43

Вартовий, не встигнувши кліпнути, сповз по стіні. Степан зарядив йому ліктем під ребра. Далі шлях був вільний. Охороною Морок себе не балував, бо то все зайві вуха. А силу слідчий мав не тільки фізичну і технічну… А ще й потойбічну…

Забігли в туалет. Панас так-сяк умився. Степан нарядився у форму вартового, а Панас в одіж Степана. Бо у формі Панас виглядав би сухоребрим опудалом і відлякував би не птахів з городу, а пішоходів з тротуару. Вийшли пожежним ходом. Без пригод.

— Вибач, — сказав Степан. — Я думав і тобі посприяти, і собі досягти…

— Вони хочуть поховати любов. Навіки!.. Хіба ти того не розумієш?

— Розумію. І розумів одразу. Але ж… Ти сам казав — шанс… Завжди є шанс…

Панас простягнув Степанові світлину. Він забрав її зі шухляди слідчого.

— Ти бачив це фото?

— Ні… Але… Зачекай… На фото дві дівчинки. Одна з них — моя донька. Я бачив тільки половину… То що ж виходить?..

— Бувай, — кинув на ходу Панас. — Все ясно. Далі продовжується?. Спецоперація?.. Ти щойно слідчого зарядив за сценарієм?.. Довго тренувався?..

— Стій! — Степан наче озвірів. — Не треба!.. Я не святий, але й…

— Згинь… — прошепотів Панас. — Будь ласка, просто згинь… Як нечиста сила…

— Стоп!.. — Степан виглядав розгубленим. — Вони обіцяли мені не чіпати дитину. Взамін на світло. Взамін на тебе. Взамін на зраду тебе, якщо хочеш. Що я мав робити?.. Спочатку я думав, що дитина моя загинула. Потім мені кажуть, що вона жива. Не говорить, правда. Не дивно, таке пережити… Ти уявляєш мій стан. Мене везуть в Київ — і я бачу свою донечку. Здалеку. Ти теж тато. Ти також все, що робив, робив заради збереження своєї дитини. Ти маєш мене зрозуміти, бо ми говоримо однією мовою…

— Я тебе не зраджував!..

— Але ти не був на моєму місці!.. Тебе не шантажували життям доньки…

— Моє все життя — шантаж…

— Не гріши… Бо ти мав щастя. Ти знався з святою жінкою. Зрештою, ти, можна сказати, вибраний…

— Все одно згинь… — Панас проганяв Степана голосом, що почав вагатися.

— Щоб забрати доньку, я мав виконати, на перший погляд, просте завдання. Втертися до тебе в довіру, допомогти знайти таємницю світла, а коли все буде зроблено — просто віддати тебе їм. І все…

— І чого ти добився?

— Я добився того, чого добиваються всі зрадники — мене кинули. Зрадили так само… Як сам бачиш…

— Я тобі не вірю…

— Перестань скиглити!

— Добре.

— Тоді слухай і приймай рішення. Я тобі не заважатиму. Тим більше, що часу в мене обмаль. Як і в тебе… Так-от: тобі треба взяти перстень і спробувати забрати договір у справжнього Мороку.

— Договір за такими мурами і замками, що тобі не снилося.

— Перстень є кодом. І одночасно зброєю… Мені професор розказував… Його, до речі, вже немає… Серцевий напад… Цього ж дня, коли ми спустилися в люк…

— Я не маю персня…

— Я знаю. Ти його вкинув у каналізаційну трубу. Біля виходу з музею. Ти тоді спеціально впав, бо запідозрив нечисте. Я бачив…

— І?..

— Персня там немає. Я його забрав. І вислав у Київ. На адресу сусідки. Вона в курсі, що ти маєш приїхати і забрати. Так що… Твій шанс — повірити мені…

— А ти?.. — недовірливо запитав Панас.

— А я зі всіх сил буду триматися за життя, бо в мене є донька… І молитимусь за тебе… Якщо переможеш ти — в безпеці будемо ми. Всі…

— І що мені робити?..

— Їхати на вокзал… Гроші в тебе в кишені… Вагон і місце — нині є твоїм світлом. — Степан схопив Панаса за долоню. Стиснув. Той приховано застогнав. — І не забудь про фотографію з Чарункою. Чуєш?.. — Степан мав дивний короткий погляд. Який щось говорив. Але так і недоказав. Панас відчув, як тепла кров склеює їх долоні. Він не міг збагнути — чия?.. 

— Дякую...

— Розбігаємось!.. — Степан зник у під’їзді.

«Боже, коли в тому житті хоч щось проясніє?..»

Вулицю заполонив кволий рев сирен міліцейських машин…