48

«Хмара насадила сонцю чорного мішка на голову. Спекота, що тинялась містом, зіщулилась і шукала сховку. Стара тополя за вікном стогнала, як підрізана...».

Панас усміхнувся. Він згадав, що з цієї моторошної картини все почалося… А тепер те ж саме здавалося казкою.

Чоловік вицідив з голови спогади — щоб не заважали. Кухня перетворилася у затишок, якого треба було берегти. Чоловік завбачливо зачинив вікно і повільно народжувався. Як буря…

Ураз відчув неймовірний порив стихії і різко потягнув на себе раму. Небо зблиснуло і вистрілило громом, що будив у душі цільність. Шибка затремтіла і тріснула посередині. Утворився узор, схожий на тільки що зниклу безвісти блискавку. Хмари народили зливу. Чоловік висунув голову під струмінь води і тішився, як дітвак. Не так холодними дощовими каплями, як звуками. Ще мить і голова розірветься. Від щастя. Панасові навіть здалося, що то саме його голова і викликала зливу. Щоб якось охолонути… І жити…

На кухні поселилася хмара. Тепер аж ніяк не можна було зачиняти вікна, щоб вона могла спокійно виплисти на волю… Пухнаста хмарка надулася кулькою і мала вистрілити. Прагла свободи. Душу розпирало від відчуття польоту. Звідки це все береться, Панас не розумів, бо розум якраз з того найбільше тішився. Бо все гаразд. Красуня дружина, лялечка дитина, простора квартира, шикарне авто, затишна дача — що ще потрібно?..

У двері хтось тарабанив. Це мав бути сусід, у нього сил, як у бугая. Але навіщо? Чому сусід не впустив до себе хмарку?.. Не вміє тішитися дрібницями?.. Панас думав не відчиняти, але не зміг знести наполегливості. Здався, коли мелькнула думка самому стати хмариною. Переступити межу ходіння — і літати. Може так і зробив би, якби випадково не глипнув на тополю і не замилувався кольоровим метеликом, що сидів на листку. Метелик привітався з ним усіма своїми барвами і поманив крильцями. У голові запаморочилось — відчув себе в небі. До тями привів стукіт у двері…

На порозі стояла дивна дружина. Нею крутило, як дзиґою. Панас злякався своїх порівнянь. Змахнув рукою, наче проганяв дитячий вибрик…

— Чого не відчиняєш? — щебетнула Марта. На диво, вона не помітила хмари, що витала на кухні. І впустила до квартири слабенького вітерцю, що Панасові нагадував немовля. Вітерець промчав апартаментами, понишпорив по закутках — і втопився у хмарі. Ніжився…

— Думав, сусід, — відповів Панас. У голові посвітлішало. І перестало барабанити. Хмарка підморгнула, і хтось зняв з голови сонця чорний мішок. Світ так швидко мінявся. Наче в казці з чарівною феєю, що мала чарівну паличку. А може, дружина добра фея?..

— То я. Ключі забула на роботі. Гнала. Збирайся… — попросила Марта. — Мала зі школи піде до мами, — дружина так і стояла на порозі. Була схожа на загадку. Розгадавши яку, мав би заволодіти величезним секретом, що дарує крила, любов і свободу… Так чомусь подумалось Панасові…

— Може, зайдеш... — Панас дивувався, як то за долю секунди у його голові проскакує стільки химерності. Ніколи такого не помічав… Не мав часу. Це після звільнення світла його світ набрав такого темпу. Сто відсотків.  Життя летить, як птах…

— Кажу, немає часу. Давай, натягай чисті футболку, джинси  — і за мною.

Чоловік якусь мить хотів противитися, притягнути дружину до себе і зацілувати її, щоб якось розрядити ситуацію на душі, показати, хто в хаті господар, але враз передумав. Бо Марта випромінювала таку інтригу, що… варто було за нею піти.

Панас цілу дорогу всміхався. Як дурник. Марта на нього скоса глипала, щоб розібрати, що сталося: чи вдає дурня, чи здогадується, куди йдуть.

— Чого не питаєш, куди я тебе веду? — запитала.

— А куди можуть вести щасливця? — чоловік видав ледь помітного знака питання бровами. Дружина мовчала. Вираз обличчя свідчив, що здогадувалася все-таки, куди можуть вести щасливця. — Правильно, прочитав той вираз Панас. — На свято…

— Не мели дурниць, — Марта пустила очима бісики.

— Сумніваєшся, чи я нормальний?

— Звідки знаєш? — дружина погладила чоловікову футболку. І залишила на ній печать ніжності.  Панасові враз відхотілося кудись іти. Він так би застиглим пам’ятником стояв і леліяв цю лагідну плямку. Або вона би його пестила. Він відчував себе з Мартою нероздільним цілим. Сім’єю. Справжньою. Зрештою, сила сім’ї і є в доторках… Не в площах. Не в машинах і дачах…

А ще в головах…

«А чому, в головах?...» — подумки запитав сам себе Панас, а вголос мовив:

— По очах виджу. Ясновидець я, Марто. Вже давно. Вибач, що не признався раніше. Так що колися ліпше сама, куди йдемо, не ускладнюй процесу. Бо й так вирахую. Еге ж? — плів Панас нісенітниці, які, чомусь, подобалися Богові. Така дивна і незрозуміла сумісність земних з небесними.

Марта народила сльозинку. Від щастя. Панас придивився. Виглядало щиро.

— Я тільки хочу світла, — сказала.

Чоловік втер дружині очі, ніжно торкнувся підборіддя.

— Дорогенька, — топився у її глибоких очах, — мені недавно відкрилася велика таємниця. Що світло — любов… Так що…

Марті здалося, що Панас усе знає. Що вона згубила інтригу. Але ж цього не може бути! Бо щастя — це подарувати якомога більше емоцій світла!.. Марта зловила себе на думці, що дивно думає…