47

Вона стояла навколішки на вчора спушеній могильній землі і згадувала… На неї з весільного фото дивився всміхнений Панас. Сам. Марту обрізали, бо ще жила… Цю фотографію молодята спеціально зробили у салоні для Панасових родичів. А згодилася для могили…

Панас обпалював Марту своїми люблячими очима. Вона чула, як він шепоче їй, що кохає до безтями, що вона найкраща, найсолодша… Що не покине її до скону…

«А жити я збираюся довго і щасливо…» — він так говорив, наче в тому був переконаний на всі сто… Не судилося…

Тепер Панас у землі. Недалеко. Всього півтора метра від коханої… Марта подумала, що дуже би пасувала тут, поруч… В землі і на світлині… 

Мартою хитає вітер. Вона — одні кості. Виглядає бабусею. Лише натягнута шкіра на лобі натякає, що ще молода… Довге волосся вирвалося з-під легенької чорної хустки і гладило обличчя. Їй здалося, що це Панас дотулився до неї. Так зразу стало тепло і затишно…

На мить повернулася до реальності… Оглянулася. Батько, як нічого не бувало, досліджував чужі могильні пам’ятники. Був чорний, як земля. На ньому було менше емоцій, ніж на тих же пам’ятниках. Навпаки, здавалося, могили жили, а він ходив мертвяком. Аж оскома пробіглася зболеним тілом Марти. До скрученої в біді доньки навіть не підійшов. Не прийняв Панаса, бо він з’явився всупереч його волі. А воля його — закон. Для всіх… Чужої правди він не визнавав. Марта мала необережність побавитися в самостійну — хай тепер страждає. Сама винна.

І чого вона добилася, підкоряючись в усьому батькові?.. Чоловік загинув. Самотнім вигнанцем. У муках… Мама паралізована. А вона за крок до смерті. Певно, ближче…

Волі до життя ніякої… Одна радість, що Дзвінка пішла на поправку. Якось вирвалась з кабали пригнічення. І зразу ж ожила… Дзвінка без неї дасть собі раду швидше, ніж з нею. Марта не заважатиме… Скоро піде до Панаса. Щоб не нагадувати дитині про рабство. Хай живе вільною. Лиш би дідові не піддалась…

Смерть учора стояла над Мартою, прилаштувавши в голові ваги. Щоб зважити душу, прикинути, куди відправити… Враз душа затріпотіла, як спіймана в сильце пташка, забила крильцями і подалась назад, у Марту. Забарикадувалась у ній і тримала відчайдушну оборону. Смерть злилася, вимагала вийти негайно, погрожуючи пеклом. Лякала якоюсь реєстрацією та вічним блуканням між небом і землею. Махала косою і кричала: «Будеш неприкаяною!..»

Душа Мартина на це не зважала. Де вона взяла перед смертю стільки сміливості — сама не відала. Просто захотіла побути ще в Марті, щоб та побачилась з Панасом. Поговорила з ним відверто, серцем. Призналась, що завжди любила. І що прогнала його не вона, не Марта. Бо Мартою вона була інколи. Майже ніколи. Але в ці рідкісні хвилини була лишень його, Панасова. І з ним…

У Марти з’явилося передсмертне бажання — вмерти на могилі Панаса…Сказати йому, що…зробила все, щоб…

— Так, Марто, ти… зробила все, щоб мене врятувати…

Сталося!.. Вона з ним!.. Марта чує його голос. Навіть бачить його… Від щастя не має сили стояти на ногах. Панас підхоплює її радісну і повітряну. Тримає на руках, як пір’їнку. Як тоді, коли виносив її з церкви після вінчання. Де були лишень вони, священик і Бог… Панас обціловує її обличчя. Господи, та ж він так зацілує її до смерті?!! — злякалася. Якась її частинка почала сумніватися, що в раю. Щастя почало віддалятися…

— Ні, ні, ні!.. — замахала ручками-прутиками. — Я вірю в рай, Боженьку!.. Хай буде так вічно!..

Господь повірив, бо з’явилося ще одне щастя. Підійшла донечка Дзвінка, обняла їх разом з Панасом, потерлася до них голівкою, муркочучи, як кішка на теплій печі… Так вона робила колись, маленькою, показуючи, як їй добре. Панас тоді від того світився, як ангел. Він не вмів приховувати радості. Так і зараз. Але зараз він радів, плачучи… Дивак якийсь… Чи, може, у раю так заведено?..

Ураз стрепенулась. А чому Дзвінка в раю? Вона ще маленька! Їй ще жити і жити!.. Запручалась у Панасових руках, він опустив її на ноги. Відіпхнула малу. Ніжно, але наполегливо.

— Донечко, повертайся на землю! Прошу тебе! Ти маєш світло, яке знайшов татко. Чуєш?..

— Я на землі, мамусю! — відповіла Дзвінка.

«Що таке? — злякалася Марта. — Не може бути. Дитина не говорить...»

— Дзвінко, ти не німа?

— Ні, мамочко! І я на землі…

— А де тоді татко?

— На землі…

— А?.. — Марта витріщила з переляку свої великі оченята.

— На землі, мамочко! Ми знову разом!..

Марта для певності себе вщипнула, але не встигла повірити в щастя. Знявся страшний буревій. Цвинтар накрила чорна хмара, схожа на волохату лапу з гострими пазурами. Пазурі вп’ялися в батька, стискаючи його, наче в лещатах. З батькового тіла вискакували маленькі чортики, а лапа намагалася їх запхати назад. Марта злякалася — батько був схожий на дракона з фільмів жахів.

— Ти бачиш? — Марта притискалася до Панаса і тремтіла.

— Ні… — відповів Панас.

— А що бачити, мамусю?

Вдарив грім. З-під землі. Не з неба… І скарлючений у біль Пройдисвіт вивергнув Його… Він був розпатланий, ричав звіром… Він вирвав хреста з могили Панаса, разом з табличкою і фото і вихором понісся з Панасовим хрестом в атаку на беззахисного Панаса. Той стояв, кліпав очима і не міг збагнути, що з Мартою.