40

За якусь смертельно хвору вічність Степан стукнувся головою в стіну. Обмацав. Не камінь, цегла скоріше. Значить, замуровано. Згодом. Може, добрався до виходу, якого нема?.. До пащеки знівеченого лева, що був символом любові, якої прагла княгиня Єлизавета, або просто Гальшка. І якої не дочекалася. Залишила нащадкам лишень таємниче світло своєї люблячої душі, яке сховала в підземеллі містичного нескореного міста. А час забарикадував підземелля іншими долями. Що на часі… Ніщо не стоїть на місці, не жде… Плинність нескорена…

Ліг на спину, головою до того загаченого муру. Так і мав померти. Дихав легко, бо перестав опиратися вічності. Нічого не боліло. Кров, що стікала з пальців, гріла. Ураз надумав підписати собі надгробок. Кров’ю. На кам’яній стіні ліворуч, зі сторони серця. Які виходили букви — не бачив. Але старався, кожну літеру виводив. Червоної фарби вистачало. Текла, не вгавала. Написав: «Тут у пошуках світла помер Степан Мудрий. 2015 р.». Коли виводив цифри, зауважив пальцями заглибину. Навпомацки по ній вів. Раз, удруге. Рухи були вкрай знайомими. Нарешті руки прочитали — голуб!.. Малюнок голуба! Невже — тут?.. Шкода тільки, що ні кувалди, ні сил, ні Панаса. Водив рукою по тому птахові, гладив, як малу дитину. Ось хвостик, крило, дзьоб… Ось намацав око… Мимоволі натиснув і…

Стіна заскрипіла і почала відхилятися. Зовні на Степана хлинув цілющий потік життя!

Проліз крізь відчинену стіну всередину. Таке враження, що тим повітрям вже колись дихав. Що на цій долівці стояв. Обережно піднімався з колін. Вище, вище, ще вище. Став у повний зріст. Зробив крок, потім ще… Простягнув руки вперед, як в дитячій грі. Тільки плескала уява, а не той, кого треба було впіймати. Йшов по стіні. По кругу. Доплентався назад до стіни-дверей… Виходу не було, але ним пахло… Згадав Панаса. Зігнувся — і знову плазом, за другом. Дух того дивного приміщення, де княгиня ховала таємницю, повз попереду.

Смерть принюхалася, вискалила зуби. Нею затрусило, як в лихоманці. На її кості напала щикавка. Стара запустила в Степана косою і почала втікати. Її наздоганяв запах любові. І бив, бив, бив…

До голови Панаса добрався ледве.

— Вона пішла? — запитав пошепки Панас.

— Ти живий? — зрадів Степан.

— Так. Мусив прикинутися, бо добила би.

— Я думав тебе вже нічого не врятує.

— А любов нащо? — запитав Панас. — Тягни попід руки. Я цілий. Кров, синці і подряпини не рахуються.

— Ми знайшли сховок Гальшки!.. — з гордістю мовив Степан.

— Я, здається, чую…

З горем пополам Панас міг повзти сам. Крізь відчинену стіну спочатку прослизнув Степан. Потягнув побратима.

— Можеш встати на рівні, — запропонував.

Панас увесь тремтів.

— Я тут був, — прорік.

— І в мене таке враження.

— Господи, я не вірю!.. — вигукнув Панас. — Боже, не дай прокинутися!.. Будь ласка, хай буде так!.. — Панас, не зважаючи на суцільну чорноту, упевнено обійшов побратима, попрямував у протилежний кут приміщення. Мить. Спалах — і народилося світло.

Стояв зі свічкою, як святий, що випадково звалився з неба.

— Хата Чарунки! — ледь не зомлів Степан.

На правах господаря Панас запалив свічки на столі і в кожному куті. Кімната була, як завжди, щаслива. Про це зрозумів Панас аж зараз. У ній було багато любові, тому вона притягувала світло. Іншого не приймала. Панас гладив кожну річ. Радів. А Степан не міг говорити. Занімів, як колись Панас осліп. Від утоми його хитало, як маятником.

Панас утратив реальність. Він наче перенісся в інший світ. Де тіла не потрібно. Де для щастя достатньо душі…

— Виходить, — до Степана повернувся голос, — ми самі себе замурували?..

— Думаю, ми прорубали вікно в небо…

— Друже, повернися. Пора думати, як звільнитися звідси. Бо голими руками нам звідси не вибратися!

Вогонь зі свічки у правому кутку помешкання так тягнувся до стелі, наче його звідти хтось невидимий підживлював киснем. Від свічки стрілкою падала тінь на старий образ. Чоловіки мимоволі прикипіли очима до зображення.

— Та це є свята Єлизевата! — вигукнув Степан.

— І що?

— Гальшка ж була Єлизаветою, що…

Панас підійшов до мовчазної святої жінки, Єлизавети, «тієї, котра шанує Бога», яка вже у старшому віці народила Івана Хрестителя, і обережно зняв образ.

На стіні чоловіки побачили… голуба. Такого ж, як і на золотому кільці, на могильній плиті ченця, на таємних дверях…

Степан підійшов до птаха і тремтячим пальцем зі запеченою кров’ю доторкнувся його ока.

Стіна видихнула пилюку. Голуб почав топитися у стіні, утворюючи нішу. Чоловіки придивилися. У заглибині лежав звичайнісінький золотий перстень.

Схоже, подорож закінчувалася. Невже цей перстень і є таємницею? Звичайно, перстень, якого торкалися тендітні пальчики сильної духом княгині Острозької, є скарбом… Але де світло?

Побратими переглянулись. Утома заплющувала очі. Аж тепер, коли добралися до цілі, відчули пекельний біль. Тіло горіло. Степан взяв перстень, покрутив біля полум’я свічки, придивився.