44

На диво, перед Панасом хтось здав квитка на Київ. У те, що він щасливець — Панас не вірив. Коли біг до поїзда, що вже почав скрипіти своїми м’язами, думав: яку гру на сей раз затіяв Морок? І на чиєму боці Степан?.. Панас не вірив навіть собі — і це був найбільший страх, який за життя довелося зустріти. Навіть коли воша тероризувала його, так не боявся…

— Прогнати страх!.. — наказував собі голосно, лякаючи сонних пасажирів. — Знищити!..

Провідниця вже опускала підніжку. Побачила Панаса:

— Двадцять сьоме? — запитала.

Панас кивнув, хоча не знав не лишень місця, а номеру вагона. Не до того було. Подумки відзначив, як легко збрехнув. Може, він не той, ким себе уявляє?..

— Заскочиш? — Провідниця вміла швидко знайомитися. Досвід. Не встигла скліпнути, а наздоганяч вже стояв поряд. Тримався за її потужний стан. — Ого!.. — здивувалася. — А з вигляду хирлявенький… Показуй квитка…

Квиток провідницю розчарував — був з десятого вагона, та ще й плацкарт…

— У мене є одне купе. Крім двадцять сьомого, де вже бухають. Якщо хочеш?.. — запропонувала. Дивилася на нього, як старша сестра. Що хоче навчити його, як жити.

— Хочу, — погодився пасажир. А оскільки до «просто так» не звик, то запитав одразу, щоб потім не виглядати клоуном. — Ціна послуги?..

Панасові було не до загравань з жінками. До того ж, відтоді, коли з’явилася Марта, він інших жінок не знав. Такий мав принцип — вірності. І зараз, будучи вигнанцем, від дружини не відрікався… Вона ж його!.. А емоції така штука, як хмари. Можуть і перейти… Хоча перешкода між ним і Мартою стояла страшнюча — тесть. А тепер і дружинина хвороба… Де зараз Марта? Може, потребує, як колись, щоб він погладив її по голові, ніжно-ніжно, як маленьку дитинку, і вона, муркочучи, заснула. Знаючи, що таточко зараз за тридев’ять земель… Хоча, якщо вірити сусідці, він біля неї… Турбується про її здоров’я, хай йому грець!..

— Поговорити, — мовила провідниця. — Я, чоловіче, за стільки років їзди в людях розбираюсь ліпше рекламних психологів. З тебе зараз толку — хіба що… поговорити. А мені того й треба… Маю тягар на душі. А ти — губка… До купи свого сміття — вбереш і моє. Так?..

— Вберу, — народив щось схоже на усмішку Панас.

— То я, коли всіх уложу, прийду. З чаєм…

— Мені три ложки цукру. І «Артек»…

— Добре… — Жінка була нещасна. А чому — ох і не хотілося Панасові дізнаватися. Принаймні сьогодні. Але… Що буде нині, покаже час. Він такий мастак все змінювати за долі секунди та в останню мить, що загадувати щось наперед — глупо…

— Що з руками? — запитала жінка, хмурячись на запеклу кров на пальцях з пошматованими нігтями.

— Рив землю, — відповів Панас. Провідниця лишень кивнула. Наче знала все і розуміла. Аж дивно…

Вагон був старий як світ. Ним так якийсь залізний демон кидав з рейки на рейку, як пастух на пасовиську перекидав з долоні на долоню тільки щойно вийняту з жару картоплину.

Панас був у купе сам. Виліз на верхню полку і відганяв думки про свою долю… Думки хотіли розжалобити його, зробити плаксивим, нещасним, змусити обурюватися, нарікати, шукати винних… Він опирався тим упирям, бо знав, що, дай тільки їм волю, пусти в голову, укоріняться так, що ніяким модерним атомом не виведеш… Заведуть у непрохідні нетрі зла і або висмокчуть всю життєву енергію і поховають десь тихенько, як невідомого мученика,  або змусять, заточивши зуби, самому безжально пити чиюсь кров, поки хтось не витримає і не встромить осикового кілка між ребра, і не викине на смітник… Бо кровопивцям не місце на людському цвинтарі… Так чи інакше, думки, що жаліють і виправдовують людину, — не найкращий порадник. Лишень дія, рух мають силу. І Панас відчув це на власній шкурі… Поки ноги носять  — доти ти керуєш думками. А присадиш їх на комфорт — гаплик… З’їдять тебе за малинку і не подякують. А як бути тоді, коли мусиш лежати на полиці, бо ти в потязі?.. Не придумав…

— В тебе десятий вагон, двадцять сьоме місце? — увірвалася в купе провідниця. Була задихана і спітніла, як шибка у сльоту.

Панас дістав з кишені зім’ятого квитка, глянув.

— Так.

— Що натворив?

— Тобто?..

— Тебе шукають…

— Хто?..

— Дві лисі шафи…

— Чому ви мені це розказуєте?

— Бо я тих шаф бачу наскрізь…

— Я шукаю світло… Доньці обіцяв. Вони хочуть мені завадити…

— Ясно… — Панас полегшено видихнув. Ще не бачив такої тямовитої жінки. Не довелося навіть пояснювати їй, що він не з’їхав з глузду… — Лізь на багажну полицю. Між покривала. І не дихай. Якщо тебе знайдуть…

— Я вас не знаю.

— Правильно… Давай, з Богом. І якщо я в тобі помилилася — дістану з-під землі. Ось цими руками розчавлю… — А руки провідниця мала такі маленькі, тендітні, ніжні… Аж захотілося Панасові бути ними розчавленим…