34

Панас повертався до Львова, як на крилах. Розмова з донькою так його зарядила, що вистачило б на обігрів півміста. Мав чітке переконання — боротися, йти до кінця. І від того набували сили.  Що з цієї впертої боротьби вийде, старався не думати. Мусив жити в процесі, щоб сумніви не гасили запалу. І вірити у доньчин «шанс».

На «експрес» на сімнадцяту не встиг — купив квитка на вечір. Надумав з’їздити на Петрівку. А по дорозі в голові поселилася теща, і вже ніяк не міг її прогнати. Вирішив провідати. Правду кажучи, Панас завжди співчував тещі. А тепер жалів. Колись вона не мала слова, а тепер немає руху…

Купив картку до таксофону. Зателефонував Ельвірі Наумівні. Добре, що сусідка на сходовій клітці втиснула йому номер мобільного на клаптику старого глянцевого журналу, на якому навіть не хотіла писати ручка. Цифри були нерозбірливі. Двічі рурка казала, що Панас помилився номером. На третій раз пішов виклик.

— Алло!.. — протяжну інтонацію сусідки не впізнати не можна було. Це означало бути глухим.

— Ельвіро Наумівно, перепрошую, це Панас.

— Кажи швидше, бо тобі з’їсть всі гроші.

— Адреса клініки, де лежить теща.

— Записуй… — сусідка наче чекала, щоб продиктувати адресу. Певно, знала напам’ять.

— Дай вам Боже здоров’я, — побажав Панас на завершення розмови.

— Мені б щастя трохи... — попросила Ельвіра Наумівна. — Але буду сподіватися, що Бог хоч про здоров’я не забуде. Приїжджай. У мене нікого в Україні немає. Будеш сином.

— Дякую, — спантеличено відповів Панас. Якби Ельвіра Наумівна вживала алкоголь, Панас подумав би, що вона собі добряче зарядила. А так… Хіба дано смертному збагнути, що твориться у людській голові. Тим паче, в жіночій…

Тещині очі більше говорили, ніж колись, за здоров’я, вуста.

— Я прийшов вам побажати швидше одужати, — сказав Панас.

Теща розплакалась. Панас узяв зі столика серветку і акуратно витер жінці сльози.

— Прости мені, синку, — вистогнала вона.

Панас ніколи не називав її мамою. Не міг переступити порогу неприйняття. Тепер хотів назвати, але було пізно. Час вимурував стіну, яку так просто не знести.

— Перестаньте. За що?..

— За те, що мовчала, коли тебе він катував… Я боялася… Всього… Бути побитою і втратити комфорт… Тепер не боюсь. Хай б’є…

— Як ви? — запитав для годиться Панас.

— Хіба не бачиш? Мумія… А як Дзвінка? — втекла від неприємної розмови теща.

— Заговорила.

— Я здогадувалась, що вона мовчить спеціально. Але нікому не казала. Вона заради тебе мовчала. Краще мовчати заради когось, ніж хтось має затикати тобі рота насильно… Вона вся ти. Вільна… Ні мого, ні Мартиного в ній немає. Вона не раб… І катового нічого немає. Вона — світло…

— Ваша правда, — погодився Панас. — А що… з Мартою?..

— Не знаю… Думаю, нерви… Не мені тобі розповідати. На своїй шкурі відчув…

— Мені треба йти, — Панас демонстративно дивився на настінний годинник у палаті.

— Щасливо. — Зять нахилився і поцілував тещу у щоку. Вона знову розплакалась. Хтозна коли її востаннє цілували.

— Обіцяй, що нікому не віддаси Дзвінки. Ні за яких обставин.

— Обіцяю… — Панас вийшов від паралізованої тещі з думкою, що життя має таку незбагненну силу, що може дати тріщину навіть у льодах Антарктиди завтовшки декілька кілометрів.