50

Допотопний УАЗик довіз запилюжених мандрівників до сільської ради села Пташиного.

— Далі пішки. Або возом, — сказав дядько у військовій формі, просоченій мастилами свого всюдиходу. — До Гадючого не поїду, хоч убийте. Бо застрягав там не раз. Дорога заросла. Там тепер могильник — жменька порепаних душ, що чекають смерті… Вимер Гадючий…

— Нам треба до обійстя Дзвінки…

— Тої, що втекла з весілля? — здогадався дядько.

— Так.

— Знайдете. Там її Іван каплицю поставив дерев’яну. Та таку, що вже туристи почали їздити. Милуються… А Іван не вилазить з тої каплиці… Кажуть, все обкошено, обгороджено. Навіть, стежка є…

— А що, Іван ще живе? —  запитав спантеличений Панас.

— Живе. Любов’ю. До Дзвінки. Мала моя привезла з інститутів одну модну книжку, то там пише, що любов — найстрашніша сила в світі… Може, й так… Бо Івана роки не беруть… Ага, іще на хуторі там якийсь чоловік поселився. У хаті пасічника, бо ще трималася. Добрий був чоловік Петро, відьмак бджолиний. Таку горілочку на меду майстрував, що ноги не носили. А в голові світло. І вранці нічого. Хоч плуг тягни замість коняки, хоч жінку люби… Той прибулець, видно, екземпляр шустрий — зійшовся скоро з Ковалевою Галею. Вдовою з трирічним хлопчам… І забрав на хутір. Живуть ніби не зле. Ковалева, де не ходить, зятя хвалить. Купив коняку і оре, що не заросло. Як бугай. Пощастило Галі, слава Богу, бо добра молодичка. Її перший, Василь, три місяці по весіллю втопився. Пив безпробудно. А де візьмеш тут нормального чоловіка?.. Благо, дитя змайстрував здорове…

Селом чалапав віз зі сіном. На самому його багатоповерховому чубку сидів візник.

— Помагай Бог! — зняв капелюха дядько.

— А ти поможи нам! — запросив водій.

— А що тре?..

— Підвезти туристів до Гадючого, Устиме…

— Сінокіс, Марку. Але…

— Звичайно, що не за дякую, — втрутився Степан.

— Тоді ті двоє — за мною! — Устим тикнув пальцем у Степана та Панаса. — Закинемо сіно на стрих, бо дощі передають. Аж тоді можна… А діти поп’ють квасного молока. Цій, — показав на Марту, — треба сметанки і прилягти. Ноги набрякли, бачу… В моєї колись, як носила, так було, знаю…

З сіном впоралися граючись. За годину вже товклися на возі зарослою дорогою, купу разів зупиняючись, щоб вирубати кущі.

Гадючий був як намальований. Бог, видно, в творчому пориві створив його собі на потіху. Забув лишень людей домалювати…

Помолились за Чарунку в Івановій каплиці. Уклонились стінам розваленої хати, що мусили пам’ятати емоції Чарунки — змалечку і до останньої ночі перед весіллям. До втечі…

Устим спішив. Мав роботу по господарству. Грошей брати не хотів — відкидав, як міг. Здався, коли Панас мовив:

— Не вам даємо. Потратьте на добро…

Візник задумався:

— Добре. На добро візьму. Маю одну думку…

— А до Івана як? — запитала Марта. Вона, певно, світилася більше за всіх. Її мрія бути вільною, як пташка, збулась…

— Скошеною стежкою. Не помилитеся. Веде прямо до Івана. Ген під ліс…

Йшли десь півгодини. Часто зупинялися, бо діти робили фотографії.

— Я тут була вже, — раптом прорекла Дзвінка. — Зі сонцем…. — На дитячі причуди ніхто начебто не звернув уваги.

Іван сидів на колоді перед хатою. Святковий увесь, у вишиванці. Наче ждав гостей. Курив люльку. Дим пурхав, як пташка, і зносився в небо.

Мандрівники стояли перед тином зачудовані. Виглядали, як дітваки перед Богом. Що мав вирішити — чемні вони були, чи ні…

— Пане Іване, ми до вас… — вимучив замість привітання Панас. З голови не виходило, як він дідові пояснюватиме, що не вберіг Чарунку.

— Добре, — зрадів Іван. — Я люблю людей. Дуже. Люди дають моїй хаті життя. І хуторові. Заходьте. Вода джерельна у відрі під хатою. Колод для всіх вистачить. Посидьте трохи з дороги. Потім зробимо гостину… — Дід глянув на пакети з харчами. — А цього не треба було. У нас все є. Своє. Натуральне.

— Ми знали Чарунку… Тобто вашу Дзвінку, — свердлив очима діда Панас.

— Знаю. Інакше чого б прийшли?.. Ви не перші.

— То добре, — полегшено видихнув Панас, наче звільнив з горба мішка гріхів. — Легше буде вам пояснити, що Чарунка…

І тут на порозі з’явилася… вона. Світла вся, як сонце. На голові вінок…

Час на мить зник. На більше собі не дозволив, бо боявся порушити ритм життя. Щоб бува земна куля не звихнулася.

Раптом мала Дзвінка вигукнула:

— Бабцю, а я вас знаю! Ви тримали на голові сонце, коли воно мені казало, що шанс — є! — і кинулася обнімати Чарунку.

Всі, чомусь, плакали. Замість сміятися. Дивні ці люди якісь…

Приїхав возом зі Пташиного священик.

— У нас нині вінчання, — похвалився дід. — Так що запрошуємо на весілля. Більше їй втекти не дам… — пригорнув, наче голубку, до себе Чарунку, а вона по-дівочому легенько постукала його кулачком по плечу.