41

Дорогою не давали говорити. Ціною кожного слова був удар гумовим кийком. Кусаючи від болю губи, Панас попередив побратима:

— Ми в небезпеці. — Удар по шиї. — Великій і страшній, — вистрілив скоромовкою, щоб менше заробити. Але ще удар не забарився.

— Я знаю. — Степан здригнувся і застогнав.

Більше говорити не мали сил. Впасти, заплющити очі, забутись — було єдине бажання. Може навіть умерти, щоб не плодити на землі зневіру, не втішати морок…

— Вибач, — коли виходили зі спецмашини, мовив Степан. Він хотів достукатися у молочні, але видючі очі побратима. Від того волосся Панаса стало дибки. Певно, достукався.

На цей раз Степана не вдарили. Пожаліли.

Друзів поселили у різних камерах. Самітно. Щоб не звикали до людей. Дали лишень води — теплої, каламутної, але смачної, як життя… Перед тим роздягли до гола. Навіть заглядали у роти. Кинули, щоб одягти, арештантську робу, що була ще бруднішою, ніж їх закривавлений одяг. І смерділа страхом. Певно, так треба. Щоб зламати дух…

Хоча побратими були в різних камерах, мали між собою зв’язок. Відчували переживання один одного, але прочитати їх не могли. Наче який умілий шпигун з сучасною технікою глушив хвилі. Або зчитував думки… Хто може тепер знати, що витає в повітрі навколо тебе?.. Скільки невидимих енергій, добрих і злих, допомагають і шкодять?.. Проте і добрі, і злі заважають найціннішому — бути собою…

У сучасному світі за почесне звання «Бути собою» — треба боротися. Не на життя — на смерть. Можливо, навіть призначення людини — любити — ніколи не зреалізується, якщо людина не є собою… Бо за тебе любити не зможе навіть Бог.

А хто ти?.. Як взнати: Хто Ти Є?..

Світло у й так похмурих камерах хиріло. Ставало кволим, хворобливим і померло. В муках.

Спочатку прийшли за Панасом. Завели у велику кімнату без вікон. Але світлу, як день. Завдяки прожекторам, що сипали свої пучки світла, наче сонце промені. А лякали, ніби чорти з вил метали іскрами. Всадовили посеред кімнати на масивному металевому стільці, забетонованому в долівку. Конвойник вийшов. За столом метушився чоловік років п’ятдесяти. Лисий як бубен. Був у дорогому костюмі, білій сорочці з розстебнутим коміром. На шиї мав чорного, як смола, ланцюжка.

— Де перстень? — прогримів і, здавалось, захиталися стіни.

Той голос Панас пам’ятав — він пеклом пік його душу. В мозку стався вибух. Звивини шукали імпульсів, щоб хоч якось приборкати емоції та впорядкувати думки. На прийняття рішень часу було обмаль. Зважаючи, чий голос, найправильніше було…

І не додумав, бо…

— Перестань малювати схеми! — гавкнув голос. — Я про тебе все знаю. Де перстень? — Грім з ясного неба був ранковим співом пташки порівняно з тим гавкотом.

— Ви про що?.. — здивувався Панас.

— Давай домовимося зразу, — сказав голос. — Дурня ти грати не будеш. Я бачу, що ти розумієш, що й так не жилець, але… поки ти на землі, поки ти людина,  — ти маєш тіло. Утямив?.. Середньовічна інквізиція порівняно з нашими можливостями — казка про тупу курочку Рябу… — Голос зробив паузу. — То де?..

— Не знаю…

Лисий підбіг до стіни з втопленим у стіну щитком і зі злості опустив рубильник. З бетонної підлоги почала висуватись прозора, можливо, скляна труба, і поглинати в себе Панаса, який не міг поворухнутись. Його наче приклеїло до крісла. Дихання сперло. На трубу зі стелі спустився металевий ковпак. Через декілька секунд Панаса жахливо трусило від холоду, а він стікав останніми потами. Судини стали фіолетовими, здавалось, ось-ось розірвуться. Особливо на скронях. З носа пішла кипляча кров…

— Якщо хочеш зупинити кайф, стисни праву долоню в кулак, — запропонував голос. Він лунав дзвінко, наче в оперному. Акустика в трубі була бездоганною.

Панас так і сидів з виряченими очима і розчепіреними закривавленими пальцями — з ран почала просочуватись кров. Як джерело, що знайшло витік. Його майже не трусило, бо сил фізичних для трясіння не залишилося у стисненому в лещатах пекельної труби тілі.

«Певно, треба скрутити», — подумав кат і трохи пригнув рубильника. Враз Панасова правиця стиснулася в кулак. «Та ж він не міг стиснути руку!» — зрадів лисий. Бо думав, що Панас так мужньо опирається тортурам. І вимкнув рубильника.

Тістоподібне тіло Панаса повністю прилипло до стільця. Чоловік важко сопів. Рукавом бруднющої роби втирав закровленого нога. Очі ще більше помутніли. 

— Ну що?.. Як враження?.. — Панас мовчав. — Говори, а то знову включу насолоду, — пригрозив крижаний голос.

— Зле…

— То добре. Знаєш чому?

— Ні, — вистогнав в’язень.

— Тому що, коли комусь зле, то це означає, що комусь добре. Вловлюєш логіку?.. Такий тепер світ настав. Мусить бути баланс. Бо якщо буде тільки добре — з часом буде бунт. Як буде тільки зле — теж бунт. Стабільність в рівновазі. Будь-яка надмірність — спротив. Чи як?..

— Так…

— Гарно, що ти почав погоджуватися. То може скажеш, де перстень?

— Не знаю. — Лисий підійшов до рубильника. — Чесно… — затрусився Панас.