39

Повернулися з третього рукава — результати нульові.

Пробиралися повзком, з останніх сил. Рукавиці на пальцях порвалися, нігті позадиралися — кров валила потоком. Гамували її древнім підземним порохом. Роба була мокрою. Приклеїлася до тіла, сковувала рухи. Очі запилюжені, ніздрі замуровані — ні роздивитися по-людськи, ні дихнути. Панасів ліхтар помирав.

Розкинулись у кулі-череві, розправили спини. Допили останню воду. Потемки, економили ліхтаря. Тільки очі світилися, як у вовків.

— Я зрозумів секрет восьминога, — простогнав Панас.

— Не чую радості…

— Бо розгадка нам так поможе, як мертвому кадило…

— Кажи, не муч…

— Вода…

— Тобто…

— Згадай послання княгині: «Світло залишиться тут, у пащеці пса, шлях до якого вкаже потоп»…

— Я пам’ятаю.

— Так-от, — Панас обвів тьмяним ліхтарем кулясте підземелля. — Якщо сюди напустити води, вона, заповнивши заглибину, що зробить? — запитав.

— Потече в якусь із катакомб.

— У яку потече спочатку, та і є потаємним ходом.

— Правильно, — зрадів Степан. — «Шлях вкаже потоп». Супер. Затопив черево восьминога — і маєш ключ. Як просто.

— Я б не радів, — мовив Панас. — Бо ми не маємо води.

Знову могильна тиша причаїлася в підземеллі і виїдала з нього кисень.

— У трьох катакомбах, які ми пролізли, я не зауважив натяків на потоки. Там не текла вода.

— Або час стер сліди…

— Не панікуй! — крикнув Степан.

— Я спокійний, як ніколи, — Панас присвітив своє обличчя. — Бачиш?.. — на Степана дивилася зморена, брудна святість. — Мудрі господарі завжди мають запасного ключа.

— Ти про що?

— Чому Гальшку видали ченці?

— Бо нападники перекрили воду до монастиря.

— Отож бо. Де княгиня мала взяти води?.. А вона, судячи з усього, якраз у той час поховала світло у «пащеці пса». І шлях до пащеки — десь тут…

— А правда… Тоді…

— Треба шукати далі…

У сьомій нозі восьминога чоловіки на стіні зауважили рештки малюнка. Коли поверталися назад у «черево». Через півтора метри від входу в катакомбу. Малюнок був схожий на вирізьблений у камені смолоскип. Повернулися. Через три метри знову вгледіли різьбу, схожу на смолоскип.

Безсилі, під поминальну мелодію згасаючого ліхтаря, дивилися на покаліченого віками смолоскипа, один на одного — і подумки прощалися. Дякували долі, що звела докупи, вимуштрувала, підвела до гідної смерті. Просили прощення в живих. Як могли, боролися… Не змогли…

Позаду спалахнула тінь — і вродила чорноту. Другий ліхтар своє віджив.

— Будемо сподіватися, — стогнав Панас, — що дорога, устелена факелами, і є дорогою до світла…

— Недарма домініканський пес має в зубах факела… — підігрів надію Степан.

Повзли дуже помалу. Здавалося, що вгору. Взагалі-то, так було логічно, бо вихід з мурів старого міста був на поверхні землі. Повітря взагалі зникло. Невагомість, замість допомагати, сковувала. Час утратив своє призначення — йти. Віки у головах зморених шукачів світла перемішалися, вони втрачали реальність. Замакітрені видивами, повзли за інерцією.

Раптом Степан голосно, як смертельно поранений, загнаний у пастку звір, проричав:

— Ні! — Але було пізно.

Кам’яна лавина звалилася на Панаса і засипала його з головою. Крізь щілини Панасової могили чулися кволі стогони. Не від голосу Степанового, що впав громом, завалилася стеля тунелю — а за ними прийшла Смерть. Степан, краєм ока вгледівши стару, зразу ж зрозумів її намір, але не встиг нічого вдіяти. Вона вищирилася, гасала над засипаним Панасом, наче заклинала його на нерухомість, щоб, до дідька, знову не вислизнув з її лабетів. Благами давно скористалася, а боргу не віддала. Панас був її задавненим кредитом. Нарешті…

Слізьми відчаю обливався Степан. Кинувся розгрібати побратима, горнув під себе кам’яні уламки стертими до кісток пальцями. Болю в тілі не відчував — душа пекла страшенно. Наче замкнена в смоляному казані. Смерть свою здобич боронила. Від її холоднючих доторків шкіра шкварчала і робилися пухирі… Степан зрозумів, що Панаса не витягти. Він переліз через похованого заживо побратима і, стиснувши зуби, поповз вперед. За нього!.. Панасова мала казала, що завжди є шанс… Навіть тоді, коли його немає…

— Ходи за мною!.. Давай, бери!.. — кидав виклик Смерті, але вона Панаса не полишала… Розуміла, що краще синиця в руках…

Степан божеволів…