35

Степан зустрів Панаса на залізничному вокзалі. Як хлопчисько підійшов ззаду, затулив йому очі руками і гавкнув. Був у новому костюмі, при краватці.

— Хто тобі сказав, що я є? — запитав Панас.

— Інтуїція, —  усміхнувся Степан.

Людей на пероні було тьма-тьмуща. Куди вони всі їдуть?.. Для чого? Хіба погано сидіти вдома на теплій кухні і пити чай, насолоджуючись затишком?.. Ні — всі кудись пруть, женуть, спішать, а коли приходить час помирати, то жаліються, що не знайшли часу на елементарне: спілкування з дітьми, рідними, природою… Люди не розуміють, що безжальна м’ясорубка часу перемеле чисто все, без жодних шансів на спасіння. І то не потім, не в ілюзорному майбутньому, а — вже!.. Бо лишень «вже» має шанс на життя. Але той шанс треба використати…

«Діти в цьому земному житті наймудріші», — зробив висновок Панас, згадуючи свою забавну донечку, і, щоб дарма не гаяти часу, вголос мовив:

— Приємно знову тебе бачити, друже…

— Взаємно. Тим більше, що шансу на сентименти я тобі не дам. Знаю, в тебе все більш-менш нормально. Зустрів дитину, провідав тещу. Будемо сподіватися, дружина повернеться здоровою…

— Все та ж інтуїція?

— Так. І звати її Ельвіра Наумівна… Телефон знайшов у старому міському довіднику, — випередив не оголошеного запитання Степан. — Ніякого тобі приватного життя у бабусі…

На стоянці біля вокзалу чоловіків чекало таксі. Це ще раз свідчило, що Степан задумав не лишень щось важливе, але й термінове. Бо грішми розкидатися двом безробітним дивакам не випадало.

— Ти виграв у лотерею таксі? — запитав Панас.

— Я спішу не програти життя, — у своєму зашифрованому стилі відповів Степан. — Нас сьогодні чекає неймовірна ніч, — додав.

Водій скоса подивився на двох чоловіків. Осудливо замахав головою. Гидливо сплюнув у вікно. Як все ж таки багато залежить від того, що людина собі надумає. І спробуй її переконати, що це неправда?..

— Я мав одну цікаву зустріч. З доволі впертим професором, який лізе туди, куди його не впускають. Тому я вирядився, як опудало, — пояснив Степан свій офіційно-діловий вигляд. — Учений поважає класичний костюм — і нема на то ради. — Розсміявся. Зняв краватку, зім’яв і всунув у кишеню.

Далі їхали мовчки. Під осудливе зиркання таксиста у дзеркальце заднього огляду.

За півгодини прибули додому. Поспіхом перекусили холодними і склеєними в клубок макаронами — плодами Степанового куховарства. Скоріше, куховарварства. Різали клубочка на кусочки і так давилися. Запивали кефіром. Чоловіків підганяла нетерплячка і не давала спуску — не до смакувань було.

Степан, на диво, не філософствував і не розкидався сиромудрими дотепами.  Прибрав на столі, перекинув горнятко догори дриґом, поклав зверху Чарунчине золоте кільце і спрямував на нього настільну лампу. Роздивився вкотре, потер руки. На клаптику паперу намалював:

— Глянь сюди, — покликав Панаса. Той схилився над малюнком. — Що скажеш?

— Голуб…

— Правильно!.. — зрадів Степан. — За метикуватість не ручаюсь, а те, що ти спостережливий — добре… Гадаєш, цей птах просто так?

— Гадаю, що ні…

— Будь уважний… — Степан нахилив Панасову голову до золотого кільця. І правда, коли придивитися, на кільці був намальований такий же голуб!.. Поряд з написом. Панас вирячився на друга, чекаючи пояснень.

— Голуб був таємним символом княгині Острозької… Кажуть, такий голуб був навіть на її особистій печатці.

— Кого?

— Гальшки.

— Не знаю такої… — випалив Панас. І враз схаменувся. — Чекай. Та ж на персні пише «Гальшка»!..

— Отож бо! А тепер, раз ти про таку цікаву історичну особу, як Гальшка Острозька, нічого не знаєш, то перейдемо до лекції. Почнемо з шістнадцятого століття, — Степан ліг на ліжко, ноги виставив на стіну. Скидалося, що розповідати мав намір довго. — Так-от, — почухав потилицю, — наша Гальшка була з найвідомішого і найбагатшого на той час роду Острозьких. Чув про такий? — Панас кивнув. — Рід Острозьких користувався неймовірною прихильністю королів, бо мав у голові клепки. І чоловіки, і жінки були не лишень багатими, але освіченими, вихованими, догідливими. І передбачливими… Кажуть, батьків Гальшки, князя Іллю і красуню Беату звів сам король. Щоб краса єдналася з красою… До речі, є думка, що Беата була позашлюбною донькою тодішнього короля Сигізмунда. І я особисто до цієї думки схиляюсь…

— Чому? — запитав Панас.

— Інтуїція, — відповів Степан. Заладив зі своєю проникливістю. Правильно, найлегше на дивакувату вітряну дівицю Інтуїцію скинути химери власної голови. Відрядити на когось відповідальність — це як паркан навколо себе звести. —  Пояснити не можу, а переконання є! — тикав собі Степан у груди. — Таке буває. Гадаю, король теж не головою думав, коли побачив дівчину. Беата була дикою свіжою ароматною квіткою. Не до порівняння з фальшивим гербарієм, засушеним у його королівському саду.

— Яке красномовство!

— А ти думав…

— Гаразд, — кинув недбало Панас. — Що далі?