Розділ 1 "Життя і Смерть"

Тяжкі дубові двері кабінету СБУ тихо рипнули, впускаючи тьмяний світ осіннього дня. Усередині панувала холодна суворість. На стінах висіли фотографії виконаних завдань, а на одній із полиць акуратно стояли нагороди — німе свідчення численних завершених операцій. Простір наповнював запах старої шкіри й паперу. У центрі кімнати стояв масивний дерев'яний стіл, завалений папками й секретними документами, а на ньому — телефон із кодовим замком і комп'ютер, чиї екрани байдуже мерехтіли. Усе тут було підпорядковане чіткому порядку, ніби кожен предмет знав своє місце, а атмосферу підкреслювала тонка смуга світла від настільної лампи, яка освітлювала лише кілька сторінок недавнього звіту. Тут не було нічого зайвого — тільки робота й рішення, які часом коштували життів.

Олександр Сергійович Бойко сидів за столом, завжди прямий, як стріла. Його погляд ковзав рядками звіту, в якому описувалася операція із вилучення великої партії наркотиків із підпільного виробництва. Кожне слово було ретельно зважене — він знав, що такі документи можуть стати основою для майбутніх дій, а кожна помилка тут може коштувати надто дорого.

Раптом тишу кабінету порушив звук відчинених дверей, і Олександр мельком глянув у їхній бік. На порозі стояв Іван Васильович Смирнов — сержант його загону, зв’язківець і технік. Молодий, але вже досвідчений, Іван відзначався доглянутим і зібраним виглядом. Його коротко підстрижене темне волосся, ніби за статутом, не вибивалося із загальної картини його стриманого образу. Обличчя, попри молодість, виказувало сліди пережитого — трохи примружені очі, проникливий погляд людини, яка звикла аналізувати кожен крок. Доглянута борода підкреслювала його впевненість, а його акуратна форма сиділа ідеально, ніби видана лише вчора. Руки Івана, з довгими й сильними пальцями, явно були знайомі з технікою — кожен його рух був упевнений і точний, як у професіонала, який знає свою справу до найменших деталей. Але за зовнішньою строгою й акуратністю приховувалася внутрішня зібраність і настороженість бійця, готового будь-якої миті виконати наказ.

— Товаришу полковнику, дозволите доповісти? — пролунав голос Івана, який прорізав тишу кабінету.

Олександр підвів погляд, зустрівши очі сержанта, який стояв на порозі, тримаючи руки за спиною, але з виразом, що миттєво виказував його занепокоєння.

— Дозволяю, Ваню. Можна і без офіційності, — відповів Олександр із м’якістю, відчуваючи, що розмова буде нелегкою. — Це через Вову?

Іван важко зітхнув, перш ніж кивнути. На мить у його очах промайнула біль, яку він намагався приховати за військовою витримкою.

— Так точно, товаришу полковнику. Йому стало гірше, — голос Івана був трохи хриплим, наповненим смутком, який він намагався стримати.

— Наскільки гірше? — Олександр відчув, як у нього всередині все стиснулося. Володимир, інженер-кулеметник, був не просто бійцем, а частиною сім’ї загону. Той самий чоловік, який завжди жартував у складні моменти, тепер знаходився на межі між життям і інвалідністю.

Іван знітився, опустивши очі. Його голос став ледве чутним, коли він промовив:

— Схоже, доведеться ампутувати… — ці слова зірвалися з його губ із таким болем, ніби йшлося не про руку Володимира, а про його власну.

Олександр завмер, усвідомлюючи весь жах ситуації. Кульове поранення в праву руку, яке спочатку здавалося несмертельним, тепер загрожувало тим, що Володимир може залишитися без кінцівки. У його думках швидко промайнули всі можливі наслідки, і від них не стало легше.

— Господи… — прошепотів Олександр, не в змозі приховати потрясіння. — Це жахливо. Невже нічого не можна зробити?

Його голос тремтів, ледь стримуючи страх за друга. Він знав, що ампутація означала не лише фізичний біль, а й внутрішню битву Вови, якої той не міг уникнути. Втратити руку для бійця — це було рівнозначно втраті самого себе.

— Лікарі зробили все можливе, але почалося зараження… — Іван із труднощами видавив із себе. Його обличчя залишалося напруженим, але в очах плескалося відчай. — Ми сподівалися, що все обійдеться, але...

— Сподіваємося... — тихо перебив його Олександр, намагаючись повернути собі хоча б краплю самовладання. Він знав, що повинен залишатися сильним заради інших, але серце стискалося від безпорадності. — Сподіваємося, що вдасться цього уникнути.

Вони обидва замовкли. Обидва розуміли, що надія — це все, що у них залишилося.

Із самого ранку Олександр Сергійович Бойко прокинувся з важким серцем. Він знав, що сьогодні йому належить поїздка до військового госпіталю на зустріч із лікарями, які оперували Володимира Ржевського. Його наймолодший із загону «МЕЧ» завжди був тим, хто йшов у бій без оглядки, але цього разу доля зіграла інакше. Кульове поранення в руку — серйозне випробування для кожного бійця, але особливо для Вови, чия молодість і запал не дозволяли йому стримувати свою відвагу.

Бойко сів у службовий автомобіль українського виробництва — стриманий, надійний «Богдан-2310», який вірно слугував йому вже кілька років. Машина здавалася відображенням його самого — міцна, проста на вигляд, але надійна за будь-яких обставин. Колеса ритмічно котилися порожньою дорогою до госпіталю, а думки Олександра весь час крутилися навколо стану Вови. «Якщо він втратить руку — як це переживе? Змириться чи це зламає його?» — думав Бойко, сильніше стискаючи кермо.

Коли він під’їхав до госпіталю, на стоянці було тихо, лише вітер шелестів у кронах дерев. Сонце тільки починало підніматися, і його промені пробивалися крізь вікна лікарняного корпусу, створюючи яскраві смуги на стінах. Олександр вийшов із машини й швидко попрямував до входу. Там його вже чекав хірург — високий, в окулярах, у білому халаті, який, здавалося, давно не знав відпочинку.