37

Шукачі опинились у моторошному підземному цвинтарі. Тут була мертва тиша. Жодних ознак життя. Ні павутинки. Застояне повітря і древній пил.

На душах шкребли чорти. У головах поселився страх. М’язи сковувало, легені почали перетворюватися у тараньку. Тілами йшла неймовірна некерована дрож. Степан поглянув запалими очима на Панаса.

— Ти як?

— Аналогічно.

— Гарне місце для вічного спочинку?.. — Завжди рішучий Степан, який постійно був оптимістом, хоча й чудернацьким, який кидав виклик безвиході, який умів бачити на декілька днів наперед, який піднімав з колін апатичного Панаса, — засумнівався. М’яко кажучи. Цим скористалася всюдисуща зневіра. Вона ось-ось мала закінчити своє згубне навіювання і поставити крапку. Жирну. Демонстративну. На його чолі. В науку непокірним, що намагаються в земне життя внести світло. Ніякого просвітку на землі немає. Правда — у землі. Серед гнилі і черв’яків. Бо все — прах!..

— Згадай малюнок! — Панас трусив свого побратима і спасителя за плечі. Він був м’яким, як губка. Енергія стікала з нього, наче віск з тріскотливої, схвильованої свічки.

— І що?..

— Голуб! Його треба шукати. Він дороговказ!

— Де?..

— Всюди!

— Чортма…

— Шанс! Дитина казала, поки живеш — є шанс!

— Я вже не живу…

— Дихаєш.

— Добре, що ти маєш за кого боротися! — визвірився на Панаса Степан. — Твоя дитина захищена! А моя пташка… — недомовив.

Панас став навколішки перед Степаном.

— Вибач… І дякую. За те, що мене врятував. І за все… Просто я думав, що світло потрібне всюди. Не тільки на землі…

Степан стрепенувся. Змінився моментально, як вітер. Він точно мав у голові якісь секрети. Якими час від часу вмикав у собі волю.

— Обстежуємо стіни! — скомандував. — Рухаємось звідси у протилежні сторони. Поки не зустрінемось.

Здавалося, закінчувалося повітря. Чоловіки зустрілися на протилежній стіні і розвели руками. А що можна знайти в могилі, що зруйнована вічністю? Який тобі птах житиме там, де немає неба? Де польотом і не пахне? Де обширу десять на десять?..

— Відпочинемо — і вперед, — не здавався Панас.

Сіли на камінь, що для якогось ченця був останнім дахом. Навряд чи кості його залишились. Свого часу король Речі Посполитої Ян-Казимир III Собеський хотів зробити містичний Львів однією зі своїх резиденцій. І, видно, не бажав жити на кістках, тому наказав підвали церков звільнити від праху. Тоді лишень з Домініканського собору вивезли тридцять возів людських останків! Так що, де ти невідомий ченцю?.. Чи має твоя душа небесний спочинок, а чи шукає розкидані по світу твої мощі?..

Мовчки думали кожен про своє. Пам’ять висмикувала з життя ті події, що приносили емоції. Виймала зі своєї скрині радості й печалі, щастя та біди, не сортуючи… Пам’ять не дослідник, вона статист. Дослідженням хай займається душа. Кажуть, вона вічна…

— Я ні про що не жалкую, — сказав Степан. — Я завжди буду мати молоду красиву дружину і кралечку дитину… — сам себе втішав.

— Я теж… вірю. Що є Бог…

Степан з-під лоба глянув на побратима, гірко всміхнувся.

— А знаєш, — мовив, — хоч смерть бродить поруч, все-таки неприємно, що сідницям зимно. Камінь холодний, як лід. Чомусь… У такій задусі…

— Не згадуй її… — попросив Панас. Смерті не боявся, але волів ще поборотися. Обіцянка дитині — зовсім не цяцянка. Це більше, ніж клятьба…

Панас, як колись в юності, в холодні осінні вечори на міській лавці, підклав під сідниці обидві долоні. Щоб зігрітися. Трохи пововтузився на них, щоб зручніше вмоститися. Враз підірвався, як підрізаний. Став здувати з каменю пилюку, змітати рукою, почав використовувати рукавиці, як мітлу… Степан підсвітив.

На побратимів дивився вирізьблений з каменю голуб. Точно такий, як на залишеному Чарункою золотому кільці. Тільки великий. Птах праг неба, хотів злетіти, але його дзьоб, як стрілка, показував униз.

Без жодного слова, наче за командою, чоловіки вперлися в камінь. Він злився, як іржава хвіртка, суглоби якої заніміли в блаженній нерухомості. А їх ураз взяли і без попередження, не змастивши, зламали… Тут, у могильнику, було не до гуманності. Ще натиск — і камінь, гублячи сиві уламки, посунувся. Чоловіки лягли на долівку і повпихали у могилу голови — у метрі завглибшки, ліворуч, над черепом, що лякав чорними заглибинами, починався тунель…