36

Розпатлана, зла, як мегера, старезна ніч вийняла зі скрині велетенську плахту і накинула її на Львів. Хотіла насолити двом дивакам, що зібралися звільнити з підземелля світло.

«А дзуськи!.. — цабанила. — Я вам дам такого світла, що мало не здасться! І так темені негусто. Досить, що сонце цілий день знущається, так ще цілу ніч лампочки всілякі світять. Не дозволю!..» — скаженіла стара. Ніч пам’ятала ще ті звабливі львівські ночі, коли лишень поодинокі смолоскипи могли порушити чорноту її володінь. І одразу ж були зафіксовані. І міри приймалися моментально. Бо нема чого посягати на чужу територію… Колись голос годинника на ратуші в одинадцятій вечора попереджав львів’ян, що час гасити по хатах світло. І всі гасили. Інакше жди покарання. Ото порядки були. А тепер?..  

Степан висунув голову через вікно, зрадів:

— Бог почув мене. Така темінь хоч око вийми. Може, камери не засічуть, га?..

— Мене камери не хвилюють, — відповів Панас. Він був у передчутті дії. Він розумів, що навіть смерть буде більшим досягненням, аніж безділля. — Я хочу чимшвидше вийти з хати…

— Згаси трохи запал. Не з камерами нам боротися. А з тими, хто може ними скористатися. Так що остинь… Ти ж у курсі, що наш опонент — не людина…

— А хто?.. — викинув Панас запитання у ніч. Відповіді не діждався. Відповідь зависла у повітрі, породжуючи гори тіней, яких треба було розшифрувати.

Годинник напружено перескочив на третю ночі. Ним струсонуло, як в гарячці. Дзвін на ратуші підтвердив час. Прокукурікав півень. Де він взявся у центрі міста в час комп’ютерних кукурікань?..

Чоловіки до походу підготувалися, як годиться. Вони були в спеціальному одязі будівельників, в касках з причепленим на лобі ліхтарем. Мали рукавиці, мотузку, кайло, кувалду, лом, кусачки. Панас ще наготував цілий рюкзак інструментів, але Степан категорично був проти. Казав, що сили дадуть набагато більше користі, ніж усіляке залізяччя, яке більше згодилося б для ремонтування… Немає чого зайвий мотлох тягти на горбах…

— Наше завдання зламати і добратися до пункту призначення. Врубав?..

— Так, але…

— Але немає. Є — є…

Площа Музейна була, наче на долоні. Хтось на чубі будинку навпроти вмонтував потужного ліхтаря. Він світив, як на стадіоні прожектор. Ліхтар ніби спеціально освітлював застереження на стіні музею релігії: «Ведеться відео спостереження»

— І тепер ти скажеш, що ми воюємо з людьми? — запитав Степан. Чоловіки стояли з боку Підвальної і милувалися площею, що нагадувала арену цирку, на якій ось-ось має статися сенсація.

— Не почепили ж цього ліхтаря привиди? — буркнув Панас.

— Так, звичайно… — Степан виглядав розгубленим.

— Відступати пізно, — взяв ініціативу в руки Панас. Треба виходити на світло. І діяти впевнено.

— Думаю, вперше за спільний час, ми на тисяча відсотків разом. Вперед!..

Чоловіки, як вправні ремонтники, підійшли до люка, що зяяв у метрі від входу до музею релігії. Панас узяв лома, підважив покришку. Степан її відсунув. Покришка шморгнула по бруківці і видала такий скрегіт, наче старий трамвай проковтнув рейки.

— Що сталося? — звалився з вікна безсонний жіночий голос. Звучав погрозливо.

—  Кабель пошкоджено… — тихо буркнув Степан.

— Який там ще кабель?.. Вночі?..

— Металевий, круглий і довгий…

— Бардак!.. — кричала жіночка. Їй не сподобалася відповідь ремонтника. — Хам!.. Вас у білий день зі свічкою не дочекаєшся, а тут вночі запрацювали!..

— Пані, будь ласка, зачиніть вікно і замовкніть, — лагідно попросив Степан. — Кабель радіоактивний. Реагує на шум. Зараження моментальне. Лікуванню не підлягає. — Жіночка миттєво зникла. Вікно не тільки зачинила, але ще й заставила подушками. Страх за своє тіло зробив її добрішою.

Степан увімкнув на своєму лобі ліхтаря і подивився вниз. У ніздрі вдарив запах нечистот. Він сахнувся:

— Давай, ти перший. Тобі не звикати… Із щурами ти знаєшся, — посміхнувся підбадьорливо. Вкинув мотузку вниз. — Пішов…

Панас обережно намацував ногами в отворі темряву. Наткнувся на металічну поперечку. Став ногою. Тримала. Однією рукою притримувався за обвід люка. Другою обмацував опору, на якій стояв.

— Тут зварена з арматури драбина, — мовив. — Я спускаюсь…

— Шнура є до чого прив’язати?

Панас намацав на верхів’ї привареної драбини гака.

— Порядок, — махнув рукою. Закріпив мотузку. Потягнув щосили на себе. Тримало.

— Все одно страхуйся. Мало що там, внизу… — порадив Степан, оглянувся навколо, спритно зник в отворі.

«Наче крізь землю провалився», — подумала жіночка, що всупереч страхові бути опроміненою, все ж таки знайшла щілину у подушках, щоб подивитися, що роблять вночі біля пам’яток архітектури двоє підозрілих типів, аж ніяк не схожих на ремонтників. Вона мала неабиякий досвід спілкування з різними будівельниками, зв’язківцями, сантехніками. Ніхто з нею не панькався. Після другої репліки всі її обсипали матюками. Тож не спроста їх вихованість, неспроста. Ввічливість оманлива…