатку у Збройних Силах України (ЗСУ), а потім — у Службі безпеки України (СБУ).

Квартира, у якій він жив, була простою і функціональною, не обтяженою зайвими деталями. Її він отримав після року служби в СБУ. Це була стандартна двокімнатна квартира, в якій ніщо не нагадувало про особисте життя. Одна кімната — спальня, інша — кабінет із невеликим робочим столом, полицею з книгами та простим стільцем. Вікна виходили на сірий двір. На кухні стояв старий холодильник і скромний набір посуду. Усе свідчило про те, що для Олександра квартира була не домом, а лише тимчасовим прихистком, місцем для короткого відпочинку між завданнями.

Кинувши побіжний погляд у дзеркало, він вирушив на пробіжку. Це була його незмінна ранкова рутина — о 6:00 він виходив із дому, пробігав кілька кілометрів тихими вулицями Сум, зазвичай повертаючись близько 7:00, відчуваючи бадьорість і ясність у голові. Місто, хоча й здавалося йому маленьким і провінційним, було для нього важливим — тут він жив і працював. І, попри спокій, він знав: усе могло змінитися в будь-яку мить.

Повернувшись додому після пробіжки, Олександр швидко привів себе до ладу. У душовій кабінці крапала вода — він любив гарячий душ, який змивав втому й напруження. Після цього він одягнув свіжий чорний костюм, як робив це майже щодня, і сів снідати. Його сніданки були простими й скромними: чашка кави та кілька тостів. Для Бойка їжа була не задоволенням, а лише паливом для тіла.

До 9:00 він уже був у своєму офісі СБУ. Офіс Бойка був таким же мінімалістичним, як і його квартира. Маленький простір, у якому все мало своє місце: стіл із лампою, телефоном, ноутбуком і кількома книгами. Одна з книг — історичний трактат про військові конфлікти й стратегії. Бойко захоплювався історією та правом, особливо юридичними аспектами війни й конфліктів. Він часто читав ці книги під час перерв між завданнями.

На полиці біля стіни стояло кілька томів — з права, військової тактики, історичні мемуари, які він вивчав у вільний час. Інтерес до цих тем виник ще під час служби у Збройних Силах України, де він дослужився до звання лейтенанта, а пізніше продовжив свою кар’єру в СБУ, ставши полковником після успішної операції «Кіготь» у 2020 році. Операція була масштабною й результативною: було затримано понад 300 осіб, які займалися нелегальним виробництвом зброї, що використовувалася у численних злочинах із 2010 року.

О 10:34, закінчивши звіт за останній тиждень, який забрав кілька годин, Бойко почув дзвінок телефону. Старий сірий апарат, ніби переживший десятки таких дзвінків і сотні наказів, стояв на столі, поруч із кількома документами. Світло настільної лампи відбивалося від екрану ноутбука.

Олександр узяв слухавку, очікуючи нового завдання.

— Полковнику, вас терміново викликає генерал Алексеєв, — повідомив секретар Антон.

— Зараз буду, — коротко відповів Бойко.

Повільно поклавши слухавку, він кинув погляд на теку з написом «Лебедина пісня». На мить замислився, потім підвівся й випрямив плечі. Завдання було терміновим, а часу залишалося мало.

Вийшовши з кабінету, Олександр попрямував довгим коридором СБУ. Стіни з сіро-бетонною обробкою віддавали прохолодою навіть у цей спекотний літній день. Його впевнені кроки лунали по старому паркету, який від часу потріскався й рипів під вагою чобіт.

Коридори були порожні, лише звук його кроків віддавався луною. Швидко звернувши на сходи, що вели до кабінету генерала Алексєєва на третьому поверсі, Бойко помітив, як стрімко тікає час. Він глянув на годинник — старий нагородний аксесуар, подарований йому самим Алексеєвим у 2021 році після успішного завершення операції, відраховував секунди: 11:45. У голові вже почав складатися план.

Досягнувши потрібного кабінету, Олександр постукав у дубові двері з табличкою «Генерал Алексєєв».

— Здоров’я бажаю, товаришу генерале, викликали? — вимовив Бойко, заходячи до кабінету й автоматично поправляючи свої погони.

Генерал, чоловік із суворими рисами обличчя та коротко стриженим сивим волоссям, сидів за масивним столом із темного дуба. Він підняв очі на Олександра й кивнув, жестом запросивши сісти.