46

Панас відчув запах смерті ще в під’їзді… Вона так тут наслідила, що запирало дихання… Дрож щипав кожну клітинку тіла, безцеремонно хихочучи з переляканих очей. Повіки сіпались, наче в конвульсіях. Несміливі кроки відгукувались кольками в скронях…

Все-таки ходить смерть поруч чи ні?.. Чи це просто хвора уява малює собі хворобливі картинки сухореброї старої, надає картинкам своєрідного мертвого запаху, відчуває холодний дотик… І так майстерно все це робить, наче наяву!.. А що таке наяву?.. Як зрозуміти, що реальне, а що ілюзорне, коли від одного уявленого мреш, а від реального маєш лишень подряпини?..

Де справжнє життя?.. І чи є воно?..

Двері відчинила повнотіла жінка в білому халаті. За нею стояла нетерпляча Дзвінка. Коли побачила Панаса — кинулася йому на шию, приговорюючи:

— Таточку, я знала, що ти встигнеш!.. Татку!..

«На що мав встигнути?» — німотою пекло запитання. Боявся зайти, щоб не побачити непоправного…

— Панасе… — почув зболений голос тещі. З дитячої кімнати. Голос був глухий, нетерплячий, ніби боявся щось недоказати.

Дзвінка потягнула Панаса до своєї кімнати. Жінка в білому відійшла вбік. Мовчки спостерігала. Теща ще більше схудла. Тепер була схожа на засушену в павутинні муху, з якої павук давно висмоктав сили. Витріщився на тещу.

— Нема Марти… — сказала та похоронним голосом.

Панас легенько сповзав униз по стіні. Йому здавалося, що провалюється до пекла…

Дзвінка принесла води.

— Попий, татку, — сказала. — Бо маємо ще шанс. — Дід повіз маму до Львова. На твою могилу. — Знову надія винирнула зі свого сховку і поселилася в Панасові. — Мама вперлася, і дід послухався. Але був злий…

— А ти хіба не сказала, що я живий? — запитав, втираючи з чола липкий піт.

— Казала. Але вони мені не вірять. Вони думають, що мені сонце бреше… Що розказує мені казки…

— А ви?.. — звернувся до тещі.

— А я мовчала. Бо інакше… Ти б не встиг… — Панас не хотів випитувати, що мала на увазі теща. Схоче — сама розшифрує. Не лізти насильно в чужу душу, яка є темним лісом, навчило його життя. Все відкривається в міру важливості. Або в міру важливості замикається… І в міру можливості… — Марта хоче перед смертю тобі дещо сказати. Думаю, покаятися… — теща розплакалась.

— Чим вони поїхали? — у Панаса з’явилася рішучість. Якої так завжди прагла у ньому Марта. Але він не вмів її у собі виростити.

— Автомобілем, — відповіла жінка в білому халаті. Бачила, що тещі кожне слово дається важко.

— Коли?

— Нині вночі.

— Як вона?

— Ніяк… Молю Бога, щоб…не в дорозі, — теща схлипнула.

— Я погнав.

— Я з татом, — рішуче додала Дзвінка.

— Так, — погодилася теща.

Жінка в білому, яка доглядала за хворою тещею, провела їх до дверей. Добре, що жінка була коротко стриженою. І не мала коси. А то б точно була схожою на…

Коли двері за жінкою замкнулися, Дзвінка випалила:

— Пішла геть! — і помахала пустці кулачком. — Правильно я зробила, татку? — запитала. Панас закивав. Божевілля то підступало до нього, то відступало. Щоб не втратити хоч якогось чуття реальності, взяв Дзвінку за руку. Вона передбачливо стиснула таткову долоню.

На сходовій клітці  билася в конвульсіях тиша. Вона не переносила, коли люди мовчать з переляканим серцем, яке вискакує з грудей через непевне «вже». Тиша дуже сильний панікер. З нею треба обережно, щоб не вибухнула…

З дверей визирала Ельвіра Наумівна. Воістину передбачлива жінка.

— Ти гроші маєш, Панасику? — запитала. І, не чекаючи відповіді, впхала Панасові у кулак жмут купюр. Її посічені часом доглянуті пальці залишили терпкий слід на Панасовій руці, і від того доторку чоловік відчув потужний приплив світла. Душа наче полегшала, зависла в повітрі, а ноги отримали ходову, як в новенькому авто.

— Ми обов’язково віддамо, тітонько!.. — крикнула Дзвінка. — Мій татко такий!.. — Як же мала вміє підзарядити акумулятор віри, надії і любові. Де в тих дітей береться стільки мудрості?!..

Вибігли з під’їзду прямо на дитячий майданчик.

— На хвильку треба присісти, —  сказала Дзвінка. — Щоб перевести подих і заспокоїтися. Подякувати Богові за день. І спокійно йти далі…

— Сонце сказало? — запитав Панас.

— Ага… — Дзвінка зробила довгий вдих. Вона заплющила очі, її губки ворушилися в молитві…

Дзвінка мала мобільний телефон. Панас передзвонив в аеропорт. Через годину вже летіли.

У Львові було похмуро і спекотно. Дощ ще не падав, але вже просився на землю.

— Татку, а де ти похований? — запитала Дзвінка.

«Дійсно, а де я похований?» — запитав сам себе Панас. Між грудьми повіяло холодком. Незвично якось шукати свою могилу. Може, тому що нелогічно?.. Хоча, яка там логіка може бути в сучасному світі. Одні алогічності, що недовіряють навіть самим собі. Бо тоді б з’явилася логіка алогічності… Що за маячня блукає в уяві? Досить!..