45

— Вийдеш з усіма. В товкучці, — порадила провідниця. — Мене Олею звати, — додала. — Щоб знав, за кого молитися. Або кого проклинати… 

 — Дякую, — Панас подав Олі руку. Вона легенько потиснула його зранені пальці. Так ніжно, що, здавалося, вони одразу зажили. Як в казці.

Взяв таксі. Помчав на добре знайому вулицю. До добре знаного будинку. Майже як колись, додому…

Зупинив машину за будинком. Розплатився. Взяв у таксиста візитку. На всяк випадок. Прокрався, як злодій, між будинками у молоденький парк. У якому росло і його дерево. Садили колись всім кварталом. Там і Мартине дерево є. і Дзвінки. Марта була тоді вагітна, тому дерево Дзвінки садив він. Марта притримувала. Значить, садили двоє. Цікаво, як воно росте? Чи, часом, хтось не позбиткувався над деревцем доньки?..

З парку перебіг на дитячий майданчик. Очі втупились на будинок. За ними перебігли думки. Поруч ганяли щебетливі дітлахи. Замаскувався під батька, що пильно стереже дитя. Трохи перестарався, бо уважні бабусі почали забирати своїх внучат подалі від потенційного маніяка. Молоденькі мами не зважали — були зайняті балачками.

Вивчив під’їзд. Вікна — Мартині (своїми назвати не наважився) і сусідчині. Начебто все спокійно. Побіг сходами — ліфта викликати побоявся. Небезпечно в закритому просторі. Якщо підстережуть, можна там заснути навіки. Перспектива не для часу, коли є ще шанс здобути світло. Для Дзвінки…

Легенько натиснув сусідчиного дзвінка. Щосекунди оглядався. В голові дзвеніли якісь шерехи, відлунювали гуки, калатали кроки. Де та вся мішанина бралася за мить?..

Двері заклято мовчали. Не з’явилася у вічку Ельвіра Наумівна, недовірливо не запитала «хто?». Двері за давнім радянським звичаєм були оббиті дерматином. Склав кулака, постукав несміливо по металу під ручкою. Замість гупнути — двері застогнали й прочинилися всередину. Хто так будує? Вхідні двері мають відчинятися назовні. Щоб злодюжки не могли їх вибити…

Зробив один крок, потім другий… Прислухався…

— Ельвіро Наумівно!.. — покликав.

А замість людської відповіді почув мекання.

Миттю вбіг у кімнату і побачив на стільці сусідку. З ніг до голови заклеєну скотчем. Миттю схопив ножика і першим ділом почав звільняти обличчя. Видно, Ельвірі Наумівні було боляче, проте вона мовчала, як партизан. Ані зойку, ні стогону…

— Панасику, я їм віддала перстень, — схлипнула, тільки змігши говорити.

— Бог з ним, з тим перснем… Ви то як?..

— Я?.. — здивувалася сусідка. — Мені нічого… Що мені можна зробити страшнішого, ніж трохи швидше відправити на той світ?.. А тобі треба втікати… Думаю, ти їм потрібен… Розпитували про тебе… Певно, десь чекають…А що, дуже дорогий перстень?

— Дуже. Від нього залежить все.

— Можна свою думку?..

— Кажіть.

— Думаю, він підробка. Нема в ньому сили. Так що втікай. І шукай. Приманка той перстень стопроцентна… — «Невже і сусідку купили?», —  подумав Панас. А вголос запитав:

— Як краще втекти?

— По сходах вниз…

— Чому?

— Бо їх двоє. Один буде стерегти тебе на горищі. А другий — на пожежній драбині, що біля вікна твого з Мартою мешкання… Я так думаю…

Не баба, а якийсь детектив. Панас без перешкод збіг вниз. Коли сідав у таксі, то побачив одну лису шафу на даху будинку, а другу — на драбині. Кухонне вікно квартири, з якого ще недавно він хотів вистрибнути, було відчинене. Як і передбачала Ельвіра Наумівна. Чи знала?.. Так чи інакше, вона допомогла йому втекти. І на тому велике спасибі… А шафи, навіть здалеку, виглядали дуже, дуже розгойданими. Наче їх хто спеціально розвів…

— На вокзал! — кинув таксистові, бо там, серед потоків людей, можна було на деякий час загубитись і перевести подих. Тим більше, як засвідчила стратегія Ельвіри Наумівни, найоптимальніші стежки — добре сходжені…

Перед Київським залізничним вокзалом мурашник ховається. Панас ходив-бродив його закапелками, шукаючи вільного місця у найбільшому скупченні натовпу. Щоб загубитися, трохи здрімнути, бо сил після повзання катакомбами, тортур, восьмигодинного лежання калачем на багажній полиці, було обмаль. Вже коли безцеремонно розпластався на трьох кріслах і дрімота підступила до очей, почув:

— Триста двадцять чотири — третій вагон, двадцять четверте місце. Як забудеш — подивишся квиток…

— Що?!!...  — вигукнув Панас, як підрізаний. Навколо сонні пасажири зірвалися на ноги. Хто не спав — мимохіть пішов навтьоки.  

 — Тримайте біснуватого! — кричала обвішана якимсь зіллям бабуся і хрестилася. — Я його звільню вмить…

Яке там тримати! Хто би втримав Панаса після того, коли в ньому вкотре зажеврів вогонь надії. «Вагон і місце — нині є твоїм світлом…», «Вагон і місце — нині є твоїм світлом…» «Вагон і місце — нині є твоїм світлом…» — гупали в голові напутні слова Степана. — «І не забудь про фотографію з Чарункою». Невже?!.. Де ж той клятий квиток?..

Квиток був у задній кишені штанів, скручений у трубочку, і виглядав, як колись мамин палюшок. Тремтячими руками розкрутив квитка. Глянув. Ще раз пересвідчився: десятий вагон, двадцять сьоме місце. Без вагань погнав до автоматичних камер схову. Бо для чого ж тоді Степан згадував про фотографію з Чарункою? Адже світлина була захована саме в автоматичній камері схову. Пройшовся між рядами. Камери «1027» не було. Забагато. «Вагон і місце — нині є твоїм світлом», — мимрив під ніс. Господи, підкажи!.. Ураз мозок Панаса видав шпаргалку. А може, Бог підкинув. Крім вагону і місця є ще одне слово — нині! Нині!..