32

Повертати додому вже було ніколи. У нову одіж Панас переодягнувся на вокзалі в туалеті. Стару викинув там-таки у смітника. Подякував одежі за службу. І полишив з Богом… Довго розглядав подаровану фотографію з Чарункою. Врешті вирішив залишити її в автоматичній камері схову. Знайшов комірку з датою народження Дзвінки. Вона була вільною. Поцілував світлину, поклав усередину, погладив ніжно, наче лаштував дитя до сну. На шифраторі набрав код — рік народження доньки. Щоб не забути.

У поїзді видряпався на верхню полицю, відмежувався від світу і жив передчуттям зустрічі з дитиною. І з Мартою. Бо кохає її, не зважаючи ні на що… Бо насправді вона гарна, добра і мила… І рідна… До безтями…

Намагався заснути. Вагон колисав, дрімота підходила близько-близько, але сон не брав…

Ранок на київському вокзалі був злим. Знервовані люди снували платформами, штовхалися переповненими переходами, не забуваючи про «компліменти» — завжди знаходиться той, хто любить на дурняк попити крові…

Наближення електрички лякало стиснутим повітрям і моторошним ревом. Акустика в метро була ідеальною. Хвиля натовпу, не питаючи, запхала Панаса у вагон. Оселедцям у банках, напевно, було вільніше. Їх там складали по-людськи.

Чим ближче підходив Панас до дому, де колись мешкав з дружиною і донечкою, тим сильніше калатало серце. Зупинився у дворі перевести подих. Запитав у двірнички (не знав її, певно, новенька), котра година. До половини дев’ятої, коли, як правило, виходили з хати Марта з Дзвінкою, залишалося десять хвилин. Вирішив зачекати у дворі.

Час надумав познущатися з чоловіка. Наче помістив Панаса у часовий вакуум, де стрілка годинника не вміла рухатись. Знервований, він переступав з ноги на ногу, вимолюючи у Бога Марту і Дзвінку. Але їх не було…

Натомість знову з’явилася двірничка. Панас ще раз запитав, котра година.

— Я тобі не інформбюро… — гаркнула жінка. — Купи собі годинника… — Від двірнички потягнуло свіжаком. Встигла вже «макнути»…

Ватяними ногами Панас підійшов під колись і його двері. Натиснув на дзвінок. З хати ледь доносилась знайома мелодія. Але ніхто не відчиняв. Панас стояв і тиснув на дзвінок, ніби від нього залежало життя. А може, і залежало?..

Серце вже гупало не від передчуття зустрічі з рідними, а через те, що їх немає… На душу повісився камінь. Він був важкий і холодний…

— О Господи!.. — скрикнула сусідка, тільки Панас обернувся на її зухвале: «Вам кого?». І миттю зачинилася.

Панас, довго не думаючи, підійшов до її дверей. І вперто приклеївся вже до її дзвоника.

— Я зараз викличу міліцію! — крикнула сусідка.

— Ельвіро Наумівно! Це я — Панас!.. — переконував чоловік.

— Панаса поховали, — повідомила сусідка.

— Куди? — здивувався «привид».

— В землю. А де ще небіжчиків кладуть?..

Панас згадав, як сусід по дачі казав, що у згорілому дачному будиночку знайшли обгорілі кістки людини. Зразу ж збагнув, чому сусідка така перелякана.

— Це непорозуміння. Я живий… Мене не було вдома, коли згоріла хата. Мене викрали. Правда… Я Панас Кріпкий, дружина Марта, донечка Дзвінка… Ви Ельвіра Наумівна. Чоловік ваш Микола поїхав на заробітки в Європу і зник…

— Неправда! Він повернувся з молодою сучкою!

— Вибачте, я не знав… — перепросив Панас.

— Як звати мою доньку? — раптом запитала Ельвіра Наумівна.

— Настя.

— А внука?

— Борис-барбарис! — випалив Панас. Він згадав, як хлопець смішно сам себе так називав.

Двері легенько схлипнули. Ще недавно войовнича сусідка повисла на шиї Панаса. Вона ревла, як Дніпр широкий, а серце Панаса, якби не ребра і не сусідка на грудях, уже б декілька разів вистрибнуло з грудей.

— Що сталося? — допитувався спантеличений сусід.

— Як він посмів на старості літ мене покинути, га? — Ельвіра Наумівна замахала головою. — Я йому цього не прощу! — запевнила.

— І правильно, — підтримав її Панас. Але щоб не спокусити сусідку на нові емоції зрадженої жінки, швидко запитав: — А де мої?

— А ти що не знаєш? — сплеснула в долоні Ельвіра Наумівна. — Та не може бути!..

— Може…

— Мала твоя, Дзвінка, оніміла. Її тесть твій зарозумілий віддав у спецшколу для німих. Тимчасово. Поки його немає…

— А де він? — запитав Панас.

— А ти — не знаєш?..

— Ні… — винувато ховав очі сусід.

— За кордоном. З Мартою… — Ельвіра Наумівна зробила паузу. — Бачу, ти взагалі відстав від світу… Повіз він Марту на операцію… Отак…

— А що з нею?

— Невідомо. Хвора — все. З шикарної жінки залишилася мумія. Кажуть, то вона за тобою так сохла. Любила, нещасна. Твоя смерть так її зламала. Бідні жінки. За що вони постійно страждають?..

— А де теща?

— Паралізована, де… Лежить в якійсь приватні клініці. Ні з того ні з сього. Не рухається зовсім. Тільки очі кліпають.