33

— Я свою обіцянку виконую, татку, — прошепотіла Дзвінка.

Тепер уже Панас втратив дар мови.

— Тобі зле, татку? — злякалася дівчинка.

— Мені ще ніколи в житті не було так добре, — промимрив Панас.

— То чого ти такий ніякий?

— З радості.

— Я вас дорослих не розумію… — зробила висновок Дзвінка.

— Я… просто щасливий, ти… говориш…

— А чому я маю не говорити?

— Мені казали — ти оніміла…

— Я не оніміла, татку. Я просто мовчала. Я дала тобі слово, що мовчатиму. Ти що забув?.. — дівчинка перелякано закліпала своїми голубими оченятами. — Може, ти ще забув, що ти обіцяв мені шукати світло?..

— Не забув, донечко. Нічого не забув. Пам’ятаю свою обіцянку і шукаю світло… Повір…

— Значить, все нормально. Бо від світла залежить все. Так-так, татку. То не фантазія дитини. Я вже трохи підросла, але сонце надалі розмовляє зі мною. Каже, що ще є шанс. Я йому вірю… І тобі вірю, татку…

— Дякую…

— Мені дорослі не казали, що ти помер. Думають, що я не знаю… — змінила тему Дзвінка. — Але я підслухала розмову діда з мамою. Дід казав, що ти згорів, і мама може почати життя заново… Мама мовчала. А вже дуже скоро, десь через місяць, не могла встати з ліжка… — Панас затулив обличчя руками і махав головою, як недорізаний когут. — Не муч себе, татку… Ти не винен… Ти врятував мене… Я знаю… І ти врятуєш маму…

— Ти знаєш? — раптом з надією запитав Панас.

— Я вірю.

— Тобі лише буде шість, а ти така розумна…

— То не я. То сонце. Я вмію слухати, татку… Мама не хотіла їхати з дідом. Повторювала, що хоче вмерти тут… Я на листочку написала: «Тримайся, мамочко. Татко живий». Дід побачив, схопив мене за руку і вивів з кімнати. Мене дуже боліло, але я навіть не скривилася. Синець не сходив довго… Я бачила. Сонце спалило щурів. А бабуся зі світлом над головою, як на образах, тебе врятувала… Це було якраз того ранку, коли мама не могла встати з ліжка. І ми не пішли в садок…

Дзвінка надалі сиділа в Панаса на колінах і обнімала за шию. Панас думав, що тримає в обіймах цілий світ. Зрештою, так воно і було…

— Можеш більше не мовчати. Якщо хочеш… — запропонував Панас по-дорослому. Швидше, як діловому партнерові, ніж дитині.

— Мовчати — цікаво, — мовила Дзвінка. — Можна думати, що хочеш. Дорослі не дістають дурними питаннями. А з дітьми все зрозуміло без слів. Але я тепер буду говорити. Я хочу, щоб всі знали, що мені допоміг мій татко…

— Ти моя найдорожча…

— Я і мамочка… Так?

— Так. Ти і мама.

— То ти врятуєш маму, татку?

Панас опустив голову. Ховав від дитини очі.

— Так? — допитувалася Дзвінка.

— Я не можу обіцяти. Я багато чого не знаю. І не можу. Я спробую, Дзвінко…

— Мало спробувати. Я хочу знати точно…

— Я зроблю все, щоб врятувати…

— Мало…

— Врятую, — Панас здався під натиском чистої дитячої любові.

— Молодець, — сказала мала. — Я завжди знала, що ти сильний… — Панас усміхнувся. Навіть запишався собою. Навіть плечі розправив. Такого сильного компліменту він ще ніколи в житті не одержував. — Татку, а можна тобі розказати одну таємницю?

— Якщо ти розкажеш, це вже не буде таємницею.

— Буде. Тому що ти вмієш тримати язик за зубами. Домовились?

— Кажи.

— Тут є ще одна німа дівчинка Настуся, яка говорить…

— Звідки знаєш?

— Я випадково почула, як вона молилася. Вона просила Бога знайти її тата… Так що я не одна… Настуся моя подруга. Ось вона… — Дзвінка вийняла фотографію, роздруковану на комп’ютері. На Панаса дивилося дві пари люблячих очей.

— А Настуся не знає, що ти розмовляєш?

— Без поняття. Навіть якщо знає, то це наш секрет одна від одної…

— Ти говориш, як стара баба, Дзвінко…

— Не мели, татку, дурниць, бо біжить сюди Олеся Ільківна.

Ураз двері з розмаху відчинились і на порозі з’явилася знервована директора.

— Все! Скільки можна?!.. Досить дитині морочити голову! Прощайтесь!..

— Прощаються з небіжчиками. А живі кажуть — до побачення! — поправила директорку Дзвінка, і самовпевнена Олеся Ільківна не знати чому втратила памороки. Певно, від радості, що її вихованка зцілилася…